Джонатан Страуд – Тінь, що крадеться (страница 46)
— Двох ГЬстей я вже бачу, — зауважив Локвуд. — Отам, біля дальнього краю луки. Дві бліді постаті пливуть у повітрі над дорогою.
Ніхто з нас їх не бачив, однак Локвудові ми повірили. З-поміж усіх нас Зір у нього був найгостріший. А в Кіпса, наприклад. Зір давно вже притупився.
— Так. тепер з мене мало користі, — зітхнув він, соваючи ложкою по тарілці тельбухи з ріпою, ніби від цього вони чарівним чином могли зробитись їстівними. — Навіть не знаю, чим я вам стану в пригоді цього вечора. Хіба що припнути мене до дверей — як принаду для Гостя?
— А це. до речі, непогана думка, — погодився Локвуд. — Треба якось буде спробувати. Але цього разу Джордж придумав для тебе дещо цікавіше. Правда, Джордже?
— Умгу, — кивнув Джордж. — Ану, поміряй.
Він пошукав у рюкзаку, що висів тут-таки на бильці стільця, дістав з нього пару окулярів у важкій оправі, з товстими кристалічними лінзами, й простяг їх Кіпсові. Той обережно покрутив їх у своїх блідих, вузьких долонях, а потім запитав:
— Що це за штучка?
—Штучка дуже рідкісна й коштовна,—пояснив Джордж. — Правду кажучи, я її викрав. Ці окуляри зроблено в Товаристві Орфея, а їхнім власником був Джон Вільям Ферфекс, колишній власник компанії «Залізо Ферфекса». Лінзи зроблено з цілих кристалів. Не знаю, навіщо, хоч певні здогади щодо цього в мене є. Спробуй-но надягти їх.
Кіпс завагався:
— А
— І Іічого. Та вони й не для мене. Радше для таких старих кротів, як ти. Спробуй, спробуй.
Кіпс нарешті з бурчанням надяг окуляри. Товста оправа сховала половину його обличчя, від чого воно стало помітно приємнішим.
— А Пенелопа Фіттес знає, що ти взяв їх?
— Ні. Нема чого їй про це знати. Годі вже хлипати, краще поглянь у вікно.
Кіпс так і зробив. І відразу завмер, вчепившись пальцями в оправу:
— Я бачу... три темні постаті скраю луки...
— А тепер зніми окуляри. Бачиш ці постаті?
Знявши окуляри, Кіпс визирнув у вікно:
— Ні... їх немає...
Джордж кивнув:
— Чудово. Неозброєним оком ти більше не бачиш привидів. А ці кристали допомагають твоїм очам це робити і. можливо, якось по-особливому фокусують світло. Я, дурень, довго не міг зрозуміти, навіщо потрібні ці окуляри. А потім пригадав, що в Товаристві Орфея чимало старих шкарбанів, які шукають змоги повоювати з Гостями. Для них і винаходять такі штучки, як ці окуляри. Вони й тобі допоможуть, Кіпсе, — Джордж махнув рукою й додав: — Ні, все гаразд, не треба мені дякувати. Принаймні словами. От грошима — це вже інша річ.
Невідомо, що так подіяло на Кіпса — чи гра світла, чи вечеря, — та мені здалося, що його очі наповнилися сльозами.
— Я... я не знаю, що сказати... — почав він. — Це просто диво... — він несподівано замовк і насупився. — Але ж... якщо хтось винайшов такі окуляри, то чому їх немає в кожної дорослої людини?
— Отой чолов’яга з «Орфея» натякав, що це лише прототип, — відповів Джордж. — Може, ці окуляри шкідливі для очей, а може, дозволяють бачити не всіх привидів. Цього ми не знаємо. Я просто сподівався, що ти перевіриш ці окуляри. Кіпсе. До речі, в нас для тебе є й зайва рапіра.
— Навіть якщо так. — підхопила ГЬллі, коли Кіпс акуратно поклав окуляри біля своєї тарілки, — хіба це добре, що ніхто не знає про появу такого винаходу? Уявіть, скільки людей мріють про такі окуляри!
Локвуд хитнув головою:
— Є ще сила-силенна речей, пов’язаних із «Товариством Орфея». яких ми досі не розуміємо. До них ми ще візьмемось, та зараз, на цю ніч, у нас інші завдання, — він махнув у бік темного передпокою. — І найголовніше — довідатись, хто ж це стукає ночами в ті двері.
Повечерявши й порозганявши Скіннерів заради їхньої ж безпеки по їхніх кімнатах, ми зібрали наше знаряддя й вирушили до передпокою. Вже зовсім смеркло, наближалась ніч. Ми зробили всі потрібні приготування.
Коли повернуло на північ, у кімнаті стало ще тяжче й тривожніше. Локвуд засвітив газові ліхтарі. Ми сиділи й спостерігали, як виблискують і танцюють язички їхнього зеленкуватого полум’я, граючи на давніх стінах, обклеєних смугастими шпалерами.
