Джонатан Страуд – Тінь, що крадеться (страница 35)
— А якщо вас упізнають і вб’ють на місці? — запитав Джордж.
Локвуд тільки всміхнувся, міркуючи про щось зовсім інше:
— Я пам’ятаю про це. Нам просто треба буде як слід замаскуватись.
Мушу зізнатись: що Локвудова непохитна самовпевненість. що здоровенний кіш із карнавальними костюмами, схований під його письмовим столом, не дуже зарадили нам з цим маскуванням. Я давно знала, що Локвуд небайдужий до капелюхів з широкими крисами і полюбляє говорити з курйозним іст-ендським акцентом, який не тільки привертає до нього зайву увагу, а ще й шалено дратує співрозмовників. Найвідомішою його спробою вдатись до такого маскування став випадок, коли він у вбранні сажотруса проривався до Барлевік-ІЬллу під час розслідування гучної справи про Летючий Тулуб. Він тоді натрапив на трьох воротарів, які самі виявились уродженцями Іст-Енду, і погнали його штовханами аж до найближчого ставка. А ще якось Локвуд — у білій жіночій перуці, вбраний черничкою, — потрапив у лабети поліції біля лазні жіночого монастиря на Коб-стріт, де саме завівся привид. Ця історія потрапила до газет, а її свідки—настоятелька й двоє черниць — відтоді ще, мабуть, довго озирались на всі боки, перш ніж піти до тієї лазні.
Як на мене, маскування тим краще, чим воно непримітніше. Увесь наступний вечір ми з Локвудом перетворювались на продавців артефактів і крутились біля високого дзеркала, притуленого до мого старого стола, а Джордж із ГЬллі походжали довкола, раз по раз кепкуючи з нашого маскараду й заварюючи нам чай. Продавці артефактів, як відомо, живуть украй неохайно, тож ми з Локвудом пробували все, що завгодно: синці, бородавки, діряве й подерте лахміття, — та все це було не те, що треба. Врешті ми зупинились на тому, з чого, власне, й починали: заляпані чорні джинси, бруд-нющі кофтини й шкіряні куртки в підозрілих плямах, які Джордж задешево купив на якомусь благодійному ярмарку. Потім ГЬллі дістала свою косметичку, щоб попрацювати над нашими обличчями.
— Тобі, Локвуде, слід трохи зачорнити зуби, — сказала вона. — Надто вже вони в тебе сяють. А ще я намалюю тобі тінями зморшки під очима й помажу щоки зубною пастою, щоб ти був блідий. Ось побачиш, як я за годину зроблю тебе кволим, змореним і непоказним.
— А мене? — запитала я, приміряючи схожу на кінську гриву перуку.
— З тобою клопоту буде менше. П’яти хвилин цілком вистачить.
Останнім штрихом нашого маскування стали перуки. Моя скидалась на жмуток брудної соломи чи на швабру, заляпану гірчицею, а Локвудова була чорна, з пасмами волосся, що позлипались у колючки.
— Не знаю... — промовив він, оглядаючи себе в дзеркалі. — Ніби в мене на голові скажений їжак сидить.
— Пригадай Костомаху-Фло, — порадила я. — У неї таке волосся навіть у найкращі дні. Перука просто чудова.
Далі Джордж приніс із підвалу дві старі полотняні торбини, облив їх чаєм, посипав землею, а коли вони висохли, ми поклали до кожної з них по накидці, знайденій у кімнаті Джесіки. Отепер ми, здається, й справді були готові.
— І останнє, — нагадала ГЬллі. — Зброя. Ви ж не підете туди беззахисними?
Локвуд стенув плечима:
— Рапіри брати не можна. Зрозуміло, з якої причини.
— Еге ж, зрозуміло. То, може, сховаєте в штанях хоч по каністрі з магнієм? На той випадок, коли справи будуть зовсім кепські?
— Біля входу нас можуть обшукати.
— ГЬллі каже правду, — втрутився Джордж. — Зброя вам потрібна. Всі інші продавці будуть озброєні до зубів. Річкові копачі прийдуть із уламками рур та гаками, а кладовищенські — з ломиками, цвяходерами та іншим мотлохом.
Я подивилась на нього:
—Бачу, ти добре знаєшся на справах продавців артефактів.
—Еге ж. балакаю часом із Фло,—відповів Джордж, поправ-ляючи окуляри. — Сподіваюсь, це не заборонено законом?
— Ні. ні... Все гаразд.
Врешті ми з Локвудом почепили собі на пояси по кинджал}7. Зброя, звичайно, така собі, та в разі чого може стати в пригоді. До того ж кинджали якнайкраще пасували до нашого похмурого вигляду—та й до злодійського збіговиська, іуди ми збирались потрапити.
Уся ця підготовка тривала аж до вечора. Невдовзі по сьомій годині з будинку на Портленд-Роу вийшли два брудні, але нівроку гордовиті продавці артефактів, і вирушили на побачення з Костомахою-Фло.
Район Воксголл прилягає до річки з півдня, саме там, де Темза повертає на Вестмінстер і далі до центру міста. Колись тут росли чудові садки, де вечорами зазвичай гуляли леді й джентльмени. їхні привиди, до речі, й дотепер траплялися серед автомобільних заводів, побудованих тут пізніше; долі цих заводів, щоправда, також не позаздриш, тож Воксголл поволі перетворювався на величезне пустище, яке надвечір майже порожніло. Коли ми з Локвудом прямували мостом від Вестмінстера, над річкою клубочився туман, і крізь нього вогні недалекого вокзалу ледве-ледве мерехтіли, наче якісь примари.
