Джонатан Страуд – Тінь, що крадеться (страница 40)

А тоді пролунав постріл. У задній стінці вагона з’явилася дірочка.

Я вже не пригадаю, як ми влізли до того потяга, хто з нас зробив це перший, як ми не подерли наші накидки, протискуючись крізь вузькі двері... Пам’ятаю лише свій страх — перед тими, хто наздоганяв нас позаду, й перед тими, хто чекав на нас попереду.

Усередині потяга теж прокотилась хвиля вогню — ще й яка! Усе вигоріло аж до металевого кістяка. Зникла пласти-кова обшивка, від сидінь залишились тільки каркаси. Усе було чорне, закіптюжене, вкрите вугільним пилом. І на цих каркасах, у сяйві потойбічного світла, сиділи примари в рештках старомодних костюмів, капелюхів та суконь. Сиділи вони двома рядами вздовж центрального проходу. Зблизька було чітко видно, що шкіра на їхніх обличчях, як і одяг, збереглася тільки подекуди й нагадувала клаптики паперу, що поприставали до черепа. Зате очі були величезні, яскраві та блискучі, наче в жаб, і зирили прямісінько на нас.

Над нашими головами свиснула іцс одна куля і брязнула об металеву стіну десь ближче до середини потяга. Цей постріл гримнув саме вчасно, бо інакше ми з Локвудом так і не наважилися б рушити далі. Та зараз ми щільніше закутались у накидки й почали обережно пробиратись — я перша. Локвуд за мною — між рядами чоловічих та жіночих постатей. що сяяли потойбічним світлом усередині своєї металевої домовини.

Ось бабця — з-під шалі визирають голі кістки. Ось чоловік у капелюсі, що наполовину стопився з його обличчям. Молода пара, чиї голови теж стопились в одну криву огидну кулю. Я заплющила очі, сподіваючись розібрати потойбічний шепіт, що оточував нас звідусіль.

Під ногами хрумтіло, як свіжі грінки, обгоріле синтетичне покриття. Ми з Локвудом повільно просувались уперед. За нами стежили темні жаб'ячі очі, та жоден з примарних пасажирів не поворухнувся.

Проходячи далі, ми виявили, що не всі з цих пасажирів обгоріли — і не всі були з одного часу. Кілька постатей мали яскравішу ауру й були вбрані по-сучасному — наприклад, юнак у помаранчевій куртці й темно-синіх джинсах або струнке дівча в блузі з каптурцем. Такі привиди одразу вирізнялися серед «старших», обгорілих, як золоті зуби в гнилому роті. Фло згадувала про «новеньких» пасажирів — і мала раттію. От тільки незрозуміло, як вони померли, ці новачки.

Ми дістались уже до середини потяга — до того місця, де бічну стінку вагона було вивернуто назовні, а покрівля низько просіла. Тут також сиділи привиди — такі спотворені й скалічені, що я заплющила очі, щоб не бачити подробиць. Проминувши їх, ми хутко перейшли до другої половини потяга.

— Дивись просто перед собою, — прошепотів Локвуд. — Не зустрічайся з ними поглядом.

Я кивнула:

— їм, здається, кортить посадити нас поряд із собою.

— І посадили б, якби не наші накидки.

І Ііби на підтвердження цих слів один дідусь-привид, коли я саме проходила повз нього, ворухнувся й підняв обгорілу руку, але гут-таки відсахнувся, коли до нього наблизилось пір’я моєї накидки.

Ближче до голови потяга привидів стало менше. Ми поспішили вперед — туди, де вже видніли відчинені, наполовину вирвані з вагона двері, а за ними бігла в темряву порожня колія. Пробравшись через ці двері, ми пройшли ще кілька ярдів насипом, а потім зморено впали на коліна. Позаду панувала тиша.

— От якби Вінкмени спробували наздогнати нас, — обізвався нарешті Локвуд. — Тоді, будь певна, в цьому потязі з’являться нові пасажири.

— Облиш! — аж здригнулась я від огиди.

— Ходімо далі. Рано чи пізно ми знайдемо вихід із цього тунелю, — він поправив свій каптур. — А от накидки поки що краще не скидати.

Ми поволі попрямували далі на своїх утомлених ногах.

— Хто б міг подумати, що на Портленд-Роу можна відшукати такий скарб, — зауважила я. —Твої батьки врятували нас, Локвуде. Віднині ми — їхні боржники.

Локвуд нічого не відповів. У такому місці було не до розмов. Нам хотілось якнайшвидше забратися звідси, подалі від смерті й темряви. Пліч-о-пліч ми тихо ступали вздовж залізничної колії до світла.

Наслідками нашої підземної експедиції Локвуд був задоволений. Звичайно ж, не всіма наслідками, бо й череп ми не повернули, й мало не загинули — до того ж обоє. Востаннє, до речі, ми ледве врятувались уже наприкінці тунелю, коли по двогодинних мандрах уздовж колій вибрались на діючу лінію поблизу Стоквела і мало не потрапили під потяг, що вискочив з-за рогу.

— Погляньмо на все це з такої точки зору, — сказав він уранці, коли ми разом з Джорджем і Голлі зібрались у конторі агенції «Локвуд і К°». — Плюсів у нашому нічному поході набагато більше, ніж мінусів. По-перше, ми вирушили на пошуки важливого психологічного артефакту і несподівано з ясували, що володіємо ще двома.

