Джонатан Страуд – Тінь, що крадеться (страница 44)

Такі думки снувались у моїй голові, поки наш потяг вибирався з Лондона, щоб далі помчати нас просто на село. О десятій годині ранку ми без усяких пригод уже дістались до потрібної станції.

Для тих, хто хоче краще уявити собі сцену, на якій розгортались подальші моторошні події, я х\южу сказати, що село Олдбері-Касл розташоване в мальовничій місцині на південний захід—десь миль за п’ятдесят—від Лондона. Стоїть воно на крейдяній височині, оточене з трьох боків пологими лісистими пагорбами, а з четвертого — кривулястою річкою, що ліниво несе свої води. Місцина ця досить глуха — туди можна потрапити, лише діставшись саутгемптонським потягом до дерев’яної платформи, яку тут гордовито звуть «станцією», і далі подолавши пішки розбитим путівцем три чверті милі на захід. Ні вокзалу, ні навіть поганенького будиночка на тій «станції» немає й духу — лише дірявий дерев’яний поміст, від якого й тягнеться біла крива дорога до села.

Якщо туч і був колись замок, про який згадують середньовічні хронічки, то він давно вже зник. Путівець, гцо вів від платформи, проходив кам'яним містком через річку, а далі розтинав широченну, зарослою високою травою луку, скраю якої видніли перші хати. На луці паслись вівці, а десь посередині росли три величезні старі каштани, в тіні яких стримів кам'яний хрест чотирнадцятого століття — колись такі хрести ставили на ринках.

За каштанами дорога роздвоювалась, від неї відгалужувалась стежка, що вела до ґанку готелю «Захід сонця», який наш клієнт Денні Скіннер звав своїм домом. Звідти було видно й інші прикметні будівлі Олдбері-Касл: кілька крамничок, Стрілку (ряд будинків з терасами) й церкву Святого Нестора, що височіла над усім селом. Перед церквою на низенькому горбку виднів стовп із старим іржавим захисним ліхтарем. Далі починалася дорога, що вела через сусідній гай до далеких полів та пагорбів.

Коли ми пройшли міст і попрямували до села, на схилах цих пагорбів вигравало сонце; зате трава на луці, якою ми простували, була темна, вогка і вкрита памороззю, схожою на павутиння. Травою, неначе велетенські пальці, простяг-лися тіні від дерев гаю, що ріс уздовж східного боку луки. В повітрі трохи віяло димом. Був чудовий весняний день.

— Надто вже гарненьке місце для привидів, — зауважила ГЬллі.

— Гарненьке, кажеш? — я показала на велике згарище біля дороги. — Поглянь-но туди! Селяни щось палили тут.

—Або когось, —додав Кіпс.

— Ой, пхе! — зморщила носика ГЬллі.

— Когось—це навряд, — заперечив Джордж. — Щось я не бачу тут жодної обгорілої кістки. Радше за все вони палили речі, які вважали Джерелами. Й палили їх поспіхом, навіть у паніці. Але все ж таки розпочнімо з самого початку. Скажімо, з отого хреста, про який згадував наш хлопчина Денні. І Цікаво подивитись на його різьбу — невже там і справді такі страхіття?

Ми рушили туди за ним по росяній траві, що шурхотіла й шелестіла в нас під ногами. Діставшись нарешті до дерев, ми скинули на землю важкі торбини з сіллю й залізом. Навіть такого прохолодного ранку ми аж упріли.

Постамент хреста був східчастий, і його ремонтували кілька разів — і до того ж не дуже вдало, за допомогою сучасної цегли. Сам хрест був старовинний, обвітрений і вкритий блідо-зеленими плямами лишайнику, що робили його схожим на малу якогось невідомого світу. Було помітно, що колись цілий хрест було оздоблено різьбою у вигляді переплетених виноградних лоз, між листками яких ховались напівстерті зображення.

Джордж, здається, достеменно знав, куди слід дивитись. Шматок лишайника в центрі хреста було відірвано, й під ним відкрилися сліди різьби. В її лівому нижньому куті видніли крихітні фігурки людей. Вони стояли лавою, наче скраклі, що от-от поваляться на землю. З правого боку проглядалась купа черепів та кісток. А посередині, займаючи майже увесь простір зображення, височіла велетенська безформна постать із товстелезними ногами та руками й приплюснутим. майже квадратним тілом. Голова майже стерлась. Хай там яка то була істота, їй, безперечно, належала тут головна роль.

— Ось вона, — сказав Локвуд. — Моторошна Тінь, що крадеться. Хлопчина розповів мені по телефону, що минулої ночі її знову тут бачили.

Джордж недовірливо пирхнув, обводячи своїм коротким пальцем різьбу на камені.

— Що ти скажеш про це, Джордже? — запитала я.

— Учора в архіві, — заговорив Джордж. поправляючи окуляри, — я знайшов згадку про цей хрест у старому гемп-ширському путівнику. Там сказано, що луг зображено Страшний Суд, коли настає кінець світу й мерці піднімаються зі своїх могил. Кістки й черепи з правого боку — це доля грішників, а ліворуч душі праведних линуть у небо.

— А цей кремезний чолов'яга посередині? — спитав Локвуд.

— Мабуть, ангел, який усім цим керує. Ось. погляньте, — Джордж показав пальцем на химерну постать. — Бачите ці сліди? Тут, напевно, були крила. — він хитнув головою. — Будь-що ніякий це не Збирач Душ. хай там що собі балакає Денні Скіннер. Якщо селом уночі щось і вештається, то не Збирач.

