Джонатан Страуд – Тінь, що крадеться (страница 43)

ГЬллі зустріла нас у конторі.

— Ну, як ваш похід? Медаль вам дали?

— Похід — так собі, — Локвуд умостився в улюбленому кріслі. — А тут усе гаразд?

— Усе гаразд. Як ти й просив, я склала список дослідницьких відділень Інституту Ротвела. Насправді їх виявилось не так уже й багато—десь п’ять чи шість. Список у тебе на столі.

— Дякую. ГЬллі. — Локвуд узяв зі стола список, проглянув його, поклав назад і замислено подививсь у вікно.

Ми з Джорджем тим часом розповіли ГЬллі про всі подробиці нашого візиту. Вислухавши нас, вона спохмурніла.

—Ви добре зробили, що відмовили їй,—зауважила вона. — Тут і сумніву немає. Пропозиція, звичайно, приваблива, але для нас найголовніше незалежність. Ми ж — «Локвуд і К°»!

— Дивна, до речі, пропозіщія, — підхопила я. — Панна Фіттес так хвалила нас... і водночас запропонувала перейти до її компанії—так ніби ми на порозі краху, а вона робить нам велику ласку. І до того ж наша відмова помітно засмутила її...

— Це типова поведінка для «Фіттес», — зазвичай ГЬллі ставилась до таких речей спокійно, навіть насмішкувато, тож такою сердитою я ще ніколи її не бачила. — У «Ротвелі» ми частенько про це говорили. Пенелопа Фіттес завжди чинить так. ніби має беззастережне право коїти все, що заманеться. Бо вона, бачте, голова найстарішої в країні агенції. До речі, її славетна бабуся поводилась так само.

— А що ти знаєш про її матір? — мені пригадалась фотографія сумної жінки в кабінеті Пенелопи Фіттес. — Вона теж колись керувала агенцією?

—Дуже недовго,—відповіла Голлі. — Кажуть, що вона була не така. Помітно лагідніша. Та невдовзі вона померла, й компанія перейшла до Пенелопи. До речі, Локвуде, якого року це сталось? Ти напевно це знаєш...

Та Локвуд далі дививсь у вікно й не ворухнувся навіть тоді, коли в нього на столі задзеленчав телефон.

Джордж промовисто поглянув на мене.

— Я не можу взяти слухавку, — відповіла я. — Я ж тут більше не працюю.

—Ти її ніколи не брала навіть тоді, коли працювала тут, — буркнув Джордж, одначе слухавку все-таки взяв. Співрозмовник йому трапився нівроку балакучий. Сам Джордж кілька хвилин лише пирхав та зітхав. Голлі тим часом узялася змітати останні порошинки з лицарського обладунку, що стояв за Локвудовим столом. Сам Локвуд і досі не ворушився.

Аж нарешті Джордж відірвав від вуха слухавку, затулив мікрофон долонею й покликав:

— Локвуде!

— ГЬл-м?

—Це знову той клятий хлопчисько Скіннер. Зі своїми балачками про привидів у їхньому придуркуватому селі. Каже, що там стало ще гірше. Як послухати його, так у них духи просто з каші за сніданком вискакують. Благає мене, щоб я ще раз попросив тебе приїхати, — Джордж трохи помовчав. — «Благає» — це означає суміш лестощів з відчайдушною лайкою. Дурниця, звичайно, та мене вона чомусь зачепила. Сам не знаю, чому. Одне слово, я сказав йому, що запитаю... — він поглянув на Локвуда, який досі так і не поворухнувся. — ГЬразд, можеш і далі собі тупитись у вікно, а я скажу тому малому, щоб він забирався під три чорти...

— Ні!!! — Локвуд підхопився так рвучко, що я розхлюпала чай, а ГЬллі збила мітелкою з обладунку шолом. —Дай мені слухавку! Це Денні Скіннер з Олдбері-Касл?

— Е-е... так. Це він. А що...

Локвуд ухопив слухавку, закинув ноги на стіл і звернувся спочатку до нас:

— Знайдіть залізничний розклад! Пакуйте торбини! Скасуйте всі зустрічі, призначені на завтра! — і заговорив у телефон: — Це ти, Денні? Так, це Локвуд... Так, ми нарешті вирішили прийняти твоє люб’язне запрошення!

Несподіване бажання Локвуда негайно вирушити до Олд-бері-Касл видалось нам дивним, якщо не сказати підозрілим, проте наш керівник уперто ухилявся від будь-яких розпитувань.

— Справа надзвичайно цікава, — тільки й відповідав він. — Цікава з будь-якого погляду. Ось, наприклад, ця історія з Тінню, що крадеться, — хіба вам самим не хотілося б її розслідувати? — Він широко всміхнувся й тут-таки змінив тем}⁷: — Та й покинути Лондон на деякий час нам не завадило б. Ми знаємо, що після цієї нічної історії з чорним ринком Вінкмени полюватимуть за Люсі — та й за нами всіма. Ми повинні заховатися в безпечному місці, аж поки весь цей шарварок ущухне.

— Я щось не дуже боюся цих Вінкменів, — заперечила я.

— Усе може статись, Люсі... Та й будь-що тобі не зашкодить подихати свіжим сільським повітрям... — Локвуд затарабанив пальцями по столу. — А більше там поблизу немає нічого цікавого?

— Дещо є, — відповів Джордж. — Милі за дві звідти — філія Інституту Ротвела. Може, це має відношення до того, що коїться в селі?

