Джонатан Страуд – Тінь, що крадеться (страница 37)

— Черепе! Черепе, це ти?

— Дай-но мені поглянути... Ні, це не я. Це інший привид Третього Типу, який лежить поруч і знає й твоє ім’я, й те, навіщо ти сюди прийшла.

Сумнівів не було. Жоден інший дух не міг так кепкувати з мене.

— Це ти!

— Звісно, я! Слухай-но, витягни, мене з цього підвалу! Негайно!

— Це не так просто. Та й розмовляти тобі, до речі, годилося б чемніше... Де ти?

— В якійсь кімнаті, облицьованій плиткою. Напевно, стара роздягальня. А може, мені знову не пощастило, і я потрапив до жіночого туалету... Над дверима висить неоновий ліхтар.

Озирнувшись, я помітила бліде мерехтіння десь за спинами у Вінкменів. Самого джерела світла мені видно не було.

— Здається, я бачу його... Зараз подумаю, як туди дістатись.

— Чого тут думати? Які ж ви, британці, вайлуваті! Прикандич кого-небудь, і квит!

Біля мене з’явилось заляпане брудом Локвудове обличчя:

— Люсі... Ти що, розмовляєш сама з собою?

— З черепом! Я чую його! Він десь поблизу!

Локвуд озирнувся на якогось торговця, що бурмотів собі під ніс:

— Нічого, все гаразд. Тут половина людей розмовляє сама з собою. Тільки будь обережна!

—Люсі, витягни мене звідси!—знову залунав у моїй голові голос черепа. — Інакше вони відвезуть мене на«місце крові»!

— На «місце крові»? Що це значить?

— Ну, це, мабуть, таке гарненьке місце, де збираються веселі компанії, співають, танцюють... Звідки мені знати, що це таке?! Судячи з назви, туди краще не потрапляти навіть мені До речі, тут поряд є багато цікавинок... Скажімо, Джерело твого давнього приятеля Ґапі

— Джерело Ґапі? — я вирячилась на Локвуда. який аж скривився з огиди. — Ота банка з зубами?

— Еге ж. Вона просто-таки зачарувала їх.

— Кого? Вінкменів?

— Не знаю, хто вони такі. Жінка в квітчастій сукні широчезна, як канапа. І хлопчина з дупою замість обличчя.

— Так, це вони.

— їхні люди притягла мене сюди. Хоча ці Вінкмени, як ти кажеш. тут неголовні. ГЬловннй тут чолов'яга, що сидить у цьому туалеті. Вони продали мене йому.

— Колекціонер! Який він із себе?

— Е-е... — череп завагався. — Низенький такий. Нічим із себе не прикметний... Важко навіть описати його. ІЬ. й навіщо? Ти сама його побачиш, коли прийдеш рятувати мене. До речі, ти одна?

— Ні.

— То навіть не кажи, хто з тобою! Я сам це знаю. Знаю, хто взявся тобі допомагати! — Навіть на такій відстані я виразно чула, як череп передражнює Локвуда: — «Що? Кажеш, це смертельно небезпечна справа, Люсі? Справжнісіньке самогубство? Це саме те, що мені до вподоби! Візьми мене з собою!» Ти знаєш, я навіть радий, що з тобою Локвуд. Можеш спокійно пожертвувати ним заради мене. Рівноцінний розмін фігур, як у шаховій грі..

— От уже мерзотник! — не витримала я. — їй-бо, от зараз піду й залишу тебе тут.

Запала мовчанка. Потім череп обізвався вже спокійніше:

— Річ не тільки в мені Люсі Усе набагато важливіше. Іди сюди, забери мене, і я розповім тобі про все, що вони тут роблять. Смерть у житті й життя в смерті Люсі — і тут є чудовий доказ цьому...

— Який ще доказ? — пирхнула я. — Що все це взагалі значить?

Аж тут зв’язок обірвався, бо Локвуд щосили труснув мене за руку. Зітхнувши, я переказала йому все, що почула.

Він почухав собі потилицю просто через перуку. Навіть шар гриму не завадив мені помітити, як зблідло його обличчя.

— Штука непроста, Люсі, — сказав він, — але я допоможу тобі потрапити до тієї кімнати. А далі... далі вже тобі доведеться розбиратися самій із тим, хто там сидить. Ти готова?

Я досі не тямила себе з гніву. Від того, як череп щойно кепкував з Локвуда, я почувалася ще більш винною. Проте Локвуд чекав від мене відповіді, й ця відповідь могла бути тільки одною.

— Так, — кивнула я.

— Я так сумував за тобою, Люсі...

Перука, грим та вичорнені зуби аж ніяк не прикрашали Локвуда. Та за всім цим я зуміла розгледіти його давню усмішку — ту, що хвилею накривала мене й відносила геть усі мої сумніви. Почуття вини зникло, залишилось тільки радісне хвилювання від того, що ми разом.

— Я теж... — почала я, та Локвуд уже не слухав мене й заходився далі викладати свій задум.

—Я відверну їхню увагу на себе. А ти прослизнеш тим часом повз стіл і вирушиш до кімнати з черепом. Тільки пам’ятай, що ти повинна блискавично повернутися з ним до мене.

