Джонатан Страуд – Тінь, що крадеться (страница 36)

—Так, я розумію. Згода, —відповів Локвуд. —Сподіваюсь, ти візьмеш добру ціну за свій... Що там у тебе в торбині, Фло?

—Тебе це не стосується. Отже, чекайте п’ять хвилин, а тоді рушайте. Тільки в’язи собі не поскручуйте.

Коли Фло пішла, ми з Локвудом притулились до стіни — там, де темніше, — й заходились чекати. За ці п’ять хвилин повз нас пройшов лише один продавець — високий, худий, схожий на сумовиту чаплю. Ми постояли ще хвилину, щоб він пропав з наших очей, і вирушили навздогін за Фло.

Ліворуч, тридцять ярдів, знову ліворуч... Провулок був страшенно вузький і до того ж темний, як підземелля. Нарешті я побачила слабенький вогник лампочки над металевими дверима, біля яких стояли двоє здорованів у довгих чорних пальтах, а між ними причаїлась маленька скуйовджена дитина.

Здоровані були потрібні, щоб потрощити вам кістки, проте голови}' роль тут виконувала саме дитина—дівчинка-екстрасенс. яка перевіряла речі, принесені на аукціон. Худорлявий продавець, що випередив нас, зараз саме показував їй вміст своєї торбини, а мамули-охоронці чекали на її рішення. Перший, вищий, стояв мовчки й значуще плескав себе по долоні важким чорним кийком. Другий, трохи нижчий. тим часом розпитував продавця. Один розмовляє, другий грається з кийком — звичайний розподіл ролей.

Пройшовши огляд, продавець зашморгнув торбину, штовхнув двері й зник усередині. Саме цієї миті в провулку з’явились ми — і охоронці перевели погляди на нас.

Локвуд прошепотів мені:

— Спокійно. Люсі. Далі я все зроблю сам.

Його веселий голос схвилював мене. Я знову пригадала Джорджеві слова про те, що Локвуд останнім часом поводиться надто відчайдушно. Мені стало соромно від того, що я з власної дурості втягла його в цю ризиковану справу. Якби не моє прохання, тут зараз не було б ні його, ні мене. Я бачила, як він аж палає передчуттям небезпеки. ..Ідо того ж зараз нам так бракувало наших рапір!

— Будь обережний, — прошепотіла я у відповідь. — І не зачіпайся з ними.

— Звичайно.

Хоч який високий був Локвуд, та він не сягав головою навіть плечей охоронців. Ми зупинились перед дівчатком-екстрасенсом, і нижчий, балакучий, охоронець тицьнув товстим пальцем у наші торбини:

— Показуйте.

Ми розшморгнули торбини. Дівча зазирнуло до них. Воно ледве мало вісім років — маленьке, худеньке, з синіми прожилками на блідому личку.

Я підняла свою накидку вище, щоб похвалитись Гі красою.

Балакун спохмурнів ще дужче, а Мовчун простяг свій кийок і торкнув ним блискучі пір’їни.

— Де ви це взяли? — запитав Балакун.

Локвуд відсунув кийок убік:

— Украли, смердючко. Що тобі до цього?

Південний акцент у Локвуда виходив справді чудово. А от грубіянив він цілком даремно. Мовчун уже махнув своїм кийком і міцно притиснув його Локвудові до підборіддя.

— Хочеш, щоб Джо поговорив з тобою? — поцікавився Балакун. — Він може. Зараз прочистить тобі мозок так, що твоя голівонька покотиться шкереберть.

— Гкразд уже, заспокойтесь, — відповів Локвуд. — Це закордонні штукенції. Аделаїда Вінкмен одразу оком на них накине.

— А може, ми прикандичимо вас? І самі віддамо ці «штукенції» Аделаїді? — замислено запропонував Балакун. Що ж, певний сенс тут був, хоч мені він і не припав до смаку. Аж тут дівча поклало своє рученятко на здоровенний Мовчунів зап’ясток і хитнуло головою.

— Ні, речі хороші, — промовило воно. — Аделаїді вони справді сподобаються. Пропустіть їх.

Дівчаткове слово було тут законом. Кийок негайно зник, і охоронці позадкували. Локвуд хотів був уже штовхнути двері, аж тут його зупинив Балакун:

—Чекайте,—він показав на наші кинджали.—Ніякої зброї.

—Оці зубочистки, по-вашому, зброя?—пирхнув Локвуд. — Жартуєш, чи що?

— Я скажу тобі, коли надумаю жартувати. — буркнув Балакун.

Через пів хвилини ми вже заходили в двері з вивернутими кишенями й без кинджалів.

— Навіщо ти так поводишся? — прошепотіла я Локвудові. — Тільки увагу до нас привертаєш!

—Торговці артефактами — відомі нахаби. Це тільки пасуватиме до тутешнього товариства.

— Еге ж. А наші трупи теж до нього пасуватимуть?

За дверима виявилась порожня кімната з нетинькованими бетонними стінами. В дальньому її кінці на підлозі видніла кругла діра, облямована залізом, через яку вглиб шахти вела металева драбина. У шахті було темно, та на верхньому краєчку драбини виблискувало світло, іцо долинало знизу.

— Я знаю, іцо це таке, — пояснив Локвуд. — Старий покинутий прохід до тунелю. Так я й сподівався. Назад вибиратись буде не дуже легко, та що тут удієш? Ти підеш першою, Люсі. чи я?

