Джонатан Страуд – Тінь, що крадеться (страница 47)

— Чую якісь звуки, — сказала я. — Ніби хтось лається. ГЬлос дорослий, чоловічий, дуже далекий.

— Ти хочеш сказати — дуже давній, — виправив мене Локвуд.

— Крізь залізну огорожу він пройти не міг. — зашепотів Джордж. — Отже, він увесь цей час був тут. Стукіт у двері — це відлуння якихось давніх подій. Воно повторюється в цій кімнаті щоночі.

Я поясню вам, що ми відчуваємо, вловлюючи звуки з далекого минулого. Це ніби слова, написані крейдою на нерівній стіні і майже цілком стерті. Збереглись лиш окремі рисочки, за якими ти марно намагаєшся відновити напис. Або можна порівняти це з погано налаштованим радіоприймачем — він шумить, тріщить, і ти знаєш, що цей шум повинен щось означати, але не можеш сказати, що саме. Ці перешкоди вкрай дратували мене, та понад усе мені кортіло довідатись, що ж ця дитина чула свого останнього вечора, тож я дослухалася далі. Хлопчина далі стояв на місці, а нерозбірливий чоловічий голос дедалі лютішав.

— Шкода, — нарешті зітхнула я. — Нічого не вдається розібрати...

— Не переймайся, — відповів Локвуд, що саме знімав з пояса каністри, наповнені сіллю та залізними стружками, й стежив за ГЬстем, який так і не ворушився. — ГЬловне — прослідкувати, куди він вирушить. Якщо він покине передпокій, ми подамося за ним. Це справді Осяйний Хлопчина? Як ти гадаєш, Джордже?

— Саме він. — Джордж витяг із піхов рапіру, що холодно зблиснула в примарному світлі, яке линуло від ІЬстя. — Привид Другого Типу. Найкраще його без зайвих балачок прохромити клинком.

— Я бачу його... — повторив Кіпс. — Це перший прояв, який я побачив за останні роки!

— Тільки не поспішаймо, — застеріг Локвуд. — Ми ж не знаємо, що він збирається робити.

Я помітила, що хлопчина раз по раз піднімає голову перелякано позирає в бік каміна, немовби звідти хтось говорив до нього. Поглянувши в той самий бік, я помітила темну пляму, не освітлену — на відміну від решти кімнати — примарним холодним сяйвом. Цікаво, хто ж там стояв? На жаль, дізнатись про це було неможливо — образ цієї людини, як і зміст її гнівних слів, був назавжди втрачений.

— Він ворушиться! — прошепотів Локвуд. — Будьте напоготові!

Осяйний Хлопчина тихенько поплив передпокоєм, утупившись своїми величезними очима в підлогу. Зненацька він повернув до нас, підвів голову, підняв свої тоненькі рученята. ніби захищаючись, і зник. У передпокої стало темно, й ми стояли, безпорадно моргаючи. Та мені здалося, що перш ніж потойбічне світло згасло, та сама темна пляма зрушила з місця й кинулась навздогін за хлопчиною.

— Думаєш, це все? — пошепки запитала в мене ГЬллі.

Я хитнула головою, хоч це й не мало жодного сенсу в пітьмі.

— Ні. Не поспішай...

Атмосфера в кімнаті нітрохи не змінилась. Це означало, що привид нікуди не подівся. А вже наступної миті Осяйний Хлопчина з’явився знову, визираючи з крісла часів королеви Анни — так само як минулого разу.

— Починається повторення, — зауважив Локвуд, позіхаючи. —Тепер це триватиме цілу ніч. У когось є жуйка?

— У Люсі, — відповів Джордж. — Остання. Решту я зжував. Пробач, Люсі.

Я нічого не відповіла. Я намагалася встановити зв’язок із хлопчиною. Усе було марно. Щоб зробити це, я мала відвернути увагу від усіх зайвих звуків і проникнути в глибини минулого, долаючи перешкоди, викликані залізним ланцюгом. Як і завжди, цей ланцюг стояв мені впоперек дороги, тільки додаючи проблем.

Аж тут тишу порушив голос — старечий, не дуже гучний, проте страшенно роздратований:

— Що там унизу коїться? Чому так темно?

Ми разом обернулись. На горішньому майданчику сходів бовваніла худорлява постать старого превелебного пана Скіннера, що тягся рукою до вимикача.

— Сер! — вигукнув Локвуд. — Назад, будь ласка, назад! Не йдіть до передпокою!

— Чому так темно? Що ви там робите?

— Ти диви! — не втримався Джордж. — Він переступив через ланцюг!

Я озирнулась на Осяйного Хлопчину, що несподівано змінився. Куди й подівся його нещасний, самотній вигляд! Він зацікавлено придивлявся до того, що діялось на сходах. Його очі скидались тепер на бездонні колодязі. Він полинув через кімнату...

Й цієї миті нас засліпило яскраве електричне світло.

— Агов! Вимкніть! Негайно вимкніть світло!

— Нам не видно...

— Що це за ігри у вас? — не вгавав старий. — Там нікого немає!..

— Ви хочете сказати, що це ви нікого не бачите! — Локвуд із прокльоном перескочив через ланцюг і помчав до сходів. Я теж виступила з кола і, досі ще моргаючи, навмання жбурнула соляну бомбу в центр передпокою. ГЬллі з Джорджем зробили те саме: потрійний спалах завершився густим снігопадом розпечених зелених іскор.

Локвуд був уже біля стіни. Ось він клацнув вимикачем, і темрява повернулась.