Фло чекала на нас під однією з арок віадука. Вона сиділа на бетонному парапеті, поставивши між ногами полотняну торбину й скулившись, наче кам’яна химера, тільки що від цієї химери добряче смерділо болотом. Коли ми з’явились, вона спочатку підняла руку аж до пояса, та потім упізнала нас, заспокоїлась і привітально плюнула собі під ноги.
— Он як! — вишкірив свої почорнені зуби Локвуд. — Ми, напевно, замаскувались
— Мене спантеличило ваше волосся, — зізналась Фло. — Зате вас виказала хода. Тебе ще й профіль, а її — стегна, але насамперед — хода.
— От і чудово. Виходить, Вінкменів ми теж піддуримо.
— Можливо. Тільки здалеку. Дурну ти штуку задумав, Локі, й це ще поблажливо сказано. Я не відповідаю за те, що може з вами статись. Льодяники там чи не льодяники, а від мене тут нічого не залежить.
—Усе гаразд. Ми сподіваємось тільки на себе. Авжеж. Люсі?
— Авжеж. Тільки на себе.
— Чуєш, який у Люсі південний акцент? Ми тренувалися всю дорогу!
— Та невже? — пирхнула Фло. — А я думала, що вона просто захрипла... Гаразд, тепер слухайте. Хлопці біля дверей захочуть поглянути на ваші артефакти. Поводьтеся з ними спокійно. Коли вони пропустять вас, ідіть далі — і прийдете просто на аукціон. Якщо все буде так, як минулого разу, Вінк-мени прилаштуються в самісінькому кінці, виглядатимуть найкращі Джерела й купуватимуть їх. Покупки свої вони зберігають в особливому місці, під охороною. От тільки не знаю, як ви тікатимете зі своїм артефактом, якщо вам пощастить його поцупити. — Вона скинула бриль і люто почухала собі голову. — Особливо з такого місця, куди ми зараз прямуємо.
— А що то за місце? — нетерпляче запитала я.
— Недалечко звідси. Станція «Воксголл».
Я озирнулась на арку:
— Вокзал? Щось надто вже відкрите місце...
— Не вокзал, дурепо. Станція
У моїй голові щось тривожно дзенькнуло. Сама не знаю. чомдт.
Зате Локвуд знав.
— Хіба цю станцію не зачинили багато років тому? — запитав він. —Там. здається, трапилась якась катастрофа... щось моторошне... і потім з'явилася сила-силенна привидів. Я думав, що ДЕПРІК давно вже замурував цю станцію.
У торбині Фло щось заворушилось. Вона копнула її ногою, й торбина застигла.
— Еге ж. Там у тунелі вибухнув газ. Років із сорок п’ять тому, а може, й давніше. Полум'я охопило потяг, який саме підходив до станції. Всі. хто був у тім потязі, загинули. А потім у тунелях почали з'являтися ГЬсті, тож станцію «Воксголл» довелося зачинити. Проклали новий тунель, і дорога тепер обминає цю станцію. А входи
— Навіщо? — здивувалась я. —Там же небезпечно!
Щойно почуте, правду кажучи, не дуже захопило мене. До бандитів з продавцями артефактів додалися ще й привиди.
— Саме такі покинуті місця нам і потрібні. Там завжди спокійно й тихо. Ми збираємось на головній платформі, перегороджуючи її бар’єрами, щоб не випускати з тунелів Спектри. Я бачила, як вони ширяють там у пітьмі, — Фло підняла ліхтар, у світлі якого зблиснули її очі й зуби. — Подейкують, ніби той потяг ще й досі там стоїть, загубившись серед темряви. І сидять у ньому не тільки пасажири, що потрапили в катастрофу, а ще й
—Ти ж сама не віриш у ці дурниці, — насупився Локвуд.
—Дурниці то чи не дурниці, судити не мені,—Фло підхопилася й закинула торбину за плече. — Я просто стежу за тим, щоб не заходити за смуги з заліза. Гаразд уже, досить балачок. Аукціон от-от почнеться. Нам пора.
І з цими словами вона повела нас крізь морок.
Вхід до колишньої станції метро «Воксголл» був і справді близько. Сходи, що вели вниз, було перегороджено замкненими ґратами, круг яких громадились купи сміття. На сусідніх стінах ще й досі збереглися старі оголошення від ДЕПРІК, що попереджали про небезпеку; зараз, щоправда, їх було майже не видно під наліпками, розклеєними прихильниками Культу Привидів. Фло проминула це місце, не зупинившись; ми пройшли за нею ще з пів кварталу вузеньким провулком, що пролягав між покинутими конторськими будинками, й нарешті опинились на перехресті.
— Отут я вас і покину,—сказала Фло. —А сама піду вперед. Зачекайте хвилин із п’ять, а тоді рушайте за мною навздогін. Поверніть відразу ліворуч, ярдів через тридцять—ще раз ліворуч, а далі йдіть вулицею, аж поки натрапите на охоронців. Покажіть їм свій крам, і вони пропустять вас далі, бо з себе ви досить потворні. Тільки ось вам умова: там. усередині, я вас не знаю. Якщо вас схоплять і відлупцюють, я й пальцем не ворухну, щоб допомогти вам. — Вона поглянула на мене своїми яскраво-блакитними очима. — Просто щоб ви знали.