Джонатан Страуд – Тінь, що крадеться (страница 38)

— Ця помилка наробила добрячого клопоту. Чуєте, який гамір? — я показала пальцем на двері, з-за яких і далі лунали гупання й вереск. Хоч як я хвилювалась за Локвуда, та будь-що намагалась зберігати спокій. — Дехто з хлопців там розлютився не на жарт.

Чоловічок пирхнув:

— Оце ще мені диво. Ви тут завжди зчиняєте шарварок.

Він роздратовано підхопив аркуш паперу, що лежав перед ним. Аркуш був причеплений до пластикової теки, й цієї миті я остаточно зрозуміла, хто переді мною.

П’ять ночей тому, у вестибюлі страхової компанії, я дивилась на цього чоловічка з балкона — подряпана, втомлена після сутички з привидом Емми Марчмент. Там, унизу, стояла команда з агенції «Ротвел» і сидів на стільці пан Фарнебі, наш керівник. А за плечем пана Фарнебі стояв керівник нашого керівника з оцією самісінькою текою в руці...

Непримітний чолов’яга з Інституту Ротвела з іще непримітнішим прізвищем Джонсон.

Я підійшла до стола й рішуче простягла руку до склянки:

—Я знаю. Така вже в нас нестерпна вдача. Пробачте. Зараз Аделаїда прийде і все пояснить вам.

— Цікаво, що це моя мати повинна вам пояснити?

Я відсахнулась, наче павук, що обпік собі ніжку, й повільно озирнулась.

Сказати про те, що постать, яка з’явилась на дверях, затулила собою прохід, було б неправдою. Вона затулила тільки його нижню частину, бо опецькуватий, та ще й убраний у розкішне хутряне пальто, Леопольд Вінкмен не міг похвалитись високим зростом. Найбільше він скидався на борця, на якого згори впав рояль, і це враження ще більше посилювали капелюх із широкими крисами й картатий костюм, що визирав з-під пальта. Леопольдові було років з п’ятнадцять-шістнадцять. та він уже помітно скидався і статурою, й обличчям. і широченним жаб'ячим ротом на свого батька, нині ув'язненого Джуліуса Вінкмена. Попри своє пухке, вічно усміхнене лице. Леопольд успадкував від батька і вдачу: він був відомий своєю люттю й нещадністю на цілий лондонський злочинний світ. Зараз він зирив на мене своїми холодними блакитними очима.

Я мовчала. Ми з Леопольдом стояли й дивились одне на одного.

За моєю спиною зарипів голос пана Джонсона:

— Вона хоче забрати склянку з черепом.

— Еге ж. — підтвердила я. — Так наказала ваша матуся. Хіба вона не говорила вам? Ні? То йдіть і спитайте в неї самі.

Правду- кажучи, я й не сподівалась піддурити його. Становище було безвихідне. Та поки Леопольд ворушив своїм мозком. я гарячково оглянула стіл і вирахувала, що в мене є десь із п'ять секунд.

— Моя матуся? — перепитав Леопольд Вінкмен. — Вона нікуди не посилала б таку шмаркачку, як... — Аж тут його обличчя зненацька змінилося. Чи то його насторожило моє маскування, чи він пригадав, кому раніше належав цей череп, чи просто розпізнав мій погляд, та врешті все зрозумів. — Стривай-но... Я тебе знаю. Ти Люсі Карлайл!

— Не бійся, — зашепотів череп. — Ти ж велике дівчатко. Упораєшся з ним.

Відкинувши край пальта, Леопольд витяг із-за пояса пістолет

—А може, й не впораєшся, — додав череп.

Та я вже однією рукою взяла зі стола склянку з черепом, а другою підхопила скриньку з якимось артефактом, пожбурила її у Вінкмена й присіла. Гримнув постріл. Куля влучила в іншу скриньку, що стояла на столі: скринька вибухнула, й мені в спину посипались друзки посрібленого скла. Тим часом та скринька, яку я жбурнула у Вінкмена, вдарила його по гомілках, і він з вереском повалився на спину.

— Недоросток готовий, — зауважив череп. — Чудово!

Ззаду на мене налетів порив крижаного вітру, достатньо потужний, щоб звіяти з моєї голови перуку. З розтрощеної скрині на столі піднялась біло-блакитна примарна постать— Вінкменова куля випустила на волю ГЬстя. Пан Джонсон усе зрозумів і поспіхом заховався в кутку комірчини.

Дивитися, що він робитиме далі, я не стала. Тримаючи в руках склянку з черепом, я перескочила через Леопольда й побігла до арки...

Проте вихід цього разу було перекрито. Переді мною стояв одноокий, трохи старший за мене торговець, що тримав кривий ніж із зазубленим лезом, а за його спиною бовваніли два мамули-охоронці.

— Тепер моя черга, — прошепотів череп. — Підніми склянку й біжи далі...

Я підняла склянку. Звідти несподівано спалахнув зелений вогонь, і це страшенно перелякало парубійка з ножем. Він зазирнув до склянки, дико заверещав, відсахнувся і впав просто на охоронців, поваливши їх.

— Ну, що скажеш.? — захихотів череп. — Гарненько я їм посміхнувся?

— ГЬрненько, — погодилась я, пробираючись між тілами, що лежали на землі. Далі проскочила арку і опинилась на платформі, де ще й досі чинився шарварок. У самій його середині крутився юнак-торговець із наїжаченим волоссям. Він стояв біля стола Вінкменів і вимахував важким чорним свічником, відганяючи розгніваний натовп. Поряд була й сама Аделаїда Вінкмен, що вигукувала накази, марно силкуючись угамувати люд.

