Джонатан Страуд – Тінь, що крадеться (страница 34)

Локвуд провів нас до кімнати. Там було, як завжди, темно, вікна щільно завішені.

Я не була тут уже кілька місяців, однак у спальні нічого не змінилось. Так само холодно було довкола. Та сама бліда довгаста пляма Смертного Вогню мерехтіла в повітрі над ліжком. Так само від цього сяйва в мене заболіли зуби й заворушилось волосся на голові. Так само половину кімнати загромаджували різні коробки та скрині. Так само пахли жмутки сушеної лаванди у вазочках, так само бряжчали срібні обереги. що звисали зі стелі.

Локвуд надяг темні окуляри, щоб захистити очі від потойбічного вогню, а тоді увімкнув світло. Вогонь став невидимим, однак його сила нікуди не поділась. Штори на вікнах Локвуд не чіпав, натомість тихо заговорив, поплескавши долонею по першій-ліпшій коробці:

— Гадаю, в цих коробках ми знайдемо те, що нам треба. Ви знаєте, що мої батьки досліджували народні засоби проти духів, шукаючи таким чином шляхів до вирішення Проблеми. Вони об’їздили цілий світ, вивчаючи вірування різних народів. І звідусіль привозили всілякий мотлох. Ті речі, які їм подобались, вони ставили на полиці чи вішали на стіни, проте багато скринь так і залишились нерозпакованими. А деякі з них узагалі прибули сюди аж по смерті батьків.

Зараз ми відкриємо ці коробки й пошукаємо в них те, що могло б зацікавити перекупів з чорного ринку. Отже... Люсі, вибирай, будь ласка, коробку.

— Я? — майже пошепки перепитала я. У спальні Джесіки нікому з нас не хотілося розмовляти голосно. — Ти певен? Це ж колекція твоїх батьків, Локвуде...

Він стенув плечима:

— Атож. Стоїть уже стільки років і збирає порох. Пора скористатися нею як слід. Вибирай коробку.

Одначе я вагалась. Поглянула на ліжко, на біле простирадло. Під ним на матраці чорніла велика обвуглена пляма від ектоплазми — саме на тому місці, де померла Джесіка. Привид, що вбив її, з’явився саме з однієї із цих коробок.

— А це... — заговорила я, старанно добираючи слова, — а це не буде... трохи небезпечно?

Очей Локвуда я не бачила, лише помітила, як нетерпляче пересмикнулась його щока.

— Ні. Зараз ще не смеркло. І не забувай, що ці коробки мої батьки пакували самі. А тоді... Джесіка. напевно, впустила щось. Печатка зламалась, і привид вискочив.

Ніхто з нас нічого на це не сказав. Еге ж, привид вискочив і вбив його сестру. Малий Локвуд знайшов її. а потім у гніві й горі знищив того духа. Я знала це, бо колись прочитала сліди його спогадів за допомогою свого Таланту, в цій самій кімнаті. Я чула відлуння тієї трагедії — й воно досі не вщухає в моїй пам’яті.

— Будь-що, Локвуде, — зауважив Джордж. — навмання чинити не годиться. Тобі відомо, що в цих коробках?

— Запитай щось легше. Напевно, такі самі цяцьки, що й на полицях. Цікавинки з чужих культур, усілякі штукенції для вигнання духів. Здебільшого — сміття, та й годі, але може трапитись і щось цікаве, — Локвуд хутко зняв з верхньої коробки вазочку з лавандою. Помітно було, що він ще не пересердився. — Можна відкрити цю коробку. — провадив він, тарабанячи пальцями по кришці. — Чи оцю... Чи будь-яку... Люсі, це ж за твоїм черепом ми полюємо. Тобі й вирішувати. Яку коробку ти вибереш?

— Оцю. — показала я.

— Чудовий вибір. Люсі... чудовий вибір. Мені вона теж до вподоби. — Локвуд зняв з пояса кишеньковий ножик, підсунув його лезо під кришку й почав підважувати. — Ніби бляшанку сардин відкриваєш... Зараз ми поглянемо, що там. Отак...

Кришка трісла так. що ми з ГЬллі й Джорджем аж здригнулися. Локвуд відігнув її, й вона впала кудись за коробку. Повітря наповнив густий, смолистий запах.

— Це ж ладан, — пробурмотіла ІЬллі.

Коробка була напхана жовтавими дерев’яними стружками. що мали захищати укладені речі від ударів. Локвуд засунув руку всередину, пошукав серед стружок — і витяг великий пакунок, загорнутий у щось сухе й шурхотливе, схоже на солому. Діставши цей пакунок, він заходився одразу розгортати його, розкидаючи стружки по вицвілому килимові.

— Обережно, — попередила ГЬллі.

— Не хвилюйся. Зараз іще не звечоріло. Помилки моєї сестри ми не повторимо.

Тільки зараз я розгледіла, що пакунок загорнуто не в солому, а в очеретяний килимок — такий старий і крихкий, що він аж розсипався під Локвудовими пальцями. З-під килимка показалося щось яскраве, барвисте, схоже на весняні квіти, що визирають із-під снігу.

— Що це? — запитала я. — Ніби...

— Пір’я, — закінчив Локвуд і труснув цією річчю в повітрі. Вона несподівано розгорнулась, мов скатертина, й виявилась накидкою з блакитних та фіолетових пір’їнок, дивним чином — без жодних швів — міцно з’єднаних одна з одною. Я не знаю, з яких птахів було взято ці пір’їнки, проте запевне готова була сказати, що жили ці пташки в якихось тропічних лісах. Барвисте пір’я аж осяяло кімнату, а ми зачудовано дивились на нього.

