Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 11)
Трейсі — то герцог. Річард трохи цинічно всміхнувся: він саме позичив Його Світлості тисячу гіней на певні «дрібні борги».
— Певно, таки не передумає. Мабуть, він і сам шукає, де взяти грошей.
— Та ну? Що за неможлива людина! Та ж він тижнів два тому був у місті, і йому поталанило, як самому дияволові. Кажу тобі, Діку, я бачив, як він за ніч виграв п’ять тисяч! А потім не хоче дати мені якісь три тисячі! Боже, і це називається браток! Янголом прикидається, нібито
Річард здригнувся, наморщив чоло.
— Ти тут ні до чого, — силувано усміхнувся він. — Годі вже перепрошувань, розповідай далі.
Вони саме перейшли місток над потічком, за яким починався лісок.
— Та вже нема що. Треба щось робити з тим Кар’ю, бо він чекати не буде, а я, хоч убий, ні про що не проситиму це піснолице опудало!.. Отому й прийшов до тебе, Діку.
Він випустив Річардову руку і вмостився на пеньок, не переймаючись ні оксамитом, ні мереживом.
— Ти добрий товариш, і не читаєш моралі, як той чортів Трейсі! Ти й сам багато виграєш — ну, чи вигравав, хоч я вже сто років не бачив, аби ти виграв чи програв стільки, щоб аж про це говорити. Врешті, ти ж чоловік Лавві, і... от чорт, Діку, це так складно — про щось тебе просити!
Карстерз, притулився до дерева і, вдоволено посміхаючись, поглядав на молодого гультяя.
— Та ну, Ендрю! — заспокоїв він його. — Можеш собі просити, та от тільки Бог знає, де ті гроші взяти! Господи, ну й життя! Лавінія весь час купляє шовки і ще невідь-що...
— Вона завжди була марнотратка, — сказав Ендрю насупившись.
Річард зареготав.
— А ти нібито ощадливий!
Ендрю озирнувся — чим би то кинути по швагрові, а тоді знову впав у розпач.
— Твоя правда. Ми просто нікчемні. Це все кров нашого старого, та й від матері, певно, дещо перепало. Ти не знав мою маму, Річарде. Вона була француженка — Лавві вся в неї вдалася. І Трейсі... от Божа кара, але Трейсі — достеменно як той диявол! Ти бачив десь ще таке обличчя, як у нього? Ну точно ж не бачив! Такий глузливий рот, і зелені очі... о, з таким братком — раз, і зійшов на пси! Ось ти смієшся, а я тобі серйозно кажу!
— Ну, кажи, кажи!
— Гаразд, далі — Боб... от чорт, шкода мені того Боба! В армії він дістає просто жалюгідне утримання, а ощадливим він ніколи не був. Ну, от оцей Боб, де б я його не перестрів, завжди своєї: «Позич сотню, Енді!». І то все — щоб купити своїй дамі якусь дрібничку. Оце ж і найбільша досада! Так, Боб вічно вскочить у халепу через якусь дівку, як і Трейсі... Господи, як вони можуть! Ну і Лавінія, але ти й сам, певно, вже добре знаєш її натуру, і нарешті я, твій покірний слуга. Кажу тобі, Діку, що ці перегони, карти, пиятика докінчать мене — не встигну й оком моргнути! А інакшим же ніколи не буду. І все через кров, тож марно навіть пробувати щось змінити! — Він зажурено скривився і підвівся. — Ходімо, шибенику! Повертаємося.
Джон неподалік зосереджено ловив пуголовків у воді, тепер кивнув і побіг уперед.
— Боюся, моя леді нездужає, — нерішуче промовив Річард. — Ти хотів її побачити?
Ендрю багатозначно підморгнув.
— Знов істерика? О, я її знаю. Ні, я не так уже й хочу бачитися з нею, та й їй до мене байдуже, зате з Трейсі вони — нерозлийвода... Але все, я більше ні слова!
Вони поволі підходили до будинку, а Ендрю, нарешті змовкнувши, лише крутив у руках свою оздоблену золотом тростину.
— Звичайно, гроші в тебе будуть. Коли тобі ліпше їх отримати? — спитав Річард.
— Слово честі, ти просто неймовірний, Діку! Але якщо це завдасть тобі...
— Дурниці. То коли?
— Мушу якнайшвидше заплатити Кар’ю. Маркгем може зачекати, якщо ти...
— Та ні! То як, середа?
— Так буде якраз добре. Діку, ти...
— Та перестань! Тож нічого такого. Ходімо, ліпше подивишся на мою гніду кобилу, я купив її минулого тижня. Може здаватися, що в неї трохи задовгі ноги, але насправді вона чудова.
Джон побіг у будинок, а двоє чоловіків подалися до стайні. Ендрю цілу дорогу не замовкав, переповідаючи швагрові найпікантніші деталі найгучніших світських скандалів. Річард слухав усе це упіввуха, але Ендрю й так ні на мить не змовкав і був у досить доброму гуморі, щоб сердитися на відсутність відповіді співрозмовника.
