Джорджетт Хейер – Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття (страница 50)
— Я маю на увазі, що ти надто заприязнилася з Гаролдом Лавлейсом.
— Ну добре! То й що?
Його Світлість здивовано підніс до очей лорнет.
— То й що? А ти подумай хоч трохи, Лавініє!
— От навряд, чи то
— Щиро сподіваюся, що ні. Даю слово: я докладу всіх своїх зусиль, аби тільки не дати тобі наробити дурниць. Тому дуже прошу не забувати про це.
Вона мовчала, кусаючи губи.
— Дитино, небезпечно гратися з вогнем — рано чи пізно опечешся, і пам’ятай, що твій галантний капітан не має й половини Річардових багатств.
Вона скочила, копнувши свою спідницю, як завжди робила, коли лютувала.
— Гроші! Гроші!.. Завжди гроші! — закричала вона. — Та мені байдуже до цього! Та й не має той Річард ніякого такого багатства!
— Річард успадковує багатство, — спокійно відповів Його Світлість. — І навіть якщо тобі так до цього байдуже, то мені — ні. Мені з Річардом вигідно мати діло. Тому прошу не покидати його заради такого навісного плюгавця, як Лавлейс, який триматиме тобі вірність місяці зо три, та не більше.
— Трейсі, не говори зі мною таким тоном! Як ти смієш так мене ображати? Я не давала тобі жодного приводу! Я не сказала, що хочу тікати з ним чи що він
Його Світлість з досадою всміхнувся.
— Дорога моя...
— Та я знаю, що траплялось усяке... легковажне. Гадаєш, я через це ставитимуся до нього гірше?
— Схоже, що ні.
— Він нікого іншого так по-справжньому не кохав! А тебе я ненавиджу!
— Тебе переповнюють емоції, дорогенька. То, може, навіть надумаєш покинути чоловіка?
— Ні, ні, ні! Не покину! Я
— Боже мій!
— Звісно, я його не залишу!
— Що ж, радий чути, — відповів він і підвівся. — Сподіваюся надалі рідше бачити тебе в товаристві капітана Лавлейса. — Він узяв капелюха і тростину та став перед нею. Мертвотно-білою рукою, на якій сяяв перстень з величезною рубіновою печаткою, узяв Лавінію за маленьке гостре підборіддя і стиснув так, аж мусила глянути герцогу в очі — гострі і невблаганні.
— Ти мене зрозуміла? — перепитав гнівно.
На очах Лавінії виступили сльози, і її ніжна губка затремтіла.
— Так, — здригнулася вона і тихо схлипнула. — Так, Трейсі!
В його очах дещо пригас грізний блиск, герцог усміхнувся, тепер уже без глузливості, і, відпустивши її підборіддя, поблажливо поплескав сестру по щічці.
— І не забувай, мала, що я на п’ятнадцять років старший за тебе і що в мене в мізинці більше життєвої мудрості, аніж у твоїй голівці. Я б не хотів бачити твоєї згуби.
І тут полилися сльози, вона схопила його хусточку, втираючи очі мережаним кутиком.
— Ти любиш мене, Трейсі?
— Десь у закутку мого серця, здається, зачаїлась якась прихильність до тебе, — холодно відповів, забираючи свою хустинку. — Я колись прирівнював тебе до твоїх сумнозвісних братів, але, думаю, міг і помилитися.
Вона істерично розсміялася.
— Трейсі, який же ти буваєш нестерпний! Боже! Мені вже шкода Діану, якщо вона вийде за тебе!
На її подив, він трохи зашарівся.
— Діана, якщо вийде за мене заміж, матиме все, чого її душа забажає, — суворо відповів і покинув сестру.
