Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 13)
— Ох, Трейсі! Скільки тобі треба?
— П’ятсот було б досить.
— А хіба від маєтків немає прибутку? — зухвало спитала вона. — І ще Ендрю казав, що тобі зо два тижні тому ще й казково пощастило, хіба ні?
— Відтоді, люба моя, я пережив аж три чорні смуги. А щодо маєтків, то всі вони закладені до останнього клаптика, і ти це добре знаєш. Та й Роберт ще той марнотрат.
— Ненавиджу Роберта!
— Я й сам до нього не дуже прихильний, але що з того.
— Хай би він уже вмер!.. О ні, ні! Я знову злюка... Не хочу бути такою... як же я втомилася від цього всього. Передам тобі гроші щонайшвидше, але не будь такий легковажний, Трейсі... будь ласка! У Діка нелегко випросити грошей!
— Навіть не сумніваюся. Однак донедавна ми досить непогано давали собі з ним раду.
— Донедавна він мав достатньо грошей. Мілорд йому нічого не жалував!
— Ну що ж, це, як я вже сказав, дуже прикро, але треба з цим миритися. А де Дік?
— Не знаю. Ти залишишся на обід, Трейсі?
— Дякую. Навіть дуже охоче.
— Так, так... Ах, як же я рада тебе знову бачити! Скоро я приїду в Ендовер[29]. Можна, я залишуся там на кілька днів?
— От тільки чи дозволить Річард залишатися тобі так довго в моєму згубному товаристві?
— Річард ніколи не стримував би мене, Трейсі! — гордовито заявила вона. — Він
— Дорога моя Лавініє, просто ти, як усі Бельмануари, спочатку дбаєш про саму себе, а вже потім — про свого зверхника. Отак-то воно! Річард до такого ще не здібний.
— Але я
— Отож-бо. «Проте»! «Велика пристрасть» поки що не торкнулася тебе, моя дорога, і ти думаєш тільки про себе.
— «Думаєш тільки про себе!» Звучить жорстоко.
— Та не так уже й жорстоко. Ти думаєш тільки про себе, про свої насолоди, про свою персону, про свої почуття. Якби ти могла відсунути себе бодай трохи на другий план, ти значно менше досадувала б і обурювалася.
— Як ти смієш, Трейсі! Можна подумати, що ти сам великий альтруїст!
— Зовсім ні. Я ж не змінився. Просто припустив: тобі, щоб стати щасливішою, варто трохи присадити власне «я».
— Краще своє присади!
— Люба моя Лавініє, як тільки захочу стати щасливішим, то неодмінно так і зроблю. А зараз мені й так добре.
— Злюка! — обурилася вона. — Ще й насміхаєшся з мене.
— Прошу, вибач мені, ну, будь ласка! І приїжджай до Ендовера, якщо тільки шановний Річард дозволить.
Її лице прояснилося, мов від чарів.
— О Трейсі! Я так хочу знов повеселитися! Приймати гостей поки що не можу — через цю жалобу! Але коли буду в Ендовері... о, ми нічим не будемо журитись, і я зможу капризувати, не потерпаючи за те, що комусь від того зле! О, ходімо до Діка вже! Негайно!
Він неквапом підвівся.
— Можу уявити, як ти випробовуєш Річардове терпіння, — зауважив він. — На щастя, твоя запальна вдача нітрохи мене не турбує. Ходімо шукати Річарда.
Посеред головних сходів вона побачила свого чоловіка і пурхнула до нього.
— Річарде, а я тебе шукаю! Трейсі запросив мене до Ендовера на тиждень — він покличе трохи гостей, і там будуть вечірки... і розваги! Ти дозволиш мені? Скажи «так», Діккі, — ну, скажи «так»!
Карстерз уклонився Його Світлості, що позирав збоку. Той уклонився з широким розмахом у відповідь. Карстерз глянув на дружину.
— Так скоро, Лавініє? — заперечив він, указуючи на її жалобний стрій. Вона нетерпляче висмикнула від нього руку.
— Ах, Діккі, ну хіба не все одно! Ну що це значить! Я ж не прошу тебе їхати...
— Не просиш, — проказав він і сумно, і вдоволено водночас. — Я це зрозумів, кохана.
— Ні, ні! Ти не подумай — я не хотіла тебе скривдити! Ти ж так
— Та ні, — зітхнув.
— Хороший Діккі! — Вона улесливо поплескала його по щоці. — То ти дозволиш мені поїхати... Ах, ти просто вислухай мене! Ти ж знаєш, я тут нуджуся й вередую, бо мені треба перемін, і я
— Так, люба, я знаю. Але не минуло ще й шести тижнів, як помер мій батько, тому не думаю, що це...
