Джонатан Страуд – Тінь, що крадеться (страница 4)

Як це раз по раз траплялось останнім часом, мене огорнули звуки, а потім — примарні образи... Жіночий плач ущух, змінившись тріскотінням дров у каміні. Стоячи із заплющеними очима, я побачила цю саму кімнату, проте цього разу повну подробиць і барв — ніби живе тіло, воскресле з висохлого кістяка. В каміні весело заграв вогонь, полиці наповнилися склянками, горщиками й книжками в шкіряних палітурках. На столі з’явилися жмутки трав, а разом з ними й інші, моторошніші речі.

Біля каміна стояла леді з довгим чорним волоссям: полум’я вигравало червоними блискітками на п білій сукні, мережива на рукавах якої ледь помітно ворушились у потоках теплого повітря. Леді робила щось із тонким широким каменем на стінці каміна й заклякла, коли я позирнула на неї. Вона обернулась і поглянула на мене так люто, що я позадкувала, вдарилась плечем об стіну — й відразу опинилась у нинішньому часі, в темній холодній шкаралупі колишньої кімнати.

— Марнуєш свій коштовний час, — зауважив череп.

Я протерла очі. Для мене все це видиво промайнуло за одну хвилину. А насправді?

— Скільки мене не було? — запитала я.

— Якби я міг, я б за цей час цілу газету прочитав... Ти знайшла що-небудь?

— Можливо, — я спрямувала ліхтарик на чорний отвір каміна. Трохи вище, під шаром бруду, я помітила той самий широкий тонкий камінь.

«У МЕНЕ ЩЕ Є...» — пригадались мені слова привида Емми Марчмент.

Ця дорога їй річ іще тут.

Я зняла з пояса ломик. Два кроки — і я була вже біля того самого каменя. Застромила в щілину ломик, намагаючись підважити камінь. Зрозуміло, що стояти спиною до зарослої павутинням кімнати з привидом — річ не найрозумніша, проте вибору в мене не було. Щілини круг каменя були забиті порохом та кіптем, через те він не піддавався. От якби я була сильніша! І якби зі мною була справжня команда! Тоді хтось стояв би за моєю спиною, охороняючи мене й спостерігаючи за кімнатою. На жаль, про таку розкіш я могла хіба що мріяти.

— Ну, мерщій! Такий камінець навіть миші під силу!

— Я намагаюсь...

— Я охоче допоміг би тобі, якби в мене були руки... Ну, давай, героїне, напружуй м'язи!

У відповідь я тихенько вилаялась. Нарешті мені пощастило підважити камінь ломиком, проте жіночий плач після цього залунав ще дужче, а далі почулись ніби кроки по друзках скла. Я озирнулась. Павутиння в кімнаті вкрилось памороззю.

— Вона наближається, — мовила я. — Краще порадь мені що-небудь, а не кепкуй.

— О, скільки завгодно! Щиро кажучи, Люсі, становище скрутне. Тож ось тобі порада: звільни мене, і я витягну тебе з цієї халепи.

— Поза всяким сумнівом... Ні, я майже впоралася сама. Ти краще просто пильнуй і доповідай.

— Ти хочеш, щоб я попередив тебе, коли вона підійде впритул?

— Ні! Раніше!

— Коли її пальчики зімкнуться на твоїй шийці?

— Ні! Просто скажи мені, коли вона з’явиться в кімнаті.

— Пізно. Вона вже тут.

Про це я вже знала й сама. Як і завжди під час появи при-вида, волосся на моїй голові стало дибки. Однією рукою я взяла з пояса люстерко й спрямувала його собі за спину. Хоч у кімнаті було темно, на поверхні люстерка замерехтіло бліде примарне світло. Воно було холодне, зеленкувате й линуло від тонкої, мов жердина, постаті, що поволі підпливала крізь темряву до мене.

Лише цієї миті я згадала, що моя срібна сітка досі висить на дзеркалі з протилежного боку кімнати.

Відчай додав мені сил. Я впустила люстерко, схопила з пояса соляну бомбу й жбурнула. Бомба вибухнула. В повітрі засмерділо горілою ектоплазмою. Зелені іскри огорнули примарну жіночу постать. Вона розкололась навпіл, і її частини хмаринами диму поповзли в різні боки. Нарешті сіль догоріла, й кімната знову занурилась у пітьму. Я щосили налягла на ломик — і камінь вискочив. Я побокувала, щоб він не зачепив мені ногу. Де ж мій ліхтарик? Ось, лежить на камінній полиці... Я схопила його, увімкнула й спрямувала промінь у темну заглибину, що залишилась на місці каменя.

Там усередині лежала велика темна річ, схожа на пом’ятий, густо заснований павутинням футбольний м’яч. По павутинню негайно забігали павуки. Річ була вкрита порохом, наче шерстю.

— Ого! — промовила я. — Це ж голова!

— Так. Старий муміфікований череп. Чудово.

— Але ж це не її голова!

— Авжеж. Інакше чоловік мав би зайву поважну причину вбити її. Хіба ти не помітила, що в неї борода?

Справді, навіть під шаром павутиння можна було розгледіти залишки чорного кучерявого волосся на підборідді.

— Де вона зараз, черепе?

— Прояв відновився. Зараз вона стоїть біля дзеркала. З її ран тепер висить павутиння. Дивовижно! Ось вона рушила вперед — їй не до вподоби те, що ти робиш із її Джерелом. Вона вже простягає руки...

