Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 14)

Річард без нарікань дарував їй болонок (чистої породи), пажів-муринів, коштовні камені та незліченні лагоминки, і вона віддячувала йому найосяйнішими усмішками та найніжнішими пестощами. Але коли зажадала, щоб він звелів перебудувати Вінчем-Гаус у стилі французького двору, викинувши всі меблі доби королеви Анни, всі гобелени й незліченні старовинні оздоби, невимовно красиві та цінні, він категорично не дозволив, і це її здивувало. Через її примхи він не збирається псувати Джекового маєтку. Ні задобрювання, ні сльози ніяк не вплинули на Річарда, і коли вона стала каверзувати, він так суворо її вишпетив, аж вона злякалася і врешті замовкла.

Якось цілий тиждень вона думала, мріяла і снила тільки про французькі позолочені крісла, але згодом зненацька, як і кожна інша, ця фантазія минулася, Лавінія геть забула свою мрію. Рахунки від кравчинь сягали гігантських сум, і Річард тратив довгі безсонні ночі, щоб усе порахувати, проте дружина завжди так люб’язно розкаювалася, що він ніяк не міг по-справжньому на неї розсердитися. Врешті-решт, після довгих роздумів він постановив: ліпше вже марнувати гроші на її прикраси, аніж на забаганки її братів. Лавінія була до нього то пристрасна, то холодна: одного дня задобрювала млосними улещуваннями, а іншого — зневажливо огризалася на кожне чоловікове слово.

На початку сезону Річард з почуття обов’язку супроводжував її на вечірки і бали-маскаради, але згодом вона стала їздити тільки з Ендрю або Робертом: обидва були в місті, і їй більше до душі був їхній недбалий супровід, аніж пильна Річардова турбота. Трейсі рідко бував у Лондоні, і то хіба по кілька днів: Карстерзи мало бачилися з ним — для Річарда це була велика полегша. Карстерз не любив полковника лорда Роберта Бельмануара, але герцога просто ненавидів — не тільки за його звичну зверхність, але й за безперечний вплив на Лавінію. Річард дуже ревнував дружину і ледь тримав себе в руках, коли Його Світлість навідувався до міледі. Справедливо чи ні, але подумки він звинувачував Трейсі в усіх божевільних примхах і повсякчасних капризуваннях Лавінії. Хитрий герцог не міг не зауважити Річардового ставлення до себе, і задля своїх диявольських розваг заохочував Лавінію до ще більшого марнотратства, а коли бував у місті, то неодмінно бачився з нею.

Карстерз ніколи не знав, коли сподіватися Трейсі в гості: той приїжджав у Лондон і їхав звідти без попередження. Ніхто не знав, де він пробуде більш ніж день, і ніхто навіть не дивувався, побачивши його в Лондоні тоді, коли, за всіма відомостями, він точно мав бути в Парижі. Усі просто знизували плечима, перезиралися й перешіптувалися: «Диявол Бельмануар!» — і дивувалися, що ж то може означати цього разу.

Тому Річард зовсім не засмутився, коли міледі зненацька переситилася містом і забажала поїхати до Бата. Він потай сподівався, що вона повернеться до Вінчема, але коли дружина туди не захотіла, то він, хоч і тужив за домом, опанував себе, замкнув їхній лондонський будинок і повіз Лавінію з усім її багажем до Бата: поселились вони на Площі Королеви в одному з чи не найвишуканіше умебльованих будинків.

Леді Лавінія спочатку дуже тішилася, що знов опинилася в тому місті: вона була в захваті від будинку, їй здавалася бездоганною робота її нової французької кравчині.

Але від тієї кравчині надходили просто несусвітні рахунки, а вітальня того будинку, як виявилося, була надто тісна для вечірок, які вона намірилася влаштовувати. Дух міста наганяв на неї млявість, і в неї почалися хворобливі фантазії, від яких потерпали її домашні і вона сама. Пізно ввечері в неї так боліла голова, як ніколи доти в Лондоні, а від вологи раз по раз починалася застуда. А тут ще й об’явилась одна приваблива та незвичайно заможна вдовичка, і це лиш додало Лавінії гіркоти й поганого настрою.

Після обіду вона лежала на диванчику в золотисто-білій вітальні — захоплення французькими меблями, бач, уже згасло: міледі страшенно боліла голова, в руках вона тримала пляшечку з нюхальною сіллю, і тут увійшов Трейсі.

— О Господи! — млосно вимовила вона і відкрила сіль.

Це вперше, відколи вона в Баті, Його Світлість приїхав до неї, і вона досі ображалася на нього за те, що відхиляв усі її запрошення. Він схилився до простягнутої йому слабкої руки і пильно глянув на міледі.

— Бідна сестро, прикро бачити, що так нездужаєш, — проказав люб’язно.

— Нічого страшного, просто знову цей дурний біль. Мені тут всюди погано, в будинку душно, — буркнула з досадою.

— Тобі треба поїхати на води, — сказав він, уважно роздивляючись крізь лорнет стілець, на який вона йому вказала. — Він якийсь ненадійний, думаю, краще вже диванчик. — І вмостився на маленькій канапі.

— Скажи-но мені, а ти вже давно в Баті? — наполегливо спитала вона.

— Приїхав минулого вівторка.

Леді Лавінія аж випросталася.