— Зворотний бік теж дуже цікавий, — зауважив Локвуд. Він перевернув накидку, й ми побачили сітку з крихітних срібних колечок, схожу на кольчугу. Саме цими переплетеними колечками й з’єднувались між собою пір’їнки. З одного краю накидки було видно срібну застібку, а біля неї звисав набік так само сплетений каптур.

— Ця накидка застібається на шиї, — пояснив Джордж.

— Так, — підтвердив Локвуд. — Це захисна накидка від духів. Такими речами користуються знахарі або шамани.

— Яка гарненька. — тільки й пробурмотіла Голлі.

— До того ж іще й корисна, — Локвуд поклав накидку на сусідню, ще не відкриту коробку. — Шамани — люди мудрі. Вони розмовляють із померлими предками. Це відбувається в особливих Хатинах Духів, де...

—Де, пробач? — перерваная. — В Хатинах Духів? А звідки ти це знаєш?

— Від батьків, — пояснив Локвуд. — Вони писали про це статті. Батьки вважали, що вірування інших народів допоможуть пролити світло на нашу Проблему. Вони збирали різні відомості про привидів та духів, шукати, що між цими віруваннями є відмінного, а що — спільного. їх не цікавило, чи діють ці способи насправді, чи ні. їм хотілось лише зрозуміти, у що люди вірять, і завдяки цьому знайти ключ до вирішення Проблеми. Я читав про це в їхніх паперах... — Локвудове нещодавнє роздратування куди й подоюсь. Можливо, його згасила краса чудової накидки.

—То й що? — запитав Джордж. — Чи вдаюсь їм підібрати якісь ключі до Проблеми?

—Так... Ні... Я не знаю, — Локвуд витяг з коробки ще один пакунок, загорнутий у килимок. — Тут, здається, ще одна така накидка... — Він засунув руку глибше, пошукав, витяг маленьку дерев’яну скриньку, зазирнув до неї, поспіхом закрив і сказав: — А цього я краще не діставатиму. Ніколи не торкайся муміфікованої частини тіла, якщо не знаєш, чия вона. Це мій девіз.

—І не муміфікованої—теж. Це ліійдевіз.—підхопив Джордж.

— До ваших девізів мені байдуже. — зауважила ГЬллі. — Ти, Локвуде, казав щось про Хатини Духів...

— Так, так... Отже, в багатьох народів є особливе ставлення до мертвих. Там. коли літня людина близька до смерті, її ведуть до такої хатини. Там вона помирає, і її кістки зберігають усередині. На полиці. А потім туди приходить шаман, щоб поговорити з духом небіжчика. І надягає для захисту таку накидку. Ось така історія... То. може, візьмімо дві ці накидки завтра з собою. Люсі? Це, звісно, не Джерела, однак я певен, що Вінкмени не пройдуть повз такі цікавинки.

— Шкода було б ними пожертвувати, — заперечила я. — Вони справді такі гарненькі... Може, пошукати в коробках чогось іще?

— Гкразд... — Локвуд знову засунув руку в стружки. — Так... знайшов. Ніби скло. Може, це... Так і є, — вже сумніше додав він. — Фотографія.

Дерев’яні рамці давно вже вицвіли, а фотографія зблідла і вкрилась плямами — радше за все від вологи. Вона була чорно-біла, зроблена, мабуть, іще важким старомодним апаратом на тринозі. Традиційний груповий знімок на тлі джунглів. з численними брудними калюжами попереду. На знімку була компанія майже голих тубільців, у волоссі в декого стриміли пташині пера, що майоріли над головами, наче струмені диму. Усі всміхались. Посередині стояли чоловік та жінка, вбрані по-європейськи: чоловік — у пожмаканій куртці, накинутій на білу сорочку, жінка — в селянській блузці та довгій легкій спідниці. На головах в обох були крислаті капелюхи, що майже ховали їхні обличчя: можна було розгледіти хіба що довге вузьке підборіддя та химерно вигнуті вуста в чоловіка й привітну усмішку — в жінки. Я відразу зрозуміла, хто це такі.

Локвуд довго мовчав, а потім сказав, навмисне вдаючи бадьорість:

— Це вони, мабуть, у Новій Гвінеї. Невдовзі після весілля. Погляньте, моя мати тримає (маску, яку їй щойно дав тамтешній знахар. Такі маски шамани надягають, коли вирушають розмовляти з мерцями. Ось він, цей знахар, — крайній зліва. Зморшкуватий, як носоріг, і з біноклем на шиї, який мати подарувала йому. Вони, як велить звичай, обмінялися дарунками.

Жінка тримала в руці маску й сміялась. Легко було здогадатись, що чоловік дивиться на неї й теж усміхається. Обоє були молоді, сповнені життя й надії.

— Ця маска досі в мене, — провадив Локвуд. — Стоїть на полиці, в передпокої, біля тріснутої тикви. Малим я частенько надягав цю маску й по кілька годин носив її, сподіваючись побачити крізь неї привидів. Нічого з цього не вийшло. Це просто маска з щілинами для очей, і квит. Вони привозили зі своїх мандрів чимало всякого добра — масок, пасток на привидів, пляшечок із джерельною водою... Тубільці вірили, що коли вип’єш цієї води, то бачитимеш духів. Мої батьки вважали себе за вчених, хоч насправді займалися дурницями... — Він поклав фотографію обличчям униз на кришку коробки. — Завтра, Люсі, ми візьмемо з собою ці накидки. Вони повинні спрацювати якнайкраще.