— Трохи моторошно тут, — зізнався Кіпс. — Та все одно краще, ніж спати в одному ліжку з Кабінсом. — Він уже надяг окуляри й пильно приглядався до всіх закутків. — Думаю, ми готові.
— Як завжди, — Локвуд позирнув угору, на стелю, звідки було чути човгання ніг. — Аби лише цей старий бовдур скоріше ліг спати.
Старий бовдур — тобто превелебний пан Скіннер, дідусь Денні, — поводився зовсім не так, як личить дорослим у будинку з привидами. Кілька разів за вечір він підходив до нас, питав про якісь дурниці і йшов собі. Тільки коли повернуло
на дванадцяту, він нарешті подався до своєї спальні, проте досі ще не ліг.
— Він не вірить нам, — пояснив Локвуд. — Так само як і власному онукові. Хоче все побачити на власні очі. Щось замало віри в цього колишнього священника... ГЬразд, що там з температурою? Там, де я стою, шістнадцять градусів.
— У мене сімнадцять, — обізвався зі сходів Джордж.
— А в мене дванадцять, — відгукнулась Голлі, що стояла біля каміна. У Кіпса, перед кухонними дверима, теж було дванадцять.
— А в мене шість. І нижчає далі, — відповіла я з крісла часів королеви Анни, що стояло зліва від широких вхідних дверей. Стара лампа з дешевим абажуром кидала непевне світло на кам’яні плити під логи. —Тут, мабуть, головна точка прояву... Ого! Бачили? — світло моргнуло. — Перебої з електрикою — певна ознака ГЬстя!
—Вимкни світло, — наказав Локвуд. — Усі ставаймо до залізного кола.
Велике коло з товстих залізних ланцюгів ми заздалегідь виклали в центрі передпокою. Коло було міцне, надійне, розраховане на сильного й небезпечного ГЬстя. Всередині кола вже лежало наше знаряддя. Локвуд трохи пригасив газовий ліхтар, те саме зробили Джордж, ІЬллі, Кіпс і я. Тепер лише слабкий промінь від якоїсь лампи нагорі освітлював підніжжя сходів. Усе інше в кімнаті занурилось у пітьму.
— Щось ніби рипить, — зауважила я.
—Це старий Скіннер нагорі ніяк не засне. Коли він нарешті ляже спати?!
— А ти поклав ланцюг перед сходами, Джордже? — поцікавилася ГЬллі.
— Поклав. Старий там у безпеці.
Із-за вхідних дверей «Заходу сонця» долинув тихий звук — хтось чи то постукав, чи то задряпався. Ми завмерли.
— Чули? — прошепотіла я.
— Гак.
— Відповідатимемо?
— Hi.
Звук повторився ще раз. уже гучніше. Передпокоєм прокотилась хвиля крижаного повітря.
— Так само не відповідатимемо? — запитала я.
— Ні.
Аж тут затарабанили так люто, що старі дубові двері аж струснулись, а ми вп’ятьох позадкували.
— Бог трійцю любить, — відказав Локвуд. — Люсі, зроби таку ласку, відчини.
Якщо ви вважаєте мене за дурепу, яка за таких обставин може вийти за межі кола, то помиляєтесь. Коли ви зустрінете Осяйного Хлопчину (або, рідше, Осяйне Дівча), то ніколи не підходьте до нього близько. ГЬстям це не до вподоби, а вони нівроку норовисті. Отож я, залишаючись у колі, просто взяла з підлоги кінець мотузка, заздалегідь прив’язаного до дверей, і обережно потягла за нього.
Мотузок напнувся. Двері поволі відчинились.
За дверима панувала та лагідна, глибока пітьма, яка завжди вражає нас опівночі. Нам ледве було видно обриси залізної огорожі, що перетинала доріжку, яка вела до церкви. Поріг біля дверей готелю був кам’яний, із виїмкою посередині, протертою за кілька століть ногами тих, хто заходив сюди втамувати спрагу.
Зараз на цей поріг не ступала нічия нога — ні справжня, ні примарна. Там просто нікого не було.
— Зрозуміло, що тут його немає, — зауважив Джордж. — Він уже всередині.
Ніби у відповідь біля крісла, над самісінькою підлогою, замерехтів вогник.
— Я бачу його... — радісно й водночас перелякано прошепотів Кіпс. —
Спочатку привид скидався на невеличку світлу кулю, не більшу за мою долоню. Пульсуючи потойбічним сяйвом, він поволі крутився, надимався, аж поки набув обрисів маленького хлопчини з тонесенькими ноженятами й рученятами.
На хлопчині були подерті курточка й штанці, а з-під курточки визирали голі груди. На блідому змореному личку виблискували круглі голодні очі. Всім нам, що стояли в залізному колі, зненацька стало важко дихати — крижане повітря кололо нам легені, давило шкіру, наче вода на великій глибині. Тіло хлопчини наполовину виступало з крісла, в якому я нещодавно сиділа; голову він схилив до грудей, а очі сяяли лагідно й соромливо.
Моє серце аж облилося кров’ю з жалю.