Осяйний Хлопчина тим часом уже тяг свої пальці до шиї старого.

Локвуд звалив Скіннера на підлогу, захищаючи його своїм тілом, і водночас махнув рапірою. Привид відсахнувся, а тоді спробував знову пробитись уперед, обігнувши клинок. Локвуд потяг старого назад, і вони врізалися спинами в низенький столик, на яком}⁷ стояла велика модель вітрильника, склеєна з сірників. Вітрильник з’їхав до краю столика й завис там у непевній рівновазі.

Локвудів клинок так хутко розтинав повітря, влучаючи в тоненькі рученята примари, що його майже не було видно. Надбігли ми з Джорджем і теж долучились до сутички, роблячи із своїх клинків залізну завісу над столом. Невдовзі ми загнали Осяйного Хлопчину у вузький закуток між нашими рапірами, що обертались у повітрі.

Прибіг і Кіпс у своїх окулярах, із соляною бомбою в руці. Він спритно влучив нею в стелю, й на привида полинув розпечений дощ, якого вкупі з нашою залізною завісою виявилось досить, щоб привид затремтів і розвалився на нерухомі туманні смуги.

Довершила цей бій модель вітрильника. Впавши на підлог}⁷. вона розлетілась на мільйон шматків.

Рештки привида скрутились у вогняну хмаринку, яка полетіла передпокоєм і зникла під кам’яною плитою біля входу до кухні.

В кімнаті знову запанувала темрява.

— Просто диво... — пролунав у темряві Кіпсів голос. — Про таке я мріяв уже багато років!

— Гаразд, — весело сказав Локвуд, знову клацаючи вимикачем. —Тепер і світло можна увімкнути.

Коли світло спалахнуло, нам відкрилося сумне видовище. Старий Скіннер — з виряченими очима, спантеличений, побитий, — лежав спиною на уламках декоративного столика в піжамі, увесь засипаний рештками моделі вітрильника, склеєної з сірників (як з’ясувалося згодом) ще любим дідусем вельмишановного колишнього вікарія.

Видовище було б ще сумнішим, якби ми могли розібрати, що він без упину бурмоче собі під ніс.

— ГЬді вже стогнати, — зіпнула я. — Мало вам, що живі залишились?

— Модель пропала? Дурниці, — підхопив Джордж. — Зате у вас тепер є чудова тривимірна головоломка. Вчіться бачити в усьому тільки хороше!

Навряд чи варто говорити, що його поради старий не послухав.

Остаточно цю справу ми розплутали наступного ранку. Замкнувши старого превелебного пана Скіннера в його кімнаті. Кіпс із Локвудом озброїлись ломиками й підняли кам’яну плиту біля кухонних дверей. Пошукавши під нею з ггів години, вони натрапили на купку дитячих кісточок та ветхого лахміття. Джордж датував їх приблизно вісімнадцятим століттям. На його думку, трапилось це все так: хлопчик-жебрак прийшов сюди, постукав у двері, йому відчинили. а потім тогочасний власник готелю пограбував цього хлопчину, вбив і заховав тіло під кам’яною підлогою. Мені, щоправда, звичайний хлопчина-прохач аж ніяк не видавався привабливою жертвою для грабіжника, хіба що він був дуже успішний, багатий прохач. Та все одно зараз уже нічого не довідаєшся.

Отже, ми очистили готель «Захід сонця» від привида, не провівши в Олдбері-Касл навіть доби. Це дуже поліпшило нам настрій, як, до речі, й Денні Скіннерові, якого ми ледве відтягли від купки викопаних кісток. Після сніданку він сказав, що сам покаже нам село, зокрема ті місця, де насамперед варто пошукати слідів потойбічних Гостей.

Першим таким місцем виявилась сусідня церква — ветха покинута споруда з пісковику й цегли, з невисокою дзвіницею й дахом, укритим брезентом. Так само старе й покинуте було кладовище при церкві, обнесене подекуди залишками муру, а подекуди — рештками живоплоту. Надгробки на ньому були зроблені з такого ж каменю, що й хрест серед луки, й на них так само давно вже стерлись і вивітрились написи. Деякі надгробки похилились так, що ладні були от-от упасти — два чи три вже впали, — та загалом поросле травою кладовище здавалось цілком спокійним, тихим місцем.

— Отут і ходить Тінь, що крадеться, — розповідав нам Денні. — Мала ГЬтті Флайндерс бачила, як Тінь іде кладовищем і на її поклик із могил піднімаються мерці. Гадаю, що це місце повинне бути першим у вашому списку, пане Лок-вуде. — Де й поділась його недовіра після нашої успішної розправи з Осяйним Хлопчиною; тепер цей клаповухий парубчак був нашим вірним прихильником, уболівальником і гордовито ступав поруч із нами. — Я певен, що з Тінню ви так само впораєтесь. Це ж дурниця!

— А сам ти бачив тут цю Тінь? — запитав Локвуд, роздивляючись на кам’яну дзвіницю, над якою серед блідого неба кружляли гайворони.

— Тут? Ні. Я бачив її в східному гайку, на Стрілецькому пагорбі. Бачите оцей путівець? Пройдіть ним десь із милю — й потрапите туди. До цього пагорба Тінь і вела мерців — мабуть, із нашого церковного кладовища. Всі бліді такі, розмиті, заплутані в плащі Тіні. Та ви й самі все побачите. — додав він, почувши, як зневажливо пирхнув Джордж. — Ви з нею впораєтесь, от побачите.