Джонатан Страуд – Тінь, що крадеться (страница 42)

— Орфеєва ліра, — додав Джордж. — Так, здається, він називається?

— Саме так. — підтвердив секретар. — Міф про Орфея ви, звичайно, знаєте. Його вважають заступником музикантів і дослідників невідомого.

— Він, здається, побував у підземному світі? — перепитав Джордж. — Шукав свою померлу дружину?

— Ваша правда, пане Кабінсе, — старий повернув ліворуч, у бічний коридор, де нам трапився ще один літній член клубу, лисий і усміхнений. Він побокував, пропускаючи нас. — Орфей так чудово співав і грав на лірі, що заворожив не лише мерців, а й їхніх страхітливих сторожів. І навіть ублагав самого Гадеса, похмурого бога підземного світу, віддати йому померлу дружину. Оце то сила!

— То ваше Товариство надихається прикладом Орфея? — незвично тихо запитав Локвуд.

— Так. бо ми теж шукаємо способи подолати привидів. Ми — це строката компанія винахідників, промисловців, філософів, усіх, кого цікавить Проблема й шляхи її вирішення. Ми дискутуємо, сперечаємось, працюємо над пристроями, що можуть призупинити навалу духів.

— На зразок виробів Інституту Ротвела? — запитав Джордж.

Старий клацнув язиком, і його усмішка стала сумною:

— Ні, не зовсім так. Інститут, вважаємо ми, це надто вже... комерційна установа. Вигода для них важливіша за істину. Багато їхніх, як ви кажете, «виробів» не мають жодної користі. А наше Товариство об’єднує ідеалістів, пане Кабінсе. Нам потрібні певні відповіді на певні запитання. Ми б’ємося до переможного кінця — не лише проти привидів, а й проти самої смерті.

— І які ж пристрої ви створюєте, сер? — запитав Джордж. і його очі зблиснули. Я зрозуміла, що він подумав про окуляри.

— Найрізноманітніші! Наведу вам лиш один приклад. Молоді люди — такі, як ви,—щасливі, бо можуть чути й бачити надприродні явища. Літні ж люди — такі, як я. — безпорадні серед темряви. Тому ми шукаємо способи допомогти літнім людям захиститись від примарних ворогів. Ми вже досягни певних успіхів, побудували прототипи... але вони ще не готові до широкого застосування.

Джордж повільно кивнув:

— Розумію. То ви кажете, що вже побудували прототипи? Чудово...

— Саме так, — секретар зупинився перед темними дубовими дверима. — Ось ми й прийшли. Це читальна зала.

— А чим закінчилась історія з Орфеєм? — запитала я. — Він повернув собі дружину?

Секретар сумно засміявся:

—Ні, любонько. Не повернув. Він порушив ГЬдесову заборону. озирнувся, і його дружина так і залишилась у потойбічному світі. О. якби й ми могли зробити так само, щоб наші мертві друзі не покидали того світу!

Вичинивши перед нами двері й побокувавши, він оголосив:

— Представники агенції «Локвуд і К°»!

А далі, пропустивши нас уперед, пішов собі.

Читальна зала Товариства Орфея виявилась не дуже великою кімнатою. Якщо Локвудові батьки справді виголошували тут свою доповідь, то слухачів у них було не дуже багато. Темні книжкові полиці зусібіч оточували затишну кімнатку з килимом на підлозі, кількома кріслами й столиками. Пене-лопа Фіттес сиділа в кріслі біля каміна, милуючись язиками вогню. Її довге чорне волосся виблискувало, обличчя здавалось вирізьбленим з мармуру. Від того, що вона була молодша за інших членів Товариства, від її свіжості й краси в нас перехопило подих. Вона обернулась і з усмішкою поглянула на нас.

— Привіт. Ентоні. — сказала вона. — Люсі, Джордже, привіт. Проходьте й сідайте, будь ласка.

Над каміном, у позолоченій рамі, висів портрет жінки в чорній щжні з неглибоким вирізом, з ліхтарем у руці. Волосся жінки було зачесане назад, у великих очах відбивалось яскраве ліхтарне світло. Це обличчя було знайоме всім — з книжок, поштових марок, листівок, що продаються на Стренді. Знайоме й водночас анітрохи не схоже на зморене лице з фотографій у Будинку Фіттес.

Пенелопа Фіттес помітила мій інтерес.

—Так. це моя дорога бабуся, — сказала вона. — Саме вона заснувала Товариство Орфея, коли була ще зовсім молода. Я продовжую її справу, підтримуючи зусилля, спрямовані на вирішення Проблеми. Я щедро винагороджую всіх, хто виявляє в цій справі кмітливість. Саме тому я й збираюсь дещо запропонувати вам.

— Нову справу, Пенелопо? — запитав Локвуд.

— Ні, дещо більше. Я хочу зробити вам велику ласку. Я буду рада, якщо ваша агенція об’єднається з моєю.

Отак — відразу, без зайвих слів. Свою пропозицію Пене-лопа зробила з усмішкою, та її слова просто-таки поцілили в кожного з нас, мов ракета. Мені запаморочилось у голові, а Джордж мимоволі видав не вельми приємний звук. Локву-дове обличчя заціпеніло. Таким спантеличеним я ще ніколи його не бачила. Якщо його приголомшеність під час відкриття домовини пані Баррет можна було оцінити на дев’ять балів з десяти, то зараз це була тверда десятка. Десятка з плюсом. А потім Локвуд заморгав так, ніби ніяк не міг повірити її словам.

