Джонатан Страуд – Тінь, що крадеться (страница 2)

Щоправда, спрацьовує це не завжди. Або спрацьовує зовсім не так, як тобі хочеться.

Я уважно спостерігала за блідим обличчям у люстерку. Напружила свій внутрішній слух, не звертаючи уваги на зневажливе пирхання черепа.

Колишньою спальнею проплив тихий шурхіт, що долинув сюди крізь час і простір.

Чи були це слова?

Ні. Тільки шелест закривавленої нічної сорочки й передсмертне зітхання.

Усе, як завжди, точнісінько як завжди...

Я вже розтулила вуста, щоб повторити запитання, аж тут почула:

— У МЕНЕ ЩЕ Є...

— Черепе! Ти чув?

— Ледве-ледве. ГЬлос дуже хрипкий. Тут вона, бідолаха, не винна— добре, хоч це спромоглася сказати зі своїм перерізаним горлом... А от що в неї «ще є»? Ось де питання... Що це? І де воно?

— Цить! — я великодушно махнула рукою. — Еммо Марч-мент! Я чую тебе! Якщо хочеш знайти вічний спокій, довірся спершу мені. Скажи, що в тебе ще є?

З-за моєї спини долинув голос:

— Люсі!

Я зойкнула й витягла рапіру. Рвучко обернулась із оголеним клинком, слухаючи, як тьохкає в моїх грудях серце. Двері колишньої спальні відчинились, і на них став високий худорлявий юнак — його темна постать вирізнялась на тлі сріблястого диму від магнієвого спалаху. Одну руку він тримав на поясі, другу — на ефесі рапіри. З-за спини юнака звисали довгі фалди його пальта.

— Люсі, що ти робиш?

Я ще встигла позирнути в люстерко й побачити, як біла примарна тінь здіймається в повітря, проходить, наче димок, крізь стінну панель позаду бюро й зникає.

Виходить, привид пройшов крізь стіну... Це вже цікаво.

—Люсі!

— Заходь, заходь, усе гаразд, — я повернула рапіру на місце й кивнула головою. До кімнати увійшов Тед Дейлі, агент другого класу і старший член команди з агенції «Ротвел», з якою я працювала цього разу.

Ні, я анітрохи не скаржусь. У моєму новому житті агента вільної практики було чимало переваг. Я могла сама обирати собі завдання. Працювала, скільки захочу й коли захочу. Могла навіть заробити дещицю й поліпшити власну репутацію. Проте були тут і певні прикрощі — насамперед те, що я не могла сама обирати собі команду. Щоразу доводилося йти на завдання з тими, кого агенція, що наймала мене, вважала за потрібне надати мені. Звичайно, часом серед таких агентів траплялись непогані — рішучі, спритні, обізнані. Проте більшість із них були... такі самі, як оцейТед.

Якби ви дивились на Теда здалека — до того ж потемки й зі спини, — він справив би на вас цілком пристойне враження. Та якби ви поглянули зблизька, видовище вийшло б вельми сумне — довготелесий парубійко з курячою шиєю, сумними очима, довгими руками й ногами і вічно роззявленим ротом. На додачу до тоненького цапиного голосу він мав ще й нестерпну звичку присікуватись до дрібниць. Як старший у своїй команді, він на цю ніч вважався й моїм начальником, та коли я побачила, як він метушиться, вимахуючи довжелезними ручищами, наче гуска крилами, й переконалася в тому, що в нього немає жодного серйозного Таланту, то просто перестала звертати на нього увагу.

— Пан Фарнебі вимагає рапорту, — сказав він.

— Знову?

— Хоче перевірити, як у нас триває робота.

— Нехай зачекає. Я виявила привида, і зараз ми за нього візьмемось. Веди сюди інших.

— Але ж пан Фарнебі вимагає...

Та було вже запізно. Я знала, що решта агентів тупцяють за дверима. І справді, за мить до кімнати прослизнули ще двоє, й наша команда постала переді мною в усій своїй красі.

Видовище, що й казати, було аж ніяк не величне. Тіна Лейн — польовий агент третього класу, непримітна дівчина з бліденьким личком і солом’яним волоссям, говорила так тихо, що мені доводилось нахилятися ближче, щоб розібрати, що вона там жебонить. А коли ставало зрозуміло, що вона так нічого й не скаже до ладу, мені залишалось тільки випростатись і, вже нічого не слухаючи, йти собі.

Наступним був Дейв Ісон — також польовий агент третього класу з «Ротвела», може, трохи кращий за двох своїх колег. Темношкірий, кремезний і дратівливий, схожий на розлючений дубовий пень. Мені здалося, що Таланти в нього нівроку собі, та спілкування з ГЬстями зробило його полохливим, тож він надто часто хапався за рапіру. В Тіни на обличчі навіть був шрам, який Дейв залишив їй на одному з попередніх завдань. А цієї ночі він аж двічі мало не проштрикнув мене, випадково побачивши моє обличчя в своєму люстерку.

Бліденька Тіна, знервований Тед і відчайдушний боягуз Дейв — отака цього разу мені трапилась команда... Дивно, що сам привид ще не втік від неї з переляку.

Побачивши мене, Дейв відразу зарепетував так, що в нього аж жили на шиї набрякли:

— Де ти була, Карлайл?! У нас тут небезпечний привид Другого Типу, й пан Фарнебі...