Він замовк і поглянув на лицарський обладунок, що стояв біля його письмового стола. Зараз на ньому сушилися дві накидки — барвисті, переливчасті. У тунелях метро вони трохи забруднились, тож зранку їх довелося випрати.

— Це найголовніше, — провадив Локвуд. — Тільки просто так вулицею в них не підеш, бо перехожі ще приймуть нас за клоунів. Зате в небезпечних ситуаціях вони справді зможуть стати нам у пригоді. Авжеж, Джордже?

Джорджа, як відомо, ніщо так не вабило, як усілякі таємничі психологічні артефакти. Цього ранку він просто-таки не зводив очей з наших накидок.

— Еге ж, цікаві штучки, — підтвердив він. — Зрозуміло, що срібна кольчуга будь-що відганяє привидів... а от пір’я? Можливо, так само... Цікаво, чи вони виділяють якусь натуральну олію, чи знахарі навмисне чимось змащують їх?.. Це треба дослідити... До речі, Локвуде, — зблиснув він очима, — може, нам варто подивитися, що ще сховано в тій кімнаті нагорі?

— Може, коли-небудь, — відповів Локвуд. — Коли матимемо більше часу.

— Це значить — «ніколи», — буркнув Джордж. — Знаю. Тільки бережи ті коробки як слід, там можуть трапитися справжні скарби. Авжеж, Люсі?

— Авжеж, — підтвердила я. Сьогодні я реагувала на все байдуже і мляво. Так, я раділа відкриттю з накидками, та це аж ніяк не могло відшкодувати мені невдачі з черепом. А я вже майже повернула його! Вже тримала в руках! Тільки-но гарячка втечі від переслідувачів вивітрилась із моєї крові, як я відчула себе спустошеною.

Локвуд, звичайно, добре розумів мене.

— Не засмучуйся, Люсі, — сказав він. —Хтозна, може, ми й не назавжди загубили череп. Будь-що надія відшукати його є — а це, в свою чергу, підводить мене до другого, по-справжньому головного наслідку нашого нічного походу... до таємничого пана Джонсона з Інституту Ротвела. Те, що ти його впізнала, Люсі, — це бомба. Якби ти й досі працювала в агенції «Локвуд і К°», я підвищив би тебе на посаді. Та оскільки нині ти...

— Тоді ти мене підвищиш? — припустив Джордж.

— Ні... Але можу сміливо сказати, що це була найкраща твоя робота від часу навали привидів у Челсі. Ти неймовірний агент, Люсі!

Неважко здогадатись, що після цих його слів мені відразу стало краще. Поки я перетравлювала їх, Локвуд підхопився, обігнув свій стіл і постав перед нами — високий, стрункий і завзятий. Мені зненацька сяйнула думка, що в світі немає нічого неможливого, що доля — на нашому боці й що наші Таланти, об'єднані разом. — непереможні. Так, Локвуд умів навіювати іншим упевненість у їхніх силах і часто робив це.

— Так. Люсі. ти здійснила неймовірне, — провадив він. — Тобі вдалося виявити й довести зв'язок між чорним ринком артефактів і однією з найелаветніших дослідницьких установ Лондона. ГЬллі. що ти можеш розповісти нам про Інститут Ротвела?

Перш ніж влаштуватися на роботу до Локвуда, ГЬллі Манро працювала агентом у «Ротвелі», а потім навіть стала особистим помічником голови цієї агенції, Стіва Ротвела. Про цю роботу ГЬллі, проте, згадувала неохоче, бо пан Ротвел виявився впертою й брутальною особою, однак про його компанію загалом вона завжди згадувала тільки з пошаною. Зрозуміло. що вона добре зналась на структурі й механізмах цієї агенції.

— Інститут Ротвела — це особливий дослідницький відділ компанії.—сказала вона.—Він працює окремо від усіх інших віддалів. Простих агентів там немає, лише дорослі вчені, що вивчають механіку Проблеми й шукають способи боротьби з нею.

—І викидають на ринок купу усякого мотлоху, — додала я. — На зразок отого Джорджевого срібного дзвіночка, яким ми намагалися скористатися в будинку Галі.

— Чому⁷ ж «намагалися»? Він спрацював! — гаряче заперечив Джордж. — Щоправда, з невеличким запізненням...

Голлі кивнула:

—До речі, Інститут давно вже працює над розробкою нових захисних засобів.

— І вельми успішно торгує ними, — підхопив Локвуд. — Голлі! Коли ти працювала в Ротвела, ти була знайома з цим Джонсоном?

— Саулом Джонсоном? Так, я знала його. Він був тоді членом ради директорів Інституту.

—А чи брав він участь у звичайних розслідуваннях? Люсі вперше бачила його на завданні, разом з командою тамтешніх агентів.

— Ні. Такого я не пригадую. Вчені з Інституту не вилазять із своїх лабораторій.

— Тому я і вважаю, що зараз коїться щось украй химерне, — зауважив Локвуд. — Джонсон та й цілий Інститут, гадаю, останнім часом скуповує найпотужніші Джерела, хоч приписи ДЕПРІК забороняють це робити. Ту муміфіковану голову, яку ти, Люсі, знайшла минулого тижня, Джонсон примітив і негайно віддав наказ Гарольдові Мейлеру. Той спалив у печі муляж, а голова вирушила на чорний ринок, тобто до того ж таки Джонсона.