Якби я віддавала такі накази Тедові Дейлі, чи Тіні Лейн, чи ще комусь із агентів, з якими працювала останнім часом, потяглася б довга суперечка — що і як, і чи не можна зробити це якнайбезпечніше. Та зараз наказував Локвуд, а виконувала я, тож хоч як мені холонуло в серці від цього небезпечного задуму, я без жодних вагань кивала головою. Якщо Локвуд бачить шлях до перемоги, я піду цим шляхом. Він вірить мені, а я вірю йому. Тільки завдяки цьому ми й залишались донині живі.

— Чудово, — сказав він. — Дві хвилини, й ми зустрічаємось на цьому самому місці. А далі біжимо до драбини й тікаємо звідси. Ти готова? Гкразд. Три, два, один — старт!

Я зробила все, як він хотів. Кинулась уздовж стіни вперед. Проскочила між кількома торговцями, що стояли попереду мене, не звертаючи уваги на їхні обурені вигуки й щомиті побоюючись, що хто-небудь схопить мене ззаду. Наблизившись до столу, де сиділи Вінкмени, оточені здорованями в чорному, я помітила, що в маленькій арці, під неоновим ліхтарем, стоять іще два охоронці. Вони могли побачити мене будь-якої секунди, й тоді...

Аж тут позаду щось заверещало, гупнуло й загарчало. Усі, хто стояв біля стола, обернулись туди. Я чула, як лунають прокльони, як реве натовп. Знялася паніка. Охоронці, що стояли в арці, покинули свій пост і промчали повз мене. навіть не поглянувши в мій бік. Локвудів задум спрацював якнайкраще.

Локвуд... Серце тьохкало в моїх грудях, мені кортіло озирнутись. подивитись, що коїться в мене за спиною, та це не входило до нашого плану. Не оглядаючись, я хутко промайнула повз стіл і увірвалась до невеличкої комірчини.

Хай там що пхинькав череп, мені аж ніяк не здалося, що ця кімната правила колись за жіночий туалет — надто вже мала. Просто облицьована плиткою ніша, що слугувала, можливо, комірчиною для знаряддя залізничників. У центрі комірчини стояв стіл на дерев’яних козлах: на ньому й на підлозі поблизу нього височіли стоси скриньок і склянок для артефактів. Усі вони були різного розміру — і жодної порожньої. Крізь посріблене скло видніли ганчірки, кістки, прикраси — звичайний мотлох, де найчастіше ховаються Джерела. Проте були серед цих Джерел і надзвичайно потужні—дзижчання енергії, яку вони випромінювали, я чула навіть із-за скла.

Помітила я серед них і скриньку з колекцією зубів, яку зібрав колись людожер з Ілінґа.

А на самісінькому краєчку стола височіла така знайома мені склянка з привидом.

Плазма, що оточувала череп, була густа, мов сироп, та всередині її мерехтіли зелені хвилі, а в моїх думках пролунав знайомий примарний голос:

— Нарешті! Радий тебе бачити! Ану, прикандич зараз цього типа, й тікаймо!

Я нічого не відповіла. Мені треба було зосередитись. Адже я тут була не сама — я маю на увазі живих людей.

Біля стола на складаному пластмасовому стільці сидів чоловік. Низенький чоловічок у чорному костюмі й вицвілій синій краватці. Це, напевно, були всі його прикмети, які впали мені в око — таке невиразне, ніби стерте, було його обличчя з зачесаним набік каштановим волоссям. В одній рхпді він тримав сигарету, а другою щось занотовував на аркуші паперу—й так захопився цією справою, що аж висолопив кінчик язика. Чи можна було хоч за якоюсь прикметою розпізнати його серед натовпу? Навряд.

Така навмисна непримітність змусила мене подумати, що ніякий це не колекціонер, на якого працюють Вінкмени, а звичайнісінький клерк. Писарчук. Та водночас у моїй голові промайнула блискавкою раптова тривога. Десь ніби я вже бачила цього чоловічка...

Тільки-но мені сяйнула ця думка, як череп знову заговорив:

— Стережись цього типа. Це зовні він отакий, курдуплик, а насправді небезпечний. Туди й нехай! Ти ще йрапіру забула!

Чоловічок підвів голову, побачив мене на дверях і запитав: — Хто ви така, пробачте? Вас сюди не запрошували.

Почувши цей нудний, жовчний голос, я вже не мала сумніву. що цей чоловічок мені знайомий. То був голос канцелярського щура, бюрократа, що звик прискіпливо складати звіти й рапорти... Або описи химерних, бридких речей, що лежали перед ним на столі.

—Хто ви така? — повторив чоловічок.

Так. я вже зустрічалася з ним. І до того ж нещодавно.

— Я Фідлер, сер, — відповіла я. — Джейн Фідлер. Мене послала до вас пані Вінкмен. З однією річчю трапилась помилка. З отим черепом у склянці. Ми повинні принести вам інший череп. А цей — підробка.

—Підробка?—чоловічок насуплено позирнув на склянку, а потім—до своїх нотаток. — Він у належній тарі. І до того ж досить давній. Такі склянки використовувались в агенції «Фіттес* багато років тому. А там помиляються вкрай рідко.

— Це саме така рідкісна помилка, сер. Джерело втратило майже всю свою енергію. Старе сміття, яке варто кинути в піч. Так каже пані Вінкмен. Вона вже послала по інший, хороший череп—його от-от принесуть. А цей, фальшивий, попросила мене забрати. І просить у вас вибачення, — я потяглася рукою до склянки з черепом.

— Просить вибачення? Аделаїда Вінкмен? — чоловічок поклав сигарету в попільницю й згорнув на черевці руки. — Щось це не дуже схоже на неї.