Можна було, звичайно, жбурнути каністру з магнієм, тільки тут мені самій не було б куди заховатись від вибуху. Можна було взятися за рапіру, тільки як її тримати в руках водночас із люстерком та Джерелом? Залишалось діяти так, як я навчилася, працюючи зі справжніми агентами. Тобто імпровізувати.

Я кинула голову на підлогу, через кімнату. Хвиля холодного вітру сколихнула завіси павутиння — я відчула, що привид мимоволі ринув до свого Джерела. Тієї самої миті я майнула до протилежної стіни — до дзеркала, на якому висіла моя срібна сітка, й схопила її. Другою рукою я підняла люстерко — саме вчасно, щоб побачити, що привид обертається до мене. Зараз я чітко бачила його. І не можу сказати, що було страшніше — його пошматоване, скривавлене тіло чи спотворене злобою обличчя. Тоді, однак, мені було до цього байдуже. Я розпочала «танець матадора*, якого мене навчив колись Локвуд. Розкинувши руки зі срібною сіткою, я заходилася дражнити й відганяти від себе привид. А потім зненацька опустила руки, залишившись беззахисною. Привид кинувся на мене, витягши вперед пальці. Я крутнулась убік — і одним спритним порухом руки накинула сітку просто йому на обличчя.

Срібло, як завжди, спрацювало бездоганно: привид замерехтів і пропав.

Я підібрала сітку, нахилилась до мертвої голови, що лежала на боці біля стіни, й старанно накрила Джерело сріблом. У моїх вухах відразу щось клацнуло, атмосфера в кімнаті очистилась від злоби, і все довкола заспокоїлось.

— Ну, що скажеш? — обернулась я до рюкзака.

— Непогано. Вітаю.

Сівши на підлоіу, я оглянула сітку біля своїх ніг:

— Це Джерело... Як ти гадаєш, чия це голова? І чому Емма так дорожила нею?

— Вона, мабуть, украла цю голову з шибениць Відьми тоді часто таке виробляли. Вважали, ніби голова шибеника допоможе в їхніх марних спробах чаклування...

— Тьху! От уже гидота!

— Еге ж... — череп значуще помовчав. — Хилитатись на шибениці з відтятою головою... Чого ж накоїв цей чолов’яга, що його так покарали?

— Не знаю. Чогось, мабуть, накоїв-таки.

Я ще трохи посиділа в таємній кімнаті, переводячи подих. Тоді поволі підвелась, щільніше обернула мертву голову срібною сіткою й вирушила шукати своїх колег. Найнебез-печніша частина цієї ночі залишилась позаду, проте найгірше для мене тільки починалось.

Можливо, ви подумаєте, що з моєю знахідкою закінчилось і наше розслідування. Привид пропав, Джерело знешкоджено, ще один будинок очищено — супер! Ба ні. Бо головною вадою роботи агента вільної практики є необхідність доповісти про свої результати дорослому керівникові.

Ця обставина — чи не найголовніший парадокс усіх агенцій. Психічним Талантом, що дозволяє бачити й чути привидів, володіють тільки діти й підлітки. Тому лише ми, неповнолітні, безпосередньо стикаємось із привидами і ризикуємо своїм життям. Проте в агенціях є ще й дорослі, які керують цією роботою. Роздають завдання, виплачують гроші за їхнє виконання і взагалі відповідають за всі команди. Та водночас ніхто з цих дорослих наглядачів не має ані дрібки Таланту. В цьому розумінні вони цілком сліпі й глухі, тож нічого дивуватись, що всі дорослі смертельно бояться опинитись поруч із ГЬстем і ніколи не заходять до небезпечних зон. Просто вештаються збоку — безпорадні перестарки — й вигукують накази, геть недоречні в ситуації, яка виникає насправді.

Саме таким чином працюють усі агенції. Усі агенції Лондона, крім однієї.

Пан Тобі Фарнебі, призначений цього вечора моїм керівником від агенції «Ротвел», був типовим представником цього племені нероб. Чолов’яга середнього віку, якщо він і мав колись Талант, то втратив його принаймні років двадцять тому. Попри це все, він вважав себе просто-таки незамінною особою. Цієї ночі він влаштувався в мармуровому вестибюлі будинку — якнайближче до виходу, за потрійним бар’єром із залізних ланцюгів. Коли я, накульгуючи, вилізла на балкон третього поверху, він і далі там сидів — і з висоти скидався на здоровенну жабу з роздутим черевом. Ледве вмостившись на складаному брезентовому стільці, він розкошував за столиком, на якому височіли цілий стос бутербродів і, зрозуміло, велика баклага.

За його спиною стояв інший чоловік — худий, хирлявий, з пластиковою текою під пахвою. Прізвище його було Джон-сон, і раніше я його ніколи не бачила. Він мав невиразне обличчя й нічим не прикметне каштанове волосся. Він теж працював в агенції «Ротвел» і був, як я розумію, керівником нашого керівника. Так заведено в усіх компаніях — над кожним начальником є вищий начальник.

Саме зараз пан Фарнебі розпікав інших членів моєї нинішньої команди — які, судячи з усього, вирушили до нього з рапортом відразу після того, як я зникла в стіні. Тіна з Дей-вом стояли потупившись; Тед, на відміну від них, удавав глибоку зосередженість, від чого його лице стало ще дурнішим, ніж зазвичай.