Першою пішла я. Мені не хотілось, щоб Локвуд одразу натрапив там на щура або якусь іншу гидоту.

Драбина тяглась униз так довго, що я загубила лік п сходинкам. і в мене заніміли руки. Довкола було темно, а я своїм Слухом уловлювала шум, що линув з глибини шахти: якесь бурчання, гудіння, навіть вереск. То були звуки, що збереглись тут, напевно, ще віддавна, і вони зникли, тільки-но я зіскочила з драбини до освітленого свічками тунелю. А потім замість примарних звуків мене оточив уже справжній гомін, що лунав з платформи покинутої станції метро «Воксголл».

Зовні вона анітрохи не відрізнялась від інших незліченних станцій лондонського метрополітену. Навпроти закутка з отвором, з якого стирчала драбина, видніли три іржаві ескалатори, що вели нагору, в темряву, — мовчазні, нерухомі, з запорошеними сходинами. По стінах уздовж ескалаторів висіли побляклі рекламні плакати. То був давній вихід нагору, до замурованого нині вестибюля з касами.

А тут унизу, цієї ночі було людно. Зараз ми перебували в центральній залі, з кожного боку якої було по три широкі прямокутні арки, що вели до північних або південних платформ старої Вікторіанської лінії. Заокруглені стіни було облицьовано білою керамічною плиткою, що подекуди вже повідпадала. В нішах на місці, звідки випала плитка, горіли свічки; їхній дим здіймався аж до стелі, на якій висіли старі світильники, схожі на гладких чорних павуків. М’яке золотаве світло осявало стіни, ескалатори й численних чоловіків та жінок у чорному, що юрмились на платформі.

їх тут були десятки. Продавці й покупці збирались невеличкими купками біля складаних столиків, на яких стояли їжа, напої й були розкладені речі на продаж. Серед торговців артефактами були й зовсім юні, як Фло, і обвіяні вітрами ветерани, схожі на згорблені вузлуваті дерева; і молоді й старі були, проте, однаково брудні, обідрані та непривітні. Вони тихенько балакали між собою, старанно підбираючи слова, й дивились одне на одного з недовірою.

—Ти тільки поглянь на них, — прошепотів мені Локвуд. — Справжнісінька жива медична енциклопедія.

— Умгу, — відповіла я. — Боюсь, чи не замало ми на себе наліпили бородавок.

Більша частина торговців купчилась біля арок із правого боку зали. Саме звідси лунав найгучніший гомін, саме тут панувало найбільше збудження. А крізь ці голоси просочувався ще й далекий потойбічний шум — ніби оси дзижчали в горщику, закопаному в землю. Шум, приглушений посрібленим склом, та все одно відчутний.

І серед цього шуму я зненацька розчула слова:

— Люсі... Люсі, допоможи мені...

Я штовхнула Локвуда під ребра:

— ТУди! Ходімо!

Ми пройшли крізь арку до колишньої південної платформи Вікторіанської лінії. Тепер тут був порожній простір із склепінчастою стелею, освітлений по всій довжині свічками й переносними ліхтарями. В кінці платформи виднів вхід до тунелю, частково завалений купою мішків для піску. Деякі мішки порозривались, і було видно, що вони наповнені сіллю й залізними стружками. Та сама сіра, схожа на підталий сніг, суміш стружок із сіллю щільно вкривала колію на початку тунелю.

З самого тунелю віяло холодом, а зсередини лунав знайомий потойбічний шум, серед якого знову було виразно чути людський вереск.

Стара колія видніла тільки поблизу мішків; penny її ховав збитий із грубих доіцок поміст, що сягав країв платформи й ніби розширював її. Саме тут і юрмились торговці, що з криками та лайкою пробивались ближче до столу, який стояв посередині помосту.

Стіл був яскраво освітлений численними свічками, а за ним сиділи двоє — їх я розпізнала вже здалеку: огрядна плечиста жінка й низенький товстунчик у капелюсі з широкими крисами. Так. то були Аделаїда Вінкмен та її син Леопольд — найвідоміші на лондонському чорному ринку перекупи.

Один за одним торговці підходили до їхнього столу, показували свій крам, одержували — чи не одержували — за нього гроші і йшли собі. Я чула, як бряжчать монети. Біля стола височіли троє кремезних чолов’яг-охоронців. Примруживши очі. я подумала, що саме вони могли вбити Гкрольда Мейлера, а потім ганятись за мною по садках Клеркенвела.

—Треба простежити, куди вони несуть крам, Люсі, — прошепотів мені на вухо Локвуд. — Вони не залишають його на столі. Отже, десь переховують...

Пробиратись платформою було важко. Дорогу нам перетинали торговці, що прагнули якнайшвидше опинитися біля столу Вінкменів. Та ми з Локвудом не звертали уваги на їхню лайку і вперто проштовхувались уперед. Мимохідь я побачила Фло, що саме сварилась із якимось продавцем з натовпу. Вона теж упізнала мене, але тут-таки байдуже відвела очі.

А тоді до мене долинув той самий голос:

— Люсі.. Я тут...

Я мало не підскочила з радощів. Ми знайшли його! Я обернулась до стіни, щоб мене ніхто не зміг почути, й запитала: