Джонатан Страуд – Тінь, що крадеться (страница 33)
І знову я — вкотре вже — не змогла не погодитися з Лок-вудом.
ГЬллі простягла мені дві торбини з моїми речами.
— Мені важко говорити про це, Люсі, — сумно промовила вона, — але вони... вони в твоїй кімнаті перекинули все догори дном.
— Та невже? — вирячилась я на неї. — Чого ж вони там накоїли?
— Ой, це просто
Уникаючи погляду Локвуда, я відповіла:
—Так, звичайно. Страх та й годі. Добре, що я цього не бачила.
Одначе хай там що, а свій одяг я собі повернула.
Трохи згодом я взялась готувати вечерю і під Джорджевим керівництвом зварила макарони по-болонськи. А ГЬллі тим часом спекла бісквітний тортик.
— Коли це ГЬллі почала пекти торти? — здивувалась я. — Раніше вона й торкнутись їх боялася!
Джордж, який саме розглядав свою малу на стіні кухні, відповів:
— Ну, ГЬллі й досі більше до вподоби всякі салати, але я поволі привчаю її до справжньої їжі... До речі, а ти додала до підливи материнку? Це така травичка.
— Ти вже тричі питав про цю травичку. Так. додала. 1 макарони. здається, вже майже готові... До речі, а що це за мапа? Місця останніх скупчень привидів?
— ГМ-м? — я відчула, що Джорджеві думки блукають десь далеко-далеко. — Ні. навпаки... Це
З підвалу з'явились Локвуд і ГЬллі. Я нагріла тарілки під краном з гарячою водою, порозкладала по них макарони і разом з усіма сіла за стіл, поглядаючи на карту крізь серпанок ароматної пари.
— І все-таки я не розумію, Джордже, — сказала я. — За минулі роки відбулися тисячі таких навал. Тут безліч різнобарвних кнопок, але я не бачу в них жодного змісту.
— Бо я позначив лише по двадцять перших скупчень у кожному районі. — пояснив Джордж. — Кнопки різного кольору стосуються різних десятиліть, і за ними добре видно, як Проблема поволі охоплювала колами нові й нові території. Пам’ятаєш історію в Челсі, Люсі, коли я простежив місцеперебування основного Джерела аж до підвалу магазину братів Ейкмер. вивчаючи різні за часом випадки? Це щось подібне, тільки обсяг набагато ширший. І моя мапа підтверджує те, про що пишуть у книжках: початок Проблеми — на сході від Лондона, в графстві Кент.
— Там. де Маріса Фіттес і Том Ротвел уперше зіткнулися з нею. — додав Локвуд, намотуючи на виделку гарячий клубок макаронів з підливою. —До речі, Люсі, чудові макарони! А що це за чорні цяточки в підливі?
—Напевно, гриби... Ой, ні, гриби—це
— Агенції «Фіттес» і «Ротвел» подолали довгу путь за останні п’ятдесят років,—провадив Джордж, поки ми жували макарони. — Ти знаєш, що на тім місці, де Маріса й Том уперше почали досліджувати привидів, тепер стоїть пам’ятник? Я, до речі, бачив його. Пам’ятник, правду кажучи, не бозна-який, але на ньому зображені двоє підлітків, що нищать славетну Примару з Мад-Лейн: Том Ротвел тримає в руці саморобну рапіру, а Маріса Фіттес стоїть із ліхтариком у нього за спиною. Саме ці дві речі стали згодом символами їхніх агенцій. Дивно уявляти собі, що саме на цьому місці було вперше використано рапіру й ліхтар...
— А чи правда, що Маріса взяла цей ліхтар у садку, в коморі? Чи це легенда? — запитала Голлі, що саме накладала собі на тарілку салату, хоч я задоволено спостерігала, що перед нею стоїть і невеличка порція макаронів. Голлі орудувала виделкою, витончено крутячи своїм гарненьким рученям.
— Правда, — кивнув Джордж. — У коморі біля дачного будинку своїх батьків. Саме з цим ліхтариком вона й почала вивчати психологічне поле, що виникає з появою привидів. Маріса й Том були геніальними винахідниками. Саме вони першими розпочали експерименти з залізом і сріблом. Том ще пробував заносити до будинків, населених привидами, клітки з котами — саме ці звірята стали першими системами сповіщення про появу Гостей. Щоправда, невдовзі він це облишив, бо коти в таких будинках казилися.
— Яке неподобство, — зауважила ІЬллі. — Бідолашні киці!
— Як на мене, ці киці були корисніші за отой твій придуркуватий дзвоник, Джордже, — не витримала я.
Джордж засмоктав черговий клубок макаронів:
— Ти про ПСРС? Можливо, можливо... Однак Інститут Ротвела увесь час винаходить щось новеньке. Вони тут намагаються наслідувати Тома — той теж увесь час носився з винаходами. А от «Фіттес» не дуже морочиться з новаціями. Вони також наслідують свою засновницю Марісу, що сподівалась тільки на свою рапіру й Таланти.
