Джонатан Страуд – Тінь, що крадеться (страница 32)

— Довести?! — вигукнув хлопчина, підхопившись так рвучко, що ми аж підскочили. — Ви гадаєте, що коли ви — агенти, то знаєте все? І тому вернете від мене носа?! Оті хлопці з «Ротвела* робили так само! Гаразд уже, розкажу... — він розлючено, мов бісеня, оглянув нас. — Тінь, що крадеться, не схожа на жоден відомий привид. Насамперед — своїм розміром...

— Яка ж вона завбільшки? — поцікавився Локвуд.

— Велетенська. Заввишки з сім футів, а може, й більше. Тіло кремезне, руки й ноги набряклі. За життя то був, напевно, неабиякий здоровань.

— Може, це Безногий? — припустила я. — Вони часто бувають набряклі...

— Я ж сказав, що в неї є й ноги, й руки, — буркнув Денні Скіннер. — Хіба ви оглухли? Я бачив цю Тінь на власні очі, в лісі біля Стрілецького пагорба. Вона прокрадалася між деревами рачки, похиливши голову, а з її тіла струменів чи то дим, чи то туман.

— Тобто Примарний Туман? — перепитала Голлі.

— Ні, — хитнув головою хлопчина. — Що таке Примарний Туман, я знаю. В нашому лісі його багато, часом ночами ціле село засновує. А це щось інше. Цей туман тягся за привидом, коли той пересувався. Наче плащ чи хвіст у комети. Чи як дим від багаття. В Безногих такого не буває.

— Це мене трохи зацікавило, — сказав Джордж. обтрушуючи з колін крихти торта. — А вогників на цій Тіні не було?

— По краях ніби щось мерехтіло. Якщо й вогники, то холодні. Пекельні.

— А яка ця Тінь була з себе? Вам пощастило щось розгледіти? Обличчя чи одяг?

— Ні, просто темні обриси... —хлопець несподівано вирячив очі. — Хай вам дідько! Чому б ми інакше прозвали його Тінню?

— Гіїразд уже, гаразд, — відповів Локвуд. —Тільки не треба сердитись, бо ми вас, пробачте, виштовхнемо надвір. І стежте, будь ласка, за своєю мовою, бо тут дівчата... от. скажімо, ГЬллі...

— А що ви іще могли б розповісти нам? — запитала я.

— Вам? — поглянув на мене Денні Скіннер. — Я думав, що ви теж клієнтка!

— Е-е... так. я клієнтка. Просто спостерігаю за вашою розмовою. Не звертайте на мене уваги.

Чи то Денні зроду був нервовий, чи його зробило таким життя, та він міг зненацька спалахнути гнівом і так само швидко заспокоїтись.

— Тінь дуже химерно пересувалась. — пояснив він. — І голова в неї дивна — кругла, вся в якихось ґулях. Коли я побачив її. то ледве не вмер зі страху.

— Ти зустрів її в лісі?

—Так. А інші діти бачили в інших місцях. То на кладовищі біля церкви, то на пагорбі по той бік лісу.

Локвуд насушився:

— Вона, здається, вештається де тільки схоче... Дивна річ. А чому вона там лазить? Просто так чи з якоюсь метою? Чого їй треба?

Хлопець здригнувся:

— Я знаю, чого їй треба. Вона збирає душі мерців.

Цього разу тиша запала надовго. Ні, я не сказала б, що ця звістка вразила чи перелякала нас. Ми просто дивились на хлопчину й не знали, як реагувати на його слова. З цілковитою недовірою — як поглядала я? З неприхованим кепкуванням — як зирив на нього, зневажливо пирхаючи, Джордж? Чи спокійно й трохи насмішкувато — як ГЬллі з Локвудом?

— Поясніть, будь ласка, трохи докладніше, — попросив нарешті Локвуд.

— Біля церкви в нас стоїть хрест, — відповів Денні Скін-нер. —Дуже давній, ще з доби вікінгів. На ньому є різьба, майже стерта. Багато чого взагалі не розібрати, та одна зображена постать і досі чітка. Літні люди кажуть, ніби то Збирач Душ. Він стоїть на купі кісток та черепів, а позаду — натовп людей, що туляться одне до одного, немовби той Збирач тягне їх до себе. Я бачив Тінь — це та сама постать.

—Тобто Тінь, що крадеться, — це та сама постать із різьби на стародавньому хресті?

—Так. Велетень із такими самими рисами.

— А коли ця Тінь уперше з’явилась?

— Три місяці тому. В день зимового сонцевороту.

— А раніше вона не з’являлась? На селі нічого про це не розповідають?

— Начебто ні.

Локвуд хитнув головою:

— Я не бачу жодного зв’язку між цим привидом і тією різьбою на старому хресті. Обидві постаті можуть бути великі й набряклі, але цього замало, щоб говорити про їхній зв’язок.

— Ви помиляєтесь. Такий зв’язок є.

— Який саме?

Денні Скіннер спокійно відповів:

— Три місяці тому на наше село впало закляття. Саме тоді в нас з’явились привиди. І тоді ж дорослі, один за одним, почали гинути від їхніх дотиків. Чому? Бо ця Тінь розбудила мерців. Вони встали з могил, щоб вирушити вслід за Тінню — так само як вирізьблено на хресті. Вам це треба побачити на власні очі, сер. Тоді ви все зрозумієте. Ви повинні приїхати й поглянути самі. І допомогти нам, — хлопчина знову став схожий чи то на безпорадного журавлика, чи на витрішкуватого, клаповухого волоцюжку. — Повинні

— Отакої, — сказала ГЬллі, коли ми пізніше зібрались на кухні. — Я думала, що він урешті придушить тебе, Локвуде. Я ще не бачила таких скажених хлопців.