— Вигадник він, цей Денні... — зауважила я. — Ти диви! Про вовка помовка, а вовк і в хату.

З дверей готелю «Захід сонця» визирнула хлоп’яча фігурка й замахала руками.

— Ну. принаймні щодо битви він не брехав, — мовив Джордж. поки ми прямували до готелю. — Ще в дев’ятому столітті в тутешніх полях, на схід від нинішнього села, відбулася сутичка між саксами й вікінгами. Колись, іще до початку Проблеми, там вели розкопки, але знайшли небагато — кілька щитів, мечів та кістяків. Часом ще фермери вивертали плугами якісь кістки, й квит. Не битва, а так собі штовханина. .. Траплялись в історії й потужніші й до того ж не такі давні битви, та жодна з них чомусь не спричинила такого клопоту⁷...

— От ми й повинні з’ясувати, чому, — відповів Локвуд. — Тому насамперед утримаймось від спільного бажання якнайшвидше придушити нашого клієнта.

Готель «Захід сонця» виявився двоповерховою дерев’яною будівлею, наполовину схованою в плетиві плюща. Та ж половина, яку було видно, свідчила, що будинок давно потребує ремонту. Головний вхід до готелю — судячи з усього, до найстарішої частини будинку. — був з боку церкви; другі двері виходили в садок, за яким починалась лука. До стовпа біля головного входу було абияк прибито вивіску з намальованим на ній великим криваво-червоним сонцем на тлі невиразного темного краєвиду. Наш юний клієнт гойдався під цією вивіскою на воротях і далі вимахував руками. Його відстовбурчені вуха сяяли в сонячному промінні, мов два рожеві ліхтарі, а сам він шкірився, дивлячись на нас із захопленням та гнівом водночас.

— Ну, нарешті! Скільки можна було збиратись! Минулої ночі тут знову була Тінь, і мерці всю ніч вештались. А всі, хто ще залишився живий, тремтіли в своїх ліжках. А ви знову все це пропустили! Хочете лимонаду? Татусь принесе вам.

— Лимонад — це чудово, — відповів Локвуд. — Але спочатку покажи нам наші кімнати.

— Кімнати? — перепитав хлопчина, далі шалено гойдаючись на воротях. —А навіщо вам кімнати? Хіба ви з Гостями не вночі битиметесь?

— Уночі, але ж не безперестану, — Локвуд простяг руку й зупинив ворота. —Ти, здається, обіцяв нам, що у вас можна буде зупинитись. Тож покажи нам, будь ласка, кімнати. Негайно.

— Ну-у... я не знаю... Зараз спитаю в татуся. Зачекайте, — він побіг до пивнички.

— Скажіть-но, — обізвався Кіпс, — це тільки мені кортить відлупцювати цього хлопчака?

— Ні, не тільки тобі, — заспокоїла його я.

Аж тут з’явився і наш клієнт — захеканий, мов тхір, що тікає з курника.

— Усе гаразд. Я роздобув для вас кімнати.

— Чудово... А чому тут лише два ключі?

— Бо в нас лише дві кімнати для гостей. Кожен ключ — від кожної кімнати.

Ми замислено втупились у Денні, думаючи, вочевидь, про одне й те саме. Аж нарешті Локвуд спокійно заговорив:

— Так, але ж нас тут п’ятеро. У кожного свої потреби, звички, розклад — і взагалі своє власне життя... Хіба у вас немає більше кімнат?

— Є. Дві. Там живемо ми: я, мій татусь і ще мій придуркуватий дідусь. І в нього, будьте певні, такі потреби й звички, що його краще не займати. Є ще комора на кухні, та вона дуже волога, там водяться щури... і навіть один привид. Нічого, не журіться! У вас буде п’ять ліжок! Тобто чотири. але одне — двоспальне. Ось вам ключ від цієї кімнати. Там біля стіни ще є розкладне ліжко. А ось ключ від другої кімнати — на два ліжка. Ви чудово розміститесь. Ідіть туди, а потім побачимось у пивничці.

Сказавши це. Денні пішов собі, й запала тяжка мовчанка. Я оглянула всіх своїх колег: ГЬллі з гарненькою валізкою, завантаженою всілякими лосьйонами та кремами; Джор-джа з підозріло худим рюкзаком, де радше за все не було навіть запасної білизни: вугласту, кощаву постать Кіпса, від якого можна було сподіватись чого завгодно, й Локвуда. Хоч із ким поселися, будь-що матимеш клопіт.

Мої колеги, вочевидь, міркували так само.

— Люсі... — заговорила нарешті ГЬллі.

— Ти випередила мене. Я згодна.

— Тоді. — сказала ГЬллі, беручи в Локвуда один ключ, — ми заселяємось до кімнати з двома ліжками, а ви, хлопці, берете номер на трьох. Тільки не чубтесь, коли сперечатиметесь. кому Дістанеться розкладне ліжко.

Ми залишили хлопців у передпокої й вирушили нагору, до нашої кімнати. Кімната виявилась маленька, акуратна й несподівано затишна — з білими мереживними покривалами на ліжках і букетом свіжої лаванди у вазі на підвіконні. Ми кинули на підлогу речі й стали біля вікна, з якого було видно луку. 3 будинків на Стрілці долинав тихий брязкіт залізних оберегів, а в повітрі приємно пахтіло лавандою.