Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 12)
— Радий тебе бачити, Лавініє, — і в його солодкавому голосі чути було саркастичні нотки. — Як бачиш, я їхав верхи. — Він вказав на свої високі чоботи з величезними острогами. — А Ендрю, певно ж таки, забув передати тобі мого листа?
— Ні, — відповіла, потискаючи йому руку. — Він вчасно згадав, і... о Трейсі, я так зраділа!
— Приємно чути, — мовив він. — Маю тут одну важливу справу.
— О! — Вона розчаровано відсмикнула руку. — Гроші!
— Ти незрівнянна, люба моя. Але як це брутально звучить — гроші! Може, як твоя ласка, сядемо?
Вона впала на диванчик і засмучено дивилась, як він бере стільця й сідає навпроти.
— Твій чоловік, найшляхетніший лорд, якось позичив мені трохи, але суму вельми незначну. А в мене постійні витрати. Та ще цей дурний хлопчисько Ендрю вліз у борги.
Міледі здивовано округлила очі.
— Тобто ти хочеш взяти гроші в Річарда, щоб оплатити борги Ендрю? — з недовірою перепитала вона.
— Звісно, ні. Хіба таке може бути? Це я так, сказав принагідно.
— Та добре, але Ендрю якраз вчора сам позичив три тисячі в бідного Діка. Я знаю, бо чула їхню розмову.
Його Світлість роздратовано підняв чорні брови.
— А це вже Ендрю дарма зробив! Хоча це так характерно для нього! Значить, «бідного Діка» вже обібрали?
— Не кажи так, Трейсі! — обірвала вона. — Діккі добрий до мене! — І рішуче глянула в його пронизливі очі.
— А це вже цікаво, — мовив протяжно герцог. — Коли ж це ти дійшла такого висновку? І що за вірність отак зненацька?
— Я
— Як мило з його боку!
— Не насміхайся, Трейсі! Він пообіцяв відвезти мене до Лондона на цілу зиму...
Його Світлість знову сперся на спинку стільця.
— Отепер розумію, — сказав спокійно. — А то не міг збагнути.
— Ні, не в цьому річ, Трейсі! Я справді розумію, який він добрий до мене, хоч ми знову посварилися. Ми завжди сперечаємося, і я знаю, що сама й винна.
— Яка зручна впевненість, дорогенька!
— Ні, ні! Зовсім це не зручно, Трейсі! Бо я однаково не можу змінити свою вдачу, хоча
— Ти ненавидиш Вінчем? Був час...
— Я знаю, знаю! Але я ніколи не збиралася жити в такому місці, як це! Я хочу в Лондон!
— Ти й поїдеш, хіба ні?
— Так, але я хочу поїхати з кимсь веселим... а не...
— Тобто ти хочеш розвіятися, але не в товаристві розважливого Річарда? Гадаю, жити з ним справді може бути скучно. Затишно, безпечно, але нецікаво.
— Я знала, що ти зрозумієш! Знаєш, йому не подобається, що я граю в карти, бо я не вмію зупинитися! І до нього не доходить, що мені осоружний оцей так званий «хатній лад», коли десь у світі є вечірки, ігри і
— Це ж чесноти для чоловіка, Лавініє, — цинічно зауважив Його Світлість. — Я таких не маю, тому й досі не одружений.
Вона презирливо скривилася, бо добре знала свого брата.
— Ні, Трейсі, не тому! Просто ти — сам диявол! Жодна жінка не вийде за тебе!
— Це цікавезна тема для розмови, дорогенька, — проворкотів її брат. — Але ж будь трохи оригінальніша. Тож поділись-но ще своїми міркуваннями щодо бездоганної Річардової натури.
— Просто ми з ним дуже різні, — зітхнула вона. — Мені завжди хочеться все робити швидко, і щойно подумаю про щось, зразу хочу це мати — негайно! Ти знаєш, Трейсі! А він зволікає і розмірковує, і... як же це нудно, і мене це злить, я гніваюся, наче якась селючка! — Вона зірвалася, стискаючи свої малі руки. — Коли він отак ніжно, помірковано говорить зі мною, то просто верещати хочеться, Трейсі! Думаєш, я божевільна? — Вона фальшиво засміялася.
— Ні, — озвався він, — але є ще дещо: кров Бельмануарів. Може, то й прикро, що ти побралася з Річардом. Зате маємо гроші...
— Їх немає, — скрикнула вона.
— Немає? Це ж як?
— Трейсі, от про це я й хотіла поговорити! Гадаєш, мілорд заповів гроші Дікові?
— Звісно. І тепер він, певно, казково багатий.
— А от і ні!
— Але, дівчинко моя, прибутки мають бути величезні — він же має землю, правда?
— Ні! Ні! Нема в нього землі! І мене злить сама думка про це! Він переконав батька відписати все Джонові. А в
— Ніяк не зрозумію. Ти ж казала, що граф усе заповів Річардові?
— Він змінив свій заповіт!
— Він... змінив... заповіт. Що ж, дорогенька, це значить, що ти препогано зіграла свою партію!
— Я в цьому не винна, Трейсі... Чесно, я не винна! Я нічого не знала, поки не прочитали заповіт. Річард ніколи про це мені не казав! І тепер ми майже бідняки! — Її голос аж дрижав від обурення, але Його Світлість лише свиснув.
— Я, звичайно, завжди знав, що Дік — дурень, але ж не аж такий несосвітенний!
Від цих слів вона спаленіла.
— Він не дурень! Він — чесна людина, а от
— Та певно що так, Лавініє, але слухай-но, не накручуй себе. Я так розумію, він досі обожнює цього гарячоголового хлопаку?
— Так... так... без кінця оте «Джек», «Джек», «Джек»! Мене вже нудить від цього імені... і... — Вона враз змовкла, закусивши губу.
— І що?
— Та нічого! Але все це так нестерпно, Трейсі!
— Справді, все це трохи досадно. Краще б ти таки обрала тоді Джона.
Вона розлючено тупнула ногою.
— Ну і нащо ці пусті балачки?
— Дорога моя Лавініє, а все інше нащо? Здається мені, що ситуація досить-таки смішна. Подумати тільки: шановний Річард вправненько поламав усі мої плани!
— Якби не ти, я ніколи б не вийшла за нього. Нащо ти підсунув мені їх обох? Нащо я взагалі з ними знайомилася?
— Дорогенька, це ж мала бути вигідна партія, і, якщо пам’ять мені не зраджує, ти сама чи не найбільше в це вірила.
Вона розлючено скривилася й обернулася до нього спиною.
— Але все ж таки, — глибоко замислившись, говорив він далі, — визнаю: попри всю нашу кмітливість, тут ми добряче промахнулися.
Лавінія умлівіч розвернулася.
— Ох, та тебе тільки це і турбує? Як можна бути таким байдужим? Тебе самого це справді нітрохи не хвилює?
Він демонстративно наморщив тонкий ніс.
— Я не побиватимуся над цим, Лавініє, хоч мені дуже прикро. Та й треба придивитися, що тут ще можна вдіяти. От ми й повертаємося до початку нашої розмови. Незважаючи на всі ці скрушні одкровення, мені потрібні гроші.