— Усе триває як треба?— поцікавився череп. — Цікаво. А що буде далі?

— І гадки не маю.

Локвуд тим часом уже шукав мене серед натовпу. Побачивши мене, він вискочив уперед і одним порухом руки перекинув стіл Вінкменів. На платформу водоспадом посипались монети. Не марнуючи ані секунди, він перестрибнув через стіл 1 помчав до мене. Аделаїда з помічниками залишились у нього за спиною: їх тут-таки відрізав натовп торговців, що кинулись підбирати гроші.

— До арки. Люсі! — вигукнув Локвуд. — Переходь на іншу платформу⁷!

Я обернулась до арки, та цієї миті на платформу вискочив Леопольд Вінкмен. Він нахилився, щоб не дістати в Локвуда свічником по голові, стрибнув до мене, вчепився в склянку і рвонув її. Я з несподіванки впала, й ми з Леопольдом покотилися по підлозі, дуцяючи одне одного ногами. З моєї голови звалилась перука. Я чула, як мене кличе Локвуд, чула гамір та голоси інших людей, аж тут Леопольд спритно вдарив мене по голові кулаком. З очей мені посипались іскри, мої руки затремтіли, і з них тут-таки вирвали склянку з привидом.

— Люсі! Рятуй мене...

— Череп!

Моя голова досі іула від удару. Моргаючи, я ледве підвела її. Леопольда зі склянкою не було вже й сліду. Сама я лежала на спині. Поряд Локвуд бився з охоронцями Вінкменів та кількома торговцями. Один з них помітив, що я заворушилась, і вже замірився оглушити мене важким кийком. Звідкілясь із темряви з’явився брудний кований чобіт і збив торговця з ніг. На мить переді мною промайнув потріпаний бриль Фло. А потім до мене нахилився Локвуд. Він підняв мене й потяг за собою до краю платформи.

— Люсі!.. — долинув до мене ледь чутний відчайдушний крик з натовпу.

— Череп! Локвуде, я загубила його!..

—Пробач, Люсі. Нічого не вдієш. Нам справдітреба звідси тікати.

Обличчя в Локвуда було геть подряпане, перука з’їхала набік. Свічник, яким він щойно бився з нападниками, зник. Ми вдвох, обнявшись, побігли в дальній кінець зали. Вхід до тунелю тут було замуровано, та, на щастя, зберігся перехід на південну платформу. Ми майнули туди, а за нами линув гамір гонитви.

—До драбини нам тепер не дістатись, — захекано промовив Локвуд. —Доведеться йти тунелем.

На другій платформі горіло менше свічок, а людей не було взагалі. За кілька ярдів від нас чорнів вхід до тунелю, до половини завалений мішками з піском, сіллю та стружками. Ми з Локвудом зіскочили на колію, видряпались на барикаду з мішків і зазирнули в тунель.

— Не замурований, — зауважила я.

— Так.

— Ним ми вийдемо звідси.

— Я теж певен, що вийдемо.

— То ходімо!

— Ні, — він схопив мене за руку. —Там привид.

Як я могла не побачити його? У тунелі, не дуже далеко від нас, ширяла сіра постать. Чоловіча, пласка, ніби з паперу, і якась перекручена. Голова її схилилася в наш бік. ніби духа вабив звук наших голосів, наш запах, тепло від наших тіл. Не знаю, яким був той чоловік за життя, та його привид здавався зніченим і нещасним. Поки я дивилась на нього, моя нога ковзнула по насипу—зовсім трішки, проте цього вистачило, щоб кілька камінців упали на колію. Привид негайно помчав до нас, та тільки-но він наблизився до заліза, як його відкинуло назад.

Цієї миті в моїй голові промайнуло кілька бажань.

Мені хотілося, щоб я ніколи не приходила сюди по череп.

Мені хотілося, щоб я ніколи не вплутувала Локвуда в цю історію А

А найбільше мені хотілося, щоб у нас зараз були наші рапіри.

Привид наблизився. Локвуд кивнув, і ми з ним тихенько позадкували насипом до платформи, ступаючи по розсипаній солі й стружках.

Там, у непевному світлі ліхтаря, на нас уже чекала Аделаїда Вінкмен. У правій руці вона тримала довгого вузького ножа.

Стояла вона, звісно ж, не сама. Біля неї юрмився цілий натовп торговців — бліді, вбрані в лахміття, вони скидались на воскреслих мерців. Щоправда, мерці не з’являються з-під землі з ножами та кийками в руках.

Проте всім цим збіговиськом заправляла, звичайно, сама Аделаїда. З першого погляду вона була схожа на звичайну біляву хатню хазяйку з вищипаними бровами на рожевому огрядному обличчі, убрану в квітчасту сукню й примітну на тлі натовщ злочинців. Та придивившись пильніше, ви починали розуміти, що вона небезпечніша за будь-кого з довколишньої банди. Безжальні сталево-блакитні очі, тонкі, мов накреслена олівцем лінія, вуста й на додачу до всього — випнуті м'язи під жировим шаром на руках. Якщо пригадати, що Аделаїда вже давно заприсяглася помститись нам за те, що ми запроторили її чоловіка до в’язниці, буде зрозуміло, чому вона так посміхалась до нас.