Тим часом обоє вже роздивилися кобилу й близько четвертої пополудні повернулися до будинку; на терасі чекала Лавінія — у новісінькій сукні й із підправленою зачіскою. Карстерза її поява не надто здивувала.
— Здається, Лавінії полегшало, — зауважив Ендрю, піднімаючись по сходах. — І такою мінливою вона була завжди. О Лавві?
— Ендрю? — Вона байдужо простягнула йому руку для поцілунку, а своєму чоловікові мило всміхнулася. — Голова вже менше болить, а тут ще сповістили, що до тебе приїхав Ендрю. От я й спустилася. — Вона рвучко повернулася до брата. — Ендрю, а Трейсі вдома?
— Ясна річ! Він же вчора приїхав, чорт його забирай! Хочеш його бачити?
— О, так, — кивнула вона. — Звісно, хочу! Тисячу років з ним не бачилася. І ще хочу, щоб ти взяв мене з собою.
— Думаю, люба, зараз трохи запізно для такої подорожі. — заперечив Річард, ховаючи роздратування. — Може, ти б зачекала до завтра?
— На жаль, таки мусиш зачекати, Лавві, бо сьогодні я точно тебе не візьму з собою — поїду звідси до Флетчера. Трейсі, може, й сам навідається до тебе завтра, якщо вважатиме за потрібне.
— Чи ж навідається? — з сумнівом перепитала вона.
Ендрю ляснув по кишені жилета.
— Мало не забув! — вигукнув він. — Я ж маю його листа для тебе: він справді заїде до тебе завтра. Ото вже забудько з мене! — Він дістав з кишені якісь папери і витягнув з-поміж них запечатаний конверт — адреса була написана косим каліграфічним почерком.
Лавінія втішено схопила конверт і відкрила його. Ендрю засунув решту паперів у кишеню і винувато всміхнувся.
— А то все від кредиторів, Річарде! Надокучливих кредиторів.
— Віддай мені, — простягнув руку за тими листами Річард.
— О, ні! Але дуже дякую, Діку. Ці вже не такі важливі.
— Чому б не розплатитися з усіма і тоді почати жити по-новому? — наполягав Карстерз.
— Люди добрі, ні! Та я б від щастя ще того самого дня нахапав би нових боргів!
— То що, дати тобі на початок тисячу? Не встигнеш ускочити заново в борги?
— Щоб я не залізав у борги? Бути такого не може! Не дивися так урочо, як строгий судія, Джеку, я ж казав тобі: то все в мене в крові. У нас ніколи ні пенні не водиться, ну то й що? Мені скоро пощастить — не завжди ж збитки. Тоді я зможу тобі повернути гроші, але, звісно, не поверну. Покладу їх на стіл у новій грі.
— Трейсі приїде до нас завтра пополудні, — сказала вона чоловікові. — Це напрочуд приємна новина, правда?
Той погодився, але без ентузіазму, і це її зачепило.
— І він залишиться з нами на обід! — з викликом проказала вона.
— Звичайно, серце моє.
— Ну, де твоя радість від такого гостя, Діккі! Чому ти не любиш Трейсі? Він мій кревний брат — ти
— Аякже, я люблю його, Лавініє. Тільки прошу: не поводься так по-дурному.
— Добре, добре! Не сердься, любий Діккі!
— Ну, дивно, що ти його любиш, — втрутився Ендрю. — Я от його терпіти не можу! І не блискай так на мене очима, начхати мені.
Лавінія тільки-но розтулила вуста, але тут втрутився Річард. Він терпіти не міг їхніх суперечок і ніколи не розумів, як це Лавінія може опуститися до сварок з цим буйноголовим хлопчиськом, що тільки й шукає нагоди з неї покпинити.
І він провів їх обох до будинку, почуваючись нянькою діток-упертюхів.
Розділ V
Його світлість Ендовер
На другий день перед обідом леді Лавінія прибиралася куди дбайливіше, аніж зазвичай, і зовсім зашарпала свою покоївку суперечливими наказами, спалахами гніву й невдоволення. І це тривало так довго, що коли сповістили про Його Світлість герцога Ендоверського, вона досі ще була у своєму будуарі. Не встигла навіть відповісти лакеєві, що прийме Його Світлість: Джеймс власне ще доповідав їй про гостя, як герцог уже кланявся в порозі, упевнений, що його радо привітають.
Він був надзвичайно схожий із сестрою, а водночас дуже від неї відрізнявся. Мав так само високі вилиці та вузький, аристократичний ніс, а от губи в нього були тонкі, та й очі під тяжкими повіками — зелені. Брови Його Світлості розкосо загиналися вгору, а пронизливі та блискучі очі постійно ховалися за чорними віями. Чорне ненапудрене волосся і неодмінно чорне, оздоблене сріблом вбрання тільки підкреслювало його природну блідість. І тепер ця дивовижна постать на тлі білих дверей уклонилася міледі.
Лавінія скочила до нього, зметнувши перлисто-сірою парчею.
— О Трейсі! — проворкувала вона, простягнувши до нього руки.
Його Світлість ступив на зустріч і низько вклонився.