— Будь ласка, Діку, ну, будь ласка! Тільки не кажи «ні»! Це дуже б мене засмутило! Невже ти поведешся зі мною так жорстоко? Ти ж не заборониш мені поїхати?
— Прошу тебе, Лавініє, перестань. Якщо тобі треба перемін, я просто повезу тебе до Бата[30] чи куди тільки ти забажаєш. Але не завдавай мені болю, не їдь до Ендовера просто зараз.
— Бат! Бат! Що я там робитиму в цю пору? Це так мило з твого боку, але я хочу до Ендовера! Хочу знову побачити всіх давніх друзів. Хочу заспокоїтися після всього цього... тут усе так гнітючо... після смерті мілорда!
— Серце моє, звичайно, поїдеш, але ж якби ти не забувала, що носиш жалобу...
— Але ж це саме те, що я хочу забути! О Діккі, та не будь уже такий лихий.
— Що ж, добре, люба. Якщо треба їхати — їдь.
Вона радісно сплеснула в долоні.
— О, дякую тобі, Діккі! І ти не сердишся на мене?
— Ні, люба, звісно, ні.
— Ах! Яка я тепер щаслива! Ти такий милий, Діккі, але зізнайся: у глибині душі ти навіть радий позбутися мене хоч на тиждень! Правда? — Вона радісно розгорнула віяло й кокетливо позирала з-за нього на чоловіка. Річард не стримав усмішки.
— Боюся, що таки сумуватиму за тобою, люба.
— О! — Вона згорнула віяло. — Але подумай: з яким нетерпінням ми будемо чекати зустрічі. І тому я через тиждень повернуся дуже вдячна і ще довгі місяці по тому буду чемна!
Його лице прояснилося, і він взяв її за руки.
— Люба, якби ти справді сумувала за мною...
— Та, звісно, я сумуватиму за тобою, Діку... Ой,
Річард раптом згадав про присутність швагра. Озирнувся й рушив до східців.
— Отже, ви намірилися забрати в мене дружину? — усміхнувся він.
Трейсі неквапом спустився і розкрив свою табакерку.
— Так, мені потрібна господиня, — сказав. — І я... — він зробив паузу, — переконав її вшанувати Ендовер своєю присутністю. Чи матимемо ми щастя побачити колись там і вас?
— Дякую, але ні. Ви ж розумієте, я не прихильник таких веселощів, яких моя бідна Лавінія прагне всім серцем.
Герцог злегка вклонився, і тоді вони разом вийшли на терасу: Лавінія сміялась і щебетала — такою Річард не бачив її вже кілька днів. Вона була душею їхнього маленького товариства, любенько фліртуючи зі своїм чоловіком, догоджаючи йому. Домоглася свого, тож мала чудесний настрій, раділа з усього на світі, і через те навіть вино, пролите на нову шовкову сукню, не засмутило Лавінію.
Розділ VI
Бат, Площа Королеви, 29
Осінь і зима минули спокійно, і квітень застав Карстерзів у Баті, куди леді Лавінія таки впросила свого чоловіка поїхати, хоч той волів повернутися до Вінчема та малого Джона. Сама вона геть не мала потреби бути з сином. Її цілком задовольняло те, що Річард подеколи навідувався до Вінчема, щоби переконатися: з дитиною все гаразд.
А взагалі, вона насолоджувалася зимою, адже переконала Річарда відкрити Вінчем-Гаус на Мейфейрі[31], графську міську резиденцію, де влаштувала кілька цілком успішних вечірок і не раз збирала картярські компанії. Залицяльників мала досхочу, і ніщо так не втішало її марнославного серця, як захват, що виказували чоловіки перед нею. Карстерз у цьому будинку щоразу здибав якогось нового палкого прихильника своєї дружини, але оскільки всі вони належали до того типу «кімнатних цуциків» (так він їх обзивав), то й не ревнував, а просто терпів їх у своєму домі. Йому було досить уже того, що Лавінія була щаслива, а коли, бувало, втомлювався, то нагадував собі, що тільки її радість і має значення.
Єдине, що псувало Лавінії всі ці втіхи, то потреба у грошах. Не те, щоб її чимось обмежували чи забороняли щось справді їй потрібне, просто у своїх забаганках вона не була поміркована. Лавінія могла зажадати нову карету зі світло-голубою оббивкою не тому, що нинішня вже затерлася чи обшарпалася, а тому, що їй набридли малинові подушечки. Або ж раптом загадувала собі якусь новеньку, як правило, нечувано дорогу цяцьку, але вже через тиждень після покупки знуджувалась і від неї.