— Авжеж, зачинателі нашої справи були геніальні кожен по-своєму, — погодилася ГЬллі. — Всі ми — їхні боржники. Вони ризикували своїм життям, щоб урятувати нас.
— І це не минуло їм даремно, — промовив Локвуд. — Обидва померли молодими.
Я пригадала фотографії Маріси, які бачила в Будинку Фіттес: підстаркувата, зморшкувата жінка в чорному.
— Правду кажучи, не дуже й молодими. Я бачила фотографії Маріси в літньому віці.
— їй ледве минуло сорок. Просто в неї розвинулось так зване передчасне старіння.
— Шразд. Отже, на мапі добре видно, що Проблема поширювалась як пошесть, поволі розходячись колами від першоджерела. — провадив Джордж. — Спочатку Кент, потім Південний Захід, а далі вже по всій країні.
— Попри всі зусилля Фіттес і Ротвела, — зауважила я.
— Еге ж. — підтвердив Джордж, — попри всі зусилля.
Наприкінці вечері Локвуд зробив оголошення.
— Ви всі знаєте, що завтра в торговців артефактами буде таємний аукціон. — нагадав він. — Радше за все, там будуть Вінкмени. які останнім часом скуповують найкращі з цих артефактів. З того, що нам розповіла Люсі, виходить, що наш череп напевно буде виставлено на ці торги, тож наше завдання — потрапити туди, знайти череп і водночас спробувати якнайбільше дізнатись про таємничого покупця з чорного ринку, на якого працюють Вінкмени. А потім — утекти разом з черепом так, щоб нас не помітили, не загнали в куток і не випустили нам кишки з черева. Завдання неважке. Фло проведе нас до місця аукціону, але для того, щоб увійти туди, нам треба мати з собою щось на продаж.
— Тобто якесь Джерело? — запитала ГЬллі.
— Саме так. Тим, хто піде на аукціон, — а це, радше за все, будемо ми з Люсі,—треба мати з собою на продаж два якнай-потужніші Джерела.
— Де ж нам їх узяти? — пирхнув Джордж. — Був у нас череп, але ж його вкрали. Можна, звичайно, відшукати щось у конторі, скажімо, оту відтяту піратську руку, яку ГЬллі давно вже хоче викинути на смітник. Можна взяти саме її. Мені, до речі, ця рука дуже подобається — чорна від дьогтю, одного пальця бракує... Не знаю, чому я так люблю її...
— Заспокойся. Твоя улюблена рука нам не потрібна, — обірвав його Локвуд, поринаючи в крісло. — Ні, нам треба щось незвичайніше, цікавіше, ніким ще не бачене. А я, здається, знаю, де водяться такі речі. — Він позирнув на годинник. — Сонце ще не зайшло, тож часу нам вистачить. Ходімо.
— Пробач, — запитала я, — а куди ти нас поведеш?
Локвуд спокійно оглянув нас і з усмішкою відповів:
— Не хвилюйтесь, пальта й куртки вам не знадобляться. Ми підемо на другий поверх, до кімнати Джесіки.
Локвуд не любив розповідати про своє минуле. Радше навпаки: з першого ж дня нашого знайомства зникла родина Локвуда і обставини її загибелі залишались для мене таємницею. Попри те, що в будинку, де жив Локвуд, було повно пам’яток по його батьках, сам він майже не згадував про них і майже
Джесіка Локвуд була на шість років старша за малого Ентоні й після несподіваної смерті батьків сама опікувалася братом. Коли ж Локвудові було дев’ять років, вона так само померла — на неї, у власній її кімнаті, напав Гість. Відтоді Локвуд замкнув своє горе в серці, де воно досі люто кипіло, ставши вічним джерелом його ненависті до будь-яких привидів. Сестрину кімнату він замкнув, і вона стала темним безлюдним острівцем у його будинку. Ця спальня була не тільки недоторканним святилищем Джесіки, а й свого роду коморою, де Локвуд зберігав усі пам’ятки по батьках і сестрі. До того ж ця кімната була добре захищеною забороненою зоною, бо на тім місці, де загинула Джесіка, досі палав потужний Смертний Вогонь. Двері спальні зсередини було обшито залізом, зі стелі звисали численні срібні обереги, та в цих заходах урешті-решт не виникало потреби, бо Джесіка ніколи не поверталась назад.
Локвуд вів нас на другий поверх. За ним прямувала ГЬллі, а ми з Джорджем ішли останніми.
— Стривай-но. Джордже. — прошепотіла я. — А ГЬллі? Чи знає вона...
— Про Джесіку? Так. знає.
— То він розповів їй?.. Е-е... гаразд.
Добре, звичайно, що Локвуд трохи поділився з ГЬллі секретами свого минулого. Але ж зі мною він поділився ними після більше ніж року знайомства! Просто, мабуть, тепер йому легше це робити... Будь-що я навіть раділа, що ГЬллі знає про таємну кімнату.