Те саме, до речі, спало на думку й мені.

— То ви теж згадали про це? — зрадів Локвуд, чухаючи собі кінчик носа.

— Авжеж, згадали, — провадив Джордж. — І Денні Скін-нер так само, коли приходив до нас. Він ще нарікав, що Інституту байдуже до їхніх проблем. До речі, а в списку Голлі є ця філія?

— То ж-бо й воно, що є, — відповів Локвуд. — Одна з кількох в околицях Лондона. Немає, звісно, жодних гарантій, що тут винна саме ця філія... — Локвуд стенув плечима. — Та щось тут усе ж таки наводить мене на підозри. Треба буде поглянути краєм ока, що в них там діється. Та найголовніше наше завдання — очистити село від привидів. Для цього нас, власне кажучи, й запросили. Готуймось у дорогу — вирушимо завтра.

Решта дня минула швидко. Локвуд відрядив Джорджа до архіву — довідатись щось про село Олдбері-Касл та його минуле. ГЬллі він послав до крамниці Маллета — замовити свіжої солі, залізних стружок і домовитись, щоб усе це привезли просто до вокзалу Ватерлоо. Сам він теж вирушив у якихось справах — у яких саме, він уперто не говорив. Про те, що то були за справи, ми дізнались лише наступного ранку, коли несподівано побачили на вокзалі довготелесу худорляву постать у чорному, яка чекала нас на платформі біля торбин із замовленим знаряддям.

— Я ледве впізнав тебе, Кіпсе, — буркнув замість привітання Джордж. — Без своєї цяцькованої куртки й рапіри ти сам на себе не схожий. Ліхтарний стовп, та й годі.

Кіпс і справді помітно змінився. Можливо, через те. що він більше за інших своїх колег пишався службою в агенції «Фіттес». Оздоблена діамантами рапіра, вузенькі штани, стрибуча хода — все це аж променіло гордощами. Та сьогодні на ньому були звичайнісінькі чорні джинси, чорний светр із високим горлом і довга чорна куртка на «блискавці». Джинси були, можливо, трохи завузькі, а черевики — трохи занадто блискучі, та це вже нічого не визначало. Змінилось майже все. крім хіба що вміння навівати на інших глибочезну тугу.

— Я вже все вирішив. —сказав він. коли наш потяг поволі рушив південними передмістями Лондона. — Після тієї справи Гаїті. Коли ми перебували в домі, де жила ота огидна примарна тварюка, ви всі гасали як скажені — билися, репетували. клеїли дурнів, але принаймні щось робили! А я сидів собі з книжкою, як п'яте колесо в возі. Я вже не бачу привидів. не чую їх... Я надто старий для нашої справи. Перейшов з агентів у керівники! А хто такий керівник? Нездара, що посилає інших на певну смерть! Я знав, звичайно, про це й раніше, та коли сам опинився на цьому місці, то зрозумів: досить! Більше в агенції «Фіттес» я залишатись не можу! Пора шукати іншої роботи!

— Якої? — поцікавився Джордж. — Театральним критиком? Чи вантажником на вокзалі? В такому светрі можна стати ким завгодно.

— Єй інші дурні заняття, — стенув плечима Кіпс. — Наприклад, поїхати з вами до якоїсь глушини, як оце сьогодні. Локвуд учора сказав, що йому потрібен мій досвід, та користі з мене справді буде, як із ліхтарного стовпа. Хіба що, може, чай вам заварюватиму...

— Як на мене, ти молодець, — зауважила я, — Прийняти таке рішення — це значить не дурити самого себе.

Кіпс пирхнув:

— Тут тобі, звичайно, рівних немає. Тому, мабуть, ти й повернулась до «Локвуда і К°»...

— Просто так вийшло. До того ж я лише тимчасово...

Цієї миті потяг чомусь загримотів на рейках, а коли гуркіт ущух, Локвуд і Джордж уже сперечались, кому з них нести торбини з сіллю, а Голлі пропонувала всім печиво. Тож наша з Кіпсом розмова урвалась, я тихенько сіла біля вікна й заходилась дивитись на віддзеркалене власне обличчя, що пливло, наче привид, над сірими дахами передмістя.

І справді, як так вийшло, що я знову почала працювати з Локвудом? Невже Кіпс каже правду — і я все-таки дурю сама себе? Так, останніми днями в моїй душі щось перемінилось. Після втрати черепа, вбивства Гарольда Мейлера, смертельної гонитви Клеркенвелом мені вкрай потрібна була допомога — і Локвуд запропонував її мені. Щиро кажучи, більше тут не було на кого й сподіватись. Я прийшла до нього — і це було єдиним правильним рішенням. Та яким дивним чином одне тягне за собою інше! Спочатку мені видалось природним трохи пожити в будинку на Портленд-Роу; далі — погодитись на допомогу Локвуда в пошуках черепа; потім — вирушити разом з ним у небезпечну експедицію на ринок артефактів... А тепер мені так само природно їхати з ним до Олдбері-Касл? Можна, звичайно, знайти собі силу-силенну виправдань: я мушу ховатись від Вінкменів, розслідувати справу з Інститутом Ротвела. шукати пропалий череп, просто допомогти агенції «Локвуд і К°»... Усе це правда, та за всіма цими виправданнями стоїть одне— я просто рада бути знову разом зі своїми давніми друзями.