Джонатан Страуд – Тінь, що крадеться (страница 3)

Знову хруснуло скло.

— Вона повертається. Витягує себе з минулого, — попередив череп. — І їй не до вподоби те, що ти тут робиш...

— Ніби хтось плаче, — мовила Тіна.

Я теж почула цей звук, сповнений відчаю й гніву серед порожнього простору. А потім долинув шелест полотна, просяклого кров’ю...

— Усі стежте за своїми люстерками, — наказала я. — І постійно доповідайте про все, що бачите.

— Усе чисто.

— Стає холодно...

— Вона вже близько!

Я ще дужче натисла на стіну — і цього разу моїх зусиль вистачило. Панель з рипінням повернулась, тягнучи за собою порох та лахміття обірваного павутиння, — і відкрився вузький прохід.

А що ж там? Сама темрява...

Я витерла піт з обличчя. Відчула, як змерзли обидві долоні й чоло.

— ГЬтово, — оголосила я. —Таємна кімната, як я вам і обіцяла. А тепер ходімо всередину.

Я обернулася до своїх колег, широко всміхнулась їм — і...

І зазирнула до їхніх люстерок.

У них — в усіх трьох — видніло моє бліде обличчя. А за ним — зовсім близько — інше обличчя, зі шкірою, схожою на розтоплений віск. Я побачила білі хмарини волосся, вишкірені зуби — червоні, наче гранатові зернини, — й чорні блискучі очі. І вже в останню мить помітила кощаві пальці з довгими нігтями, що тяглися прямісінько мені до горла.

На появу привида кожен з нас зреагував по-своєму. Тіна зойкнула і впустила люстерко. Тед відскочив, наче кіт, якого облили водою. Тільки Дейв далі тримав — чи хоча б намагався тримати — своє люстерко, обмацуючи вільною рукою свій пояс. А я? Не встигло ще розбитись Тінине люстерко, як я вже обернулась і махнула в повітрі рапірою. У себе за спиною я, зрозуміло, нікого не побачила, та дим, що закурився на залізному клинку моєї рапіри, засвідчив, що я влучила в ціль.

Я знову замахала клинком в усі боки.

— Не марнуй час, — помовчавши, озвався череп. — Вона повернулась назад, за стіну.

—Чому ти відразу не сказав? Я зачепила її рапірою. Цікаво, чи сильно зачепила?

— Важко сказати. Бо ти так метушилась, що мені нічого не було видно...

— Гаразд, а куди?..

Аж тут мене відкинув убік спалах солі, залізних стружок і магнію, що вибухнув за кілька футів зліва від мене. На мить у кімнаті стало ясно, наче вдень: після темряви мені здалось, що я впала на сонце. Далі полум’я згасло, кімната знову занурилась у пітьму, а я тим часом лежала на купі попелу й жарин. У моїх вухах гуло, а волосся розтріпалось і затуляло очі.

Я незграбно підвелась, потерла вухо й трохи постояла, спираючись на рапіру. Крізь дим я побачила Теда й Тіну, що перелякано зирили на мене з дальнього кутка. Поруч із ними припав до підлоги Дейв, схожий на маленьку кремезну пантеру: він тримав напоготові ще одну каністру з магнієм.

— Я вбив її? — запитав він.

Я збила зі свого рукава язичок білого полум’я:

— Ні, Дейве. Не вбив. Хоча спроба була чудова. Другу каністру не кидай — немає потреби. Вона сховалась до таємної кімнати, — я кахикнула й виплюнула грудку мокрого попелу. — Нам треба зайти туди й покінчити з нею. Ми... Що, Теде? — я помітила, як Тед у кутку піднімає руку.

— У тебе з носа кров тече.

— Так, я знаю, — я витерла ніс рукавом. — Але все одно дякую. Гкразд, ходімо вслід за Еммою. Хто вирушить зі мною?

Троє моїх колег закам’яніли на місці. їхній страх був такий міцний, що ніби ожив і перетворився на п’ятого члена нашої команди. Усі вони втупилися в отвір у стіні. Я зачекала, поки розвіється дим, що заважав мені ясно бачити їхні обличчя.

— Пан Фарнебі каже... — почав Тед.

— Байдуже мені до вашого Фарнебі! — не витримала я. — Тут його немає! Він не ризикує своїм життям разом з нами! Напружте хоч раз свої власні мізки!

Я ще трохи почекала. Жодної відповіді не було. Мене переповнювали гнів і нетерплячка. Я сама обернулася до таємного входу. Я досі відчувала струмінь холоду, що линув у темряву за привидом, наче шлейф за весільною сукнею. Бічна стінка бюро виблискувала мереживом паморозі. Панелі теж укрились інеєм. Я увімкнула ліхтарик.

Прохід був вузький, геть заснований павутинням. Він майже одразу звертав ліворуч і зникав з очей. Усередині була темрява, з якої тхнуло кислим запахом пилу й смерті. Десь там, усередині, ховалося Джерело — місце або річ, до якої була прив’язана ГЬстя. Залишалося знайти його, знешкодити за допомогою срібла чи заліза — і з привидом було б докінчено. Просто, авжеж? Тримаючи в одній руці люстерко, а в другій — ліхтарик і рапіру, я протиснулась крізь отвір у стіні.

Правду кажучи, це було не зовсім те, що я хотіла зробити. Я мала дочекатись колег, потім ще хвилин з десять умовляти їх... однак тоді мені самій міг би увірватись терпець. Тож я вирішила діяти на власний розсуд. Це трохи ризиковано, проте ризикувати я вже навчилась як слід.

Прохід був такий вузький, що я зачіпала боками за обидві його цегляні стінки, з огидою продираючись крізь завіси павутиння. Просувалась я повільно, не забуваючи про можливі засідки або пастки.

