Джонатан Страуд – Тінь, що крадеться (страница 48)

— Цікаво було б поговорити з Гетті Флайндерс, — зауважив Локвуд.

— Ні, не вийде. Вона потрапила в примарну пастку. Прямісінько біля власних дверей. Вийшла надвір у своїй святковій синій сукенці — і все, бідолашка, готова. Та мої слова тут будь-хто з хлопців підтвердить. Ходімо?

Поки ми йшли путівцем, тишу в Олдбері-Касл обірвав рев моторів. Чотири автомобілі — три легкові й одна невеличка вантажівка з брезентовим тентом — вилетіли з гаю, з боку залізничної станції. Перш ніж переїхати міст, вони пригальмували, потім відігнали гудками кількох гусей, що скупчи-лись на дорозі, й помчали лукою, знову піддавши швидкості. Легкові автомобілі були чорні, а на тенті вантажівки виднів лев — емблема агенції «Ротвел». Біля самісінького готелю «Захід сонця» кортеж повернув і рушив повз церкву в бік лісу на сході. З автомобілів на нас непривітно поглянули якісь похмурі чолов'яги. Потім рев ущух, і над дорогою залишилась тільки хмара пилу.

— Знову це ротвелівське збіговисько! — Денні Скіннер сердито плюнув на узбіччя. — До свого інституту помчали... А нам — дулю! Цей «Ротвел» — неправильна агенція. Не така, як «Локвуд і К°». Нічого до ладу зробити не можуть...

— Твоя правда... — обізвався Локвуд, не зводячи очей з лісу. — Денні, я прошу тебе залишитися з ГЬллі, Джорджем і Квілом. Покажеш їм тут усе, що хочеш. А ми з Люсі швиденько збігаємо на Стрілецький пагорб, де ти бачив Тінь. Я хочу сам поглянути, що там і як. Ми скоро повернемось.

Денні повів решту нашої команди далі, а ми з Локвудом дивились їм услід.

— Тебе ж насправді цікавить не Стрілецький пагорб? — запитала я.

— Що мені той пагорб? Дерева та й годі. Ні, мене більше цікавить те, що за пагорбом. Оте саме стародавнє бойовище. Ходімо.

Ми повернулись до церкви й пітпли дорогою, що вела нас із села до лісу. Невдовзі ми дістались до ветхого дерев’яного мосту⁷, перекинутого через невеличкий струмок. Від цього мосту, як пояснив нам Денні Скіннер, було недалеко пройти між дубами й буками нагору, до того самого Стрілецького пагорба. Ліс, до якого ми зайшли, ще й досі залишався зимовим, сіро-брунатним, проте й тут відчувався початок весни — з землі пробивались яскраво-зелені стеблини, а на деревах показувався перший, ледь помітний зеленавий серпанок.

Було надзвичайно приємно й легко отак іти лісом разом з Локвудом, радіючи теплому весняному ранку. Повітря було чисте й свіже, птахи виспівували на всі лади. Локвуд мовчав. Він глибоко про щось замислився, і я знала, що це віщує нові пригоди. А я раділа вже з того, що ми йдемо разом, пліч-о-пліч.

За кілька хвилин ми дійшли до того місця, де від дороги ліворуч, у бік відкритої копальні, відходила вузька колія. На узбіччі було насипано акуратний пагорбок із каміння, на якому височів дерев’яний хрест. Під хрестом лежав букет зів’ялих квітів, а на ньому самому видніла поблякла від дощів фотографія чоловіка.

— Хтось, мабуть, потрапив у примарну пастку, — зауважила я. — Або випадково впав у копальню.

— Радше все-таки примарна пастка, — похмуро обізвався Локвуд, розглядаючи копальню. — Тут помирають здебільшого від цього.

Ми мовчки попрямували далі й десь за пів милі побачили яскраво осяяне сонцем поле. Локвуд сповільнив ходу.

— А тут, — порадив він, — звернімо краще до дерев. Там буде безпечніше.

Звернувши з дороги і вирушивши поміж деревами схилом угору, ми невдовзі дістались до вершини Стрілецького пагорба, звідки було чудово видно всю околицю. Намагаючись не виходити з затінку, ми підкрались до самісінького краю, лягли у високу траву й заходились оглядати дослідницький центр Інституту Ротвела.

Він містився трохи віддалік, посередині рівного занедбаного поля, оточеного низькими лісистими пагорбами. Чудове місце для битви, що відбулася багато століть тому: легко було уявити два війська, що зіткнулись на цій створеній самою природою арені. Цікаве, напевно, було видовище, принаймні цікавіше за те, що нині постало перед нашими очима.

Правду кажучи, дослідницький центр Інституту Ротвела уявлявся мені чимось середнім між крематорієм у Клеркен-велі й скляним кубом контори їхньої агенції на Ріджент-стріт. Або принаймні величезним скупченням яскравих чистеньких корпусів, довкола яких снують десятки агентів. Проте нічого такого я не побачила. Внизу, під пагорбом, дорога повертала, вела через занедбані пшеничні поля і уривалась поблизу кількох розкиданих по голій місцині металевих ангарів. Звідси, з вершини, ці ангари скидались на невеличке стадо корів, що лягли перепочити. Ці ангари. з півкруглими покрівлями й нечисленними вікнами, мали тільки дві прикметні риси: вони були вкрай дешеві і вкрай легкі для встановлення. Майданчик довкола ангарів було вирівняно й засипано рінню. З землі стриміли два високі стовпи з прожекторами для нічного освітлення; від прожекторів аж до землі абияк теліпались ветхі дроти. Майданчик зусібіч оточувала огорожа з металевої сітки. За єдиними помітними ворітьми стояли ті самі чотири автомобілі, які нещодавно промчали повз нас. Натомість жодної живої душі видно не було.