— Минулого вівторка? То ти тут уже десятий день, а до мене не заходив!

Він мовби вивчав білизну своїх рук крізь складки чорного мережива на манжетах.

— Я мусив залагодити чимало справ, — відповів холодно.

Лавінія поправила диванну подушку, і на долівку впала книга проповідей, яку вона намагалася читати.

— То ти приїхав до мене, аж коли тобі самому вигідно? Як ти міг так підло нехтувати моє запрошення?

У високому, невдоволеному голосі затремтіли нотки гніву.

— Лавініє, люба, не варто переді мною зараз викидати коники, бо я просто піду звідси, тож будь обачніша. Я сподівався, ти сама додумаєшся, що товариство твого чоловіка, хай би яке воно було добре, мене страшенно гнітить. І тому я здивувався, отримавши від тебе лист.

— Ти міг би приїхати заради мене, — огризнулась і знову впала в подушки. — Але ж ти точно витанцьовував круг цієї вдови Моулслі? Ай! Та ви, чоловіки, як показилися.

Аж тут Його Світлість все зрозумів і зухвало всміхнувся.

— То он воно що! Дивно, що тебе це так засмучує.

— Ні, не в цьому річ! — спалахнула вона. — І не розумію, з чого такі висновки! А її я б навіть симпатичною не назвала, аж гидко дивитися, як за нею сохнуть чоловіки. Гидко! Але так воно завжди, коли жінка вільна і багата. Ну, але добре! Чому ти нічого не кажеш? По-твоєму, вона справді чарівна?

— Як по правді, дорога, то я не придивлявся до цієї леді. Мав інші справи, та й узагалі перестав поки що звертати увагу на жінок, окрім однієї.

— Так, я чула, ти вже казав. Думаєш одружуватися? Та мені вже шкода цю дівчину. — Вона глумливо хіхікнула, але було видно, що їй цікаво.

Його Світлість анітрохи не збентежився.

— Я не збираюся одружуватися, Лавініє, даремно співчуваєш. Я зустрів дівчину... точніше, ще дитину, і не заспокоюся, доки вона не буде моя.

— Господи! Ще одне селюцьке поріддя?

— Ні, люба сестричко, не ще одне селюцьке поріддя. Леді.

— Господи помилуй! Хто вона, де живе?

— У Сассексі. Імені я тобі не скажу.

Її вельможність скинула ногою ту саму бідну подушку додолу і вп’ялася очима в брата.

— Он ти як! Ну й не вмру я від цікавості!

— Ага! — В’їдливо скривився він, і леді Лавінія ледве втрималася, щоб не пожбурити в нього пляшечкою з сіллю. Але ж знала, що сердитися на Трейсі — то пропаще діло, і тому вдавано позіхнула, сподіваючись так допекти братові. Навіть якщо їй це вдалося, то втішило мало, бо він незворушно провадив далі:

— Такої лялечки ще світ не бачив, і я певен, що за її показною холодністю ховається палка натура!

— І невже ж таки дівчина ще й досі не улягла чарам Вашої Світлості? — вдала здивування Лавінія і радісно помітила, як він нахмурився.

Він насупив тонкі брови, очі його зблисли, а білими зубами закусив чуттєву нижню губу. Лавінія дивилася, як він стиснув табакерку, і подумки втішилася, що таки дошкулила йому. Однак радість та була дуже коротка: вже за мить його невдоволення зникло, пальці розтислися — і він засміявся.

— Поки що вона холодна, — зізнався він, — але сподіваюся, що перегодом стане поступливіша. Думаю, Лавініє, я трохи маю досвіду з прекрасною, примхливою половиною людства.

— Я й не сумніваюся. А де ж ти зустрів цю вперту красуню?

— В курортному павільйоні.

— Овва! Опиши її.

— О, з радістю. Вона вища за тебе, чорнява. Коси мов темна хмарка, і такі милі кучерики на чолі і над вушками. Очі карі, з відблиском найчистішого бурштину і темного оксамиту водночас...

Міледі понюхала свою пляшечку з сіллю.

— Але бачу, я втомив тебе. Розумієш, люба Лавініє, закоханий чоловік...

Вона знову трохи підвелася.

— Закоханий? Ти? Байки це все! Ти навіть не розумієш значення цього слова. Ти... ти як той окунь — стільки в тобі кохання, як у риби, і стільки ж серця...

— Далі не треба. Я справді маю трохи слизьку натуру, але ж, погодься, розуму в мене більше, ніж у риби, правда?

— О, розуму тобі не бракує! — розійшлася вона. — Розуму на всяке зло! Тут не заперечиш!

— Дуже люб’язно...

— Оце твоє теперішнє захоплення — це ніяке не кохання. Це... це...

— Даруй, сестро, але я зараз цілковито спокійний, тому твоє зауваження...

— О Трейсі, Трейсі, я сперечаюся навіть із тобою! — жалібно простогнала вона. — Але ж чому?.. Чому?

— Зовсім ні, люба, це тільки обмін компліментами. І прошу дуже, додавай свою лепту, я не буду тебе стримувати.

У неї затремтіли уста.

— Розказуй далі, Трейсі.

— Добре. Її очі я, здається, вже описав?

— І то аж занадто докладно.

— Постараюся говорити стисліше. Вуста її мовби створені для самих поцілунків, я ще таких не бачив...