— Ти бачиш її? — прошепотіла я.

— Ні. Вона з біса хитра. Гасає туди-сюди. Прикінчити її буде непросто.

— Цікаво, що це за Джерело, яке вона так охороняє?

— Хтозна — може, кавалок її самої. Може, чоловіченько так роз’ятрився, що порізав свою жіночку на шматки. Відбатував, скажімо, їй палець на нозі, і той закотився під стілець і загубився. Дурничка!

— Дивно, чому я досі слухаю тебе? Ти завжди торочиш таку гидоту!

—А що гидкого в пальці з ноги? Я, скажімо, теж частина тіла, — відповів череп. — Що ж мені, самого себе соромитись?.. Агов! Попереду сліпий поворот!

За рогом було темно. Я взяла з пояса соляну бомбу і жбурнула вперед. Долинув вибух — і більше нічого. Виходить, у ГЬстю я не влучила.

Я підняла ліхтарик і озирнулась.

— А може, їй хочеться, щоб ми знайшли її Джерело? — пробурмотіла я. — Чому б і ні? Мені здається, що їй просто-таки кортить показати нам, де його шукати...

— Можливо. Або вона просто заманює тебе до смертельної пастки. Чому б і ні?

Будь-що шукати нам залишалось недовго. Про це свідчили зграї павуків — певна прикмета Гостя. Попереду відкрилась комірчина, густо заснована павутинням: воно висіло тут суцільною стіною, від стелі до каміна, часом провисаючи вниз, як гамак, часом збиваючись у щільні запорошені грудки. Промінь мого ліхтарика то віддзеркалювався від нього, то губився в його глибині. Я опинилась ніби в гнізді, звитому якимось божевільним птахом. Чорні тільця павуків, потрапивши в промінець світла, поспіхом ховались у пітьмі.

Я трохи постояла, щоб оглянути це приголомшливе місце. Колись, напевно, це була гардеробна кімната, схована за фальшивою панеллю; на її стінах ще збереглися залишки стародавніх шпалер. Одна стіна була геть завішана порожніми полицями, а біля протилежної розмістився невеличкий камін, у якому серед залишків давно згорілого вугілля лежав кістячок якоїсь пташини. Вікон у кімнаті не було. Підлогу вкривав товстий шар чорного пороху, що здіймався хмаринами за кожним моїм кроком. Помітно було, що сюди давненько вже ніхто не заходив.

Я прислухалась. Мені почулось, ніби десь поряд плаче жінка.

Біля третьої стіни стояв високий туалетний столик з облупленою позолотою, а на ньому — запорошене дзеркало. Чи то пак—дерев’яні рямця й кілька друзок від розбитого дзеркала.

Коли я вперше зазирнула до комірчини, то побачила перед рештками дзеркала примарну сіру, злегка згорблену постать. Проте привид — якщо то був він — умить щез, залишивши мене перед завісою павутиння, яке липло до рук і до клинка рапіри. Дерев’яні рямця, наче здоровенна муха, так само були обплутані павутинням.

Зі старих газет мені було відомо, що Емму Марчмент зарізали уламком її власного дзеркала. Отже, саме дзеркало могло слугувати Джерелом. Я розшморгнула одну з торбинок на своєму поясі, витягла з неї тонку срібну сітку, накинула її на рямця й прислухалась знову. Ні, плач не припинився. Та й моторошна атмосфера теж нікуди не поділася з комірчини.

— Ні... — прошепотіла я. — Шкода...

Я поволі оглянула кімнату. Дзеркало... камін....порожні полиці... І всюди павутиння — таке густе, що крізь нього майже нічого не видно. Я тихенько вилаялась на адресу своїх колег з «Ротвела» й додала:

— Самій мені тут навряд чи впоратись.

— Що?! — відразу озвався голос із рюкзака. — Що це ти кажеш — «самій»? А я? Думай, що говориш!

Я з несподіванки вирячила очі:

— Ой, пробач. Забудьмо. Гкразд, я не сама. Зі мною бридкий балакучий череп, що сидить у старій брудній склянці. І він, на жаль, нічим тут не стане мені в пригоді. Тож працювати все-таки доведеться самій.

— Як ти можеш таке казати? Ми ж із тобою давні приятелі!

— Ніякі ми не приятелі. Ти вже десятки разів намагався мене вбити!

—Я ж мертвий—не забувай! А може, мені сумно самому? А ти про це навіть не думаєш!

— Гкразд, годі балакати. Краще пильнуй, — наказала я. — Мені теж не хочеться, щоб ГЬстя знову накинулась на мене.

— Еге ж, не зрадієш, коли тебе цмокне старезна відьма з перерізаним горлом, — погодився череп. — А вона, до речі, ще не найгірша з наших клієнтів. Пам’ятаєш того Косто-грома в Далвічі? Як він стогнав: «Віддайте мою шкіру! Віддайте мою шкіру!» Ти ще потім упустила його! Пригадай!— Череп захихотів, але тут-таки несподівано замовк. — Ой, зачекай, ти ж цього не робитимеш? Люсі, Люсі... Це ніколи добром не закінчується!

Почасти він, звичайно ж, мав рацію. Одним з моїх Талантів, поряд із Зором (чудовим) і Слухом (кращим, ніж у будь-кого з моїх знайомих агентів), був Дотик — до того ж вельми химерний, що часом не давав мені нічогісінько (або дуже мало), а часом — аж надто багато. За останні місяці цей Талант у мене значно поліпшився, тож я спробувала застосувати його й зараз. Я простягла руку до дзеркала й торкнулась однієї з його друзок. Потім заплющила очі й зосередилась на минулому—на тому, що відбувалось у цій кімнаті за давніх-давен.