Панна Фіттес поставилась до нашого подиву з розумінням. Навіть, я сказала б, надто ласкаво.

— Мене дуже вразило те, як ви впоралися з серйозним розслідуванням в Ілінґу, — зауважила вона. — Вразило, однак не здивувало. Я стежу за вами вже два роки, від самісінької справи зі Сходами, що кричать. Стежу і увесь час перековуюсь, що ваша команда творить справжні невеличкі дива. Ви не боїтесь найпотужніших, найнебезпечніших Гостей. Ваш Зір, Ентоні, надзвичайний, проте це не єдиний ваш Талант. Ви ще й чудовий керівник, якого мені дуже хотілося б мати в своїй команді. А ви, Люсі... — вона перевела свої темні очі на мене. — Я вельми рада, що ви взяли до уваги мою думку й повернулися до агенції «Локвуд і К°». Ваші Таланти просто незбагненні. Коли ви перейдете до мене, я допоможу вам розвинути їх. А ви. любий Джордже... — коли її очі знову блиснули, я відчула себе рибою, яку на мить викинуло хвилею на пісок, а потім знову змило у воду. — Колись ви вже працювали в моїй компанії. Можливо, тоді ми недооцінили ваш своєрідний талант. Повертайтесь до нас, і я дозволю вам користуватись Чорною бібліотекою в Будинку Фіттес. Там є безліч ще ніким не прочитаних матеріалів, справжній скарб для дослідника... — Вона поринула глибше в крісло. — Ось вам моя пропозиція. Майте на увазі, що такі пропозиції я роблю нечасто. Але ви справді зачарували мене. «Локвуд і К°» — унікальна команда. З моєю допомогою ви увійдете в історію назавжди, — вона усміхнулась нам. — Якщо хочете порадитись між собою, то прошу.

У каміні гучно тріснуло поліно. Цокав годинник на стіні. Мені бракувало сміливості поглянути на друзів.

—Дякую. Пенелопо... тобто дякую, панно Фіттес... — коли Локвуд заговорив, голос у нього був низький, незвично здушений. — Дякую вам за пропозицію. Це, як ви цілком справедливо зазначили, велика ласка. — він кахикнув. — Проте радитись між собою нам немає потреби. Я певен, що висловлю нашу загальну думку — принаймні сам я в цьому переконаний. — що для нас найбільшою цінністю є наша незалежність. Так. ми — маленька, але самостійна агенція. Пробачте, але я не думаю, що ми станемо щасливіші, коли ввійдемо до складу такої величезної компанії, як ваша.

Усмішка на вустах панни Фіттес ще грала, та її обличчя застигло, мов камінь. Нарешті вона заговорила м’яким оксамитовим голосом:

— Ні? Ви. здається, не зрозуміли мене, Ентоні. Я збираюся спеціально заради тебе створити нове відділення своєї компанії. У вас не буде дорослих керівників, ви працюватимете так само, як нині, тільки водночас до ваших послуг будуть усі невичерпні ресурси агенції «Фіттес». Я цілком довірятиму вам. Ви навіть вестимете справи, не виходячи зі свого затишного будиночка.

У читальній залі знову запала тиша. Цього разу вона тривала ще довше.

— Дякую, мадам, — відповів нарешті Локвуд. — На жаль, я знову мушу відхилити вашу пропозицію.

— Що ж, на милування нема силування, — кволо всміхнулась панна Фіттес. — Я поважаю ваше рішення.

— Будь ласка, мадам, сприйміть мої слова належним чином, — провадив Локвуд. — Я анітрохи не хочу виявити зневаги ні до вас, ні до вашої великої компанії. Сподіваюсь, що надалі між нашими агенціями з’явиться ще чимало приводів для співробітництва. Зауважу, що нам було дуже приємно працювати разом з Квілом Кіпсом у справі Ґапі. І можливо, — додав він, — не востаннє.

Отут уже в панни Фіттес не зосталося й сліду усмішки:

— ІЬдаю, що це неможливо. Пан Кіпс більше не працює в моїй агенції.

— Більше не працює?! — не зміг приховати свого подиву Локвуд. Ми з Джорджем теж роззявили роти, ніби змагаючись, хто зробить це ширше. Кіпс дуже своєчасно перейшов з агентів у керівники, тож ми всі були певні, що попереду на нього чекає нудна кар’єра, коли він поволі дряпатиметься від посади до посади. — То, виходить, він звільнився? Чи його звільнили?..

— Ні, він звільнився за власним бажанням. — відповіла панна Фіттес. — Невдовзі після справи Галі, не пояснивши жодних причин. А я не стала його розпитувати — агентів у мене багато, і я не марнуватиму час на кожного, хто відмовляється від власного щастя... Пробачте, я маю повернутися до роботи. Дякую вам за те, що завітали до мене. Подзвоніть, будь ласка, в цей дзвоник, і секретар охоче проведе вас до виходу.

Наші відвідини Товариства Орфея минули не зовсім так. як ми сподівались, тож додому ми поверталися мовчки, з відчуттям того, що в нашому житті щойно сталося дещо важливе. Зовні наче нічого й не змінилось, та все одно на серці було тривожно. Отак, без жодного слова, ми й дісталися до Портленд-Роу.