— Знаю, — відповів, видихнувши, Локвуд. — І це тоді, коли ми ще не сказали йому «ні». Якщо буде змога, вирушимо туди наступного тижня. В тому, що він розповів, є кілька цікавих подробиць. Я просто не можу отак відразу покинути всі справи й вирушити бозна-куди на прохання якогось істеричного хлопчини.

— Як на мене, говорив він щиро. — зауважила я. — Хоч часом і прибріхував.

— Якийсь він пришелепкуватий, — похмуро промовив Джордж. — Зверніть увагу, що він так і не скуштував торта.

— Ну. ми ж не можемо ганити людину тільки за те, що вона не стала їсти торт. Джордже.

— Можемо. Як на мене, відмовлятись від торта — це неподобство. Як він там сказав? «Я не ласун». Бр-р-р!

—До того ж ГЬллі пекла цей торт сама, — сказав Локвуд. — ГЬразд. тим чи іншим чином ми погодилися, що цей хлопець трішки сам не свій. Скупчення привидів там у них. напевно, потужне, а от історія про Тінь — це вже занадто. Що ж, доведеться відвідати Денні Скіннера, коли — і якщо — ми матимемо час. А тепер берімося до нагальнішої справи — проблеми Люсі. І з цього приводу, — весело всміхнувся він, — мені щойно сяйнула одна чудова думка.

Про те, що це за думка, ми так і не почули. Локвуд відмовився говорити на цю тему і невдовзі вийшов кудись у справах. Я поволі приходила до тями після того, що випало на мою долю за останні дві доби, й щиро раділа, що можу залишитись на Портленд-Роу. Я щосили намагалася стати давнім друзям у пригоді — допомогла Джорджеві вимити посуд, а потім, коли вони з ГЬллі подалися до контори в справах агенції, вийшла в садок.

Стара крива яблуня саме стояла в цвіту, під яскравим сонцем виблискувала свіжа трава. Я сіла на лаву й довго оглядала будинки, що видніли за садком. Під муром уже з’явились перші квіти—я не знала їхньої назви; між деревами низенько пурхали пташки—які саме, я теж не розібрала, — й сповнювали повітря співом. Минулого літа, тими рідкісними вечорами, коли нам не треба було, ризикуючи життям, поспішати на роботу, ми сиділи тут усі разом і говорили, що варто було б частіше влаштовувати такі посиденьки, хоч цього «частіше*, зрозуміло, так ніколи й не траплялось: ми завжди були заклопотані. Правду кажучи, й відпочивати до ладу ніхто з нас не вмів: нам звичніше було поспішати кудись на битву з привидами. Тож у садку ми бували хіба що вряди-годи.

Зараз мене переповнювало химерне відчуття. Я почувалась ні в сих ні в тих — ніби й не працювала в агенції «Локвуд і К°», й водночас була однією з них. Так само важко мені було розібратись і в тому, що зараз відбувалось. З одного боку, я й далі вірила в те. що мені не елід кидати вільної практики — задля того, щоб не завдати шкоди Локвудові та іншим, і ця частина моєї душі почувалась ніяково через те. що я попросила їх допомогти мені відшукати череп. Адже справа ця була нівроку небезпечна. І водночас... водночас я почувалась не дуже винною. бо зараз потребу вала допомоги. Допомоги друзів. Знову ж таки — тоді, біля будинку Ґапі, Джордж сказав мені, що вже кілька місяців Локвуд тільки й шукає нагоди, щоб ризикнути своїм життям. То що тут поганого, якщо я попросила в нього допомоги в одній заплутаній справі? Чому я повинна докоряти собі за це? І що, власне, зміниться внаслідок цього мого прохання?

Щиро кажучи, дати раду власним почуттям мені було вкрай важко. Зараз, сидячи в садку, я знала напевно тільки одне — я дуже рада повернутися до своєї давньої команди, хай навіть і тимчасово.

Невдовзі по обіді повернувся Локвуд. Від нього тхнуло гнилизною й водоростями, тож я здогадалась, що він бачився з Костомахою-Фло. Це, радше за все, й було першою частиною його плану.

— Довелось пообіцяти їй льодяників на цілий рік, — сказав він. — Та все ж таки я ублагав її. Найближчий таємний аукціон відбудеться завтра вночі. Фло також туди збирається, тож вона знатиме, де й коли саме це буде. Вона проведе нас до дверей, а там ми потрапимо в лабети охоронців — Фло каже, що то справжнісінькі горили. Якщо нам пощастить, ми потрапимо на аукціон. Якщо ні, то ці горили спочатку відлупцюють нас, а тоді повідривають руки й ноги та кинуть у Темзу. Тож найголовніше д ля нас — пройти повз охорону.

— Згодна, — підтвердила я. — Незрозуміло тільки, як це зробити.

Па це, однак, Локвуд мені нічого не відповів.

Далі Локвуд і ГЬллі вирушили до мого помешкання в Ту-тінґу, щоб забрати звідти мої речі та одяг. Мене вони з собою не взяли. їхня подорож минула без пригод, тільки на сходах вони випадково натрапили на мого сусіда.

— Він сказав, що минулої ночі чув якийсь шум, — пояснив Локвуд. — Шум з твоєї кімнати. Він поглянув у вічко своїх дверей і побачив двох чоловіків, що стояли з ліхтариками біля твоїх дверей. Один з них тримав пістолет. Зрозумівши, що в кімнаті порожньо, вони пішли. От бачиш. Люсі, як добре, що ти не повернулась додому.