— Якийсь непоказний цей дослідницький центр, — зауважила я.

— Справді? — тихо обізвався Локвуд, проте я вловила радісне збудження в його голосі. — Еге ж, непоказний. Зате робота тут триває серйозна. Великі тимчасові ангари за огорожею, прямісінько серед давнього бойовища. Я думаю...

— Думаєш, що це і є «місце крові»?

— Напевно. Я ладен закластись, що ота стародавня різанина є початковою точкою того, чим вони тут займаються. А от чим саме вони займаються, серед білого дня не з’ясуєш. Ця огорожа, здається, в них не дуже міцна. Завітати сюди серед ночі з обценьками — і все буде готово... — Локвуд поглянув на мене. — Спробуймо?

— Звісно, спробуймо. Там може бути череп.

— Я знав, Люсі, що ти погодишся, — він усміхнувся ще ширше. —Точнісінько як раніше...

Лежати в траві було так тепло й затишно — навіть сонце припікало менше, ніж я сподівалась... Та хоч як не хотілось мені звідси йти, пора було повертатися до села — подивитись, як там ведеться нашим колегам.

Ми знайшли їх у пивничці при готелі, де вони приголомшено сиділи в куточку за столиком. їхня прогулянка селом закінчилася тим, що половина мешканців Олдбері-Касл вибралась із своїх домівок і просто-таки закидала їх своїми відчайдушними скаргами. ІЬллі, мушу сказати, вчинила тут якнайкраще — запросила всіх селян до готелю, щоб вони спокійно розповіли там про все. Селяни приходили й свідчили, Кіпс занотовував найважливіші подробиці їхніх розповідей, а Джордж позначав кожен прояв чіткою червоною крапкою на малі. Останній відвідувач тільки-но пішов, залишивши Кіпса з цілим стосом нотаток, а Джорджева мала скидалася тепер на обличчя дитини, що захворіла на віспу. Три червоні крапки було обведено чорними колами.

— Це місця появи Тіні, що крадеться, — пояснила Голлі. — На церковному дворі, на давньому могильнику в дальньому кінці села і отут, на луці, біля хреста, де двоє дівчаток бачили «дядька, що палає». Однак Тінь — не єдина проблема. Лок-вуде. Тут стільки привидів, що я не знаю, як ми з ними впораємось.

— Оце нам і треба вирішити, — відповів Локвуд. — Будь-що роботи вистачає. Ви чудово попрацювали. Ходімо, роздобудьмо чогось до вечері, а тоді сідаймо і спробуймо розібратися в усьому, що почули.

Надвечір ми спорудили для нашої майбутньої операції справжній штаб. Підготували знаряддя, повечеряли. У готелі нам знову запропонували тельбухи, проте Джорджуже встиг зазирнути до сільських крамниць і притяг звідти пакунки з фруктами, бутербродами й сосисками в тісті. Після вечері ми знову зібрались у кутку пивнички — якомога далі від крісла, де полюбляв сидіти біля каміна старий превелебний Скіннер, — і розгорнули на столі Джорджеву малу з Кіпсо-вими нотатками. Деякий час ми уважно вивчали їх. Як і попереджала ГЬллі, це помітно протверезило нас.

— Це забере в нас якнайменше кілька ночей. — зауважив нарешті Локвуд. — Доведеться розбитись на групи й поступово пересуватись від будинку до будинку. — Він прислухався й запитав: — Що це?

— Автомобіль. — відповів Кіпс. — Хтось приїхав.

Локвуд насупився і визирнув у вікно. Аж тут двері відчинились. і до пивнички проникла хвиля холодного вечірнього повітря, що пахло лавандою, яка горіла в жаровнях перед готелем. Усередину ступив високий чоловік, і двері ляснули за його спиною.

У пивничці запала тиша. Ми всі дивилися на гостя — він був такий високий, що у дверях йому довелося нахилитись, щоб не вдаритись об одвірок. Коли ж він випростався, то мало не сягнув стелі своєю білявою чуприною. То був гарний із себе чолов’яга середнього віку, широкоплечий, вилицюватий. з міцним підборіддям. На ньому було тепле зимове пальто на хутрі, з-під якого визирав дорогий костюм, а на руках — пара зелених шоферських рукавичок. Пересувався він неквапом. уся його постать аж випромінювала безмежну самовпевненість. Оглянувши кімнату своїми яскраво-зеленими очима, він одразу помітив нас і подався до нашого кутка.

Ми. звичайно, знали, хто він такий. Плакатами з його обличчям був обклеєний цілий Лондон. На цих плакатах він завжди всміхався так широко, що його зуби скидались на клавіші рояля, а очі виблискували, наче смарагди. Щоразу він тримав у руках якийсь хитромудрий прилад, винайдений метикуватими хлопцями з його інституту, або обнімав рекламного лева. Одне слово, то був не хто інший, як сам Стів Ротвел—у всій його постаті теж було щось рекламне, трохи карикатурне: широка в плечах і грудях, вона стрімко звужувалась донизу й закінчувалась парою малесеньких, ніби жіночих ноженят. Цим він скидався на бульдога з мультфільму й видавався б кумедним, тільки не для мене, бо я добре пам’ятала, як він при мені прохромив рапірою людину.