На вулиці він оглянувся, чи нема де поблизу порт теза, і, не побачивши жодного, рушив уздовж Одлі-стріт. Ішов швидко, але дещо затримався через дві леді в портшезах — помітивши його, кожна закликала до себе. Нарешті він втік від них і опинився на Керзон стріт, а звідти вийшов на вулицю Півмісяця, де буквально на скочив на Тома Вайлдінґа, який зразу став виповідати все, що знав, про останнє парі Марча з Еджкемом, Його Світлість з удаваною зацікавленістю все ж чемно відмовився від Вайлдінґового товариства й подався до Пікаділлі, а звідти — на схід до площі Сент-Джеймса, до міського будинку Ендоверів. Але його знову зненацька перепинили: коли герцог минав Ерлінґтон-стріт, східцями п’ятого номера саме спускався містер Волпол, Він стільки всього має сказати Його Світлості. У нього і в думках не було, що Бельмануар уже повернувся з Парижа. Прибув тиждень тому? Добре, а він, Волпол, був за містом увесь тиждень... у Твікенгемі. Він сподівається, що Бел зробить йому таку честь і складе товариство у грі в карти на маленькій вечірці, яку він влаштовує цього четверга. Буде Джордж, а ще Дік Еджкем; він питав Марча і Джиллі Вільямса, але лише Господь Бог знає, чи їх хто примусить явитися! Чи чув Бел, що Джиллі до одуру ревнивий? Обіцяв бути Вайлдінґ, і ще Маркгем; від інших він ще чекає відповіді.
Ендовер люб’язно прийняв запрошення і розпрощався з містером Волполом. Решту шляху він пройшов спокійно, а добравшись додому, одразу рушив до бібліотеки, там сидів прилизаний статечний чоловік, одягнений як конюх. Він зразу підвівся і вклонився Його Світлості.
Бельмануар кивнув і сів за письмовий стіл.
— Маю для вас роботу, Гарпере.
— Так, сер... Ваша Світлосте, я хотів сказати.
— Сассекс знаєте?
— Ну, Ваша Світлість, не знаю, чи...
— Ви
— Ні, Ваша Світлосте... Так, Ваша Світлосте! Я хотів сказати, що не дуже добре знаю, Ваша Світлосте!
— А про таке місце, як Літлдін, чули?
— Ні, с... Ваша Світлосте.
— Мідгерст?
— О, так, Ваша Світлосте.
— Гаразд. Літлдін — за сім миль на захід від нього. Ви знайдете його... Там ще є заїзд, називається, по-моєму, «Вказівний перст». Там ви зупинитеся.
— Так, Ваша Світлосте, звісно.
— Поблизу є будинок... Гортон-Гаус, де живе один такий містер Боулі зі своєю сестрою і дочкою. Ви маєте щонайпильніше стежити за тим, куди їздять ці люди і хто їздить до них. Зрештою, ви маєте стати конюхом у містера Боулі.
— Ал-ле, Ваша Світлосте! — несміло запротестував оторопілий Гарпер.
— Ви ближче познайомитеся з їхнім конюхом і натякнете, що я, Ендовер, шукаю собі ще одного. Скажете, що плата в мене дуже щедра... утричі більша проти того, скільки він дістає в містера Боулі. Наскільки я знаю людську натуру, він прийде найматися. Ну а ви попроситеся замість нього. Якщо містер Боулі захоче якихось рекомендацій, скажете йому звернутися до сера Г’ю Ґрандісона, шоколадня «Вайта», вулиця Сент-Джеймса. Подальші вказівки я дам, коли вас наймуть.
Чоловік роззявив рота, стулив і знов роззявив.
— Ви добре зрозуміли мене? — спокійно спитав містер Бельмануар.
— Е... е... так, Ваша Світлосте!
— То повторіть, що я сказав.
Гарпер затинаючись усе повторив і пригнічено втер чоло.
— Добре. Окрім того, я платитиму вам удвічі більше, ніж містер Боулі, а вкінці, якщо ви добре впораєтеся, ще й п’ятдесят гіней. Ви задоволені?
Гарпер аж засяяв.
— Так, Ваша Світлосте! Дякую, сер!
Трейсі поклав перед ним двадцять гіней.
— Це на ваші витрати. Пам’ятайте одне: чим скоріше скінчиться ця справа, тим певніше ви одержите свої п’ятдесят гіней. Це все. Чи є питання?
Гарпер напружив свій спантеличений мозок, та нічого не придумав і просто помахав головою.
— Ні, Ваша Світлосте.
— Ну то можете йти.