—.. .наказав нам триматися разом!—перервав його Тед. — Ми мусимо бути єдиною міцною командою! Не сперечайся зі мною, Люсі. І не відходь від інших. Ти повинна слухатися тільки мене. Я щойно сказав: або ми негайно йдемо до пана Фарнебі з рапортом, або...

— Або, — тепер уже я перервала його, — ми нарешті закінчимо свою роботу.

Нахилившись, я закрила свій рюкзак. Мої нинішні колеги нічого не знали про череп, тож я воліла, щоб так залишалось надалі. Потім я підвелась, поклала руку на ефес рапіри й вибухнула довжелезною промовою:

— Послухайте! Немає жодного сенсу марнувати час на переговори з наглядачем... чи то пак, керівником. Він — доросла людина, він нічим не допоможе нам! Треба діяти з власної ініціативи. Я знайшла місце, де може ховатися Джерело. Привид зник за стіною — отам, біля бюро в дальньому кутку. Наскільки я пригадую, в давніх звітах про це вбивство йдеться, що Емма Марчмент сховалась від свого чоловіка в таємній кімнаті.

Вдершись до будинку, варта відшукала Емму саме в тій кімнаті — вона лежала мертва серед своїх горщиків та казанків із зіллям. Звідси я роблю висновок, що таємна кімната — десь поряд, за стіною. Приєднуйтесь до мене, і закінчуймо цю справу. Гкразд?

— Ти не наш керівник, — заперечив Дейв.

— Зате я знаю, що нам треба робити. Хіба цього замало?

Запала мовчанка. Тінине обличчя, як завжди, було байдуже, а Тед підняв руку й повторював:

— Але ж пан Фарнебі вимагає...

Мені вкрай важко було втриматись, та за останні місяці я навчилась тамувати свій гнів. Надто вже багато я зустрічала таких агентів — ледачих, недолугих чи просто боязкуватих. Усі вони однаково вислужувались перед керівниками й не вміли діяти так, як належить справжній команді.

— Ось що я пропоную, — сказала я. — Двері таємної кімнати десь тут, біля цього бюро. Один з нас шукає цю кімнату, знаходить її й проникає всередину. Решта охороняють його, спостерігаючи за люстерками й тримаючи напоготові соляні бомби та рапіри — на випадок, якщо привид викидатиме якісь коники. Далі знаходимо Джерело, знешкоджуємо його — і з привидом покінчено. Це все станеться раніше, ніж пан Фарнебі наполовину спорожнить свою баклагу. Хто піде зі мною?

Кімната мовчала. Тіна кліпала своїми вицвілими віями. Тед тарабанив пальцями по руків’ю своєї рапіри. Дейв стояв, утупившись у підлогу.

— Ви спроможні на це! —умовляла я.—Ви чудова команда!

— Та невже?— зашепотів череп. — Це не команда, а купка невдах-шмаркачів! Хіба ти не бачиш? Примарна пастка— завелика честь для них!

Я ніяк не зреагувала на ці слова. Усміхаючись, я наполягала на своєму. Мої невдахи нічого не відповідали — проте й не сперечались, і з цього я зрозуміла, що перемога за мною.

Після п’яти хвилин приготувань ми взялися до роботи. Відсунули вбік письмові столи, щоб звільнити для себе простір. Виклали на підлозі півколо із залізних ланцюгів, відгородивши ними куток, де стояло бюро. Всередині цього півкола поставили три увімкнені ліхтарі, спрямувавши їхнє світло до стіни. Я ступила в півколо з прив’язаним до пояса люстерком, з рапірою в руці, готова до пошуків таємної кімнати. Троє моїх колег стали за межами півкола, з люстерками в руках — так, щоб бачити в них увесь куток, у якому я помітила ГЬстю. Я лише раз озирнулась на них — щоб переконатись, що я в безпеці. Поки що в усіх трьох люстерках було видно лише мене. І більше нікого.

— Чудово, — мовила я, щоб підбадьорити команду. — Ви всі молодці. Я розпочинаю пошуки, а ви стежте за своїми люстерками.

— Дивуюсь твоїй довірливості, — зауважив з рюкзака череп. — Ці бовдури ледве ногами совають, а ти доручаєш їм свою безпеку. Я б на таке не наважився.

— Нічого, вони все зроблять як слід, — відповіла я так тихо, щоб ніхто не почув, і освітила ліхтарем обшиту темними панелями стіну. Що ж відчиняє таємні двері? Важіль? Кнопка? А може, просто натиснути рукою на дошку — й двері піднімуться на противазі? До речі, вони зачинені вже багато років. Може, їх уже замурували? Тоді доведеться проламуватись... Я повернула ліхтар і освітила стіну під іншим кутом. Тепер одна панель стіни здалась мені блискучішою за інші. Я спробувала натиснути на неї. Нічого не сталось.

Тобто зовні нічого не сталось. А внутрішнім слухом я вловила тихий тріск — ніби десь наступили на друзки скла.

Цю жінку зарізали уламком дзеркала... Зі страху мені звело черево, проте я незворушним голосом запитала:

— Щось видно в люстерках?

І ще раз натиснула на панель.

— Ні, все гаразд. Усе чисто, — стривожено відповів Дейв.

— Тут стає холодно, — зауважив Тед. — Температура падає дуже швидко.

— Дякую, — я й сама відчувала холод. Дерев’яні панелі здавались на дотик уже геть промерзлими. Я вдарила по стіні пальцями, вкритими холодним потом, — і цього разу панель поворухнулась.