Джонатан Страуд – Тінь, що крадеться (страница 14)
Кривлячись, я хутко проминула ці плакати. Я досі пам’ятала, як Стів Ротвел прохромив людині рапірою груди. Відтоді я вперто ненавиділа і його самого, й ці реклами.
Завітавши до продавців солі й заліза, я купила все. чого мені було треба, й знову вийшла на набережну. За рекламними щитами ховались кам’яні сходи, що вели просто до річки, а поруч з ними я розгледіла згорблену дівочу постать, біля якої лежала брудна полотняна торбина. Дівчина заклопотано зішкрібала засохлий мул зі свого знаряддя, розкладеного під муром набережної. За брудно-синьою курткою, солом’яним брилем, вимащеними брудом важкими черевиками й кількома птахами, що лежали на березі непритомні — радше за все, від нестерпного смороду, — я впізнала Костомаху-Фло. свою знайому продавчиню артефактів. Фло прочісувала берег Темзи, виловлюючи в бруді всілякий мотлох, що хоч якось міг стосуватись потойбічних явищ, а потім чистила його й намагалась продати на чорному ринку. Кілька разів вона допомагала «Локвудові й К°» і була цілком пристойною. навіть милою дівчиною, якщо не підходити до неї надто близько.
Коли я зійшла на берег. Фло саме обдирала бруд із якоїсь химерної штукенції, що скидалась на кільце з широкою трубкою на кінці. Побачивши мене, вона всміхнулась і жбурнула через мур грудку вогкого мулу.
—Ти диви, кого сюди занесло припливом, — мовила вона.
—Усе гаразд. Фло, —за її звичаєм, ми вельми ласкаво привітались. Та й грудку мулу вона жбурнула, напевно, не в мене, а в перехожих на набережній. — Бачу, ти заклопотана... Щось зловила?
— Купу всякого сміття. Двох потонулих щурів, свинячу голову, а тепер — ще й тебе.
Усміхнувшись, я сіла на мур біля неї:
— Шкода, що так мало.
— Бачиш, я половину ночі просиділа на зустрічі торговців артефактами. Отож тільки й довелося попрацювати, що дві-три години. Тільки й викопала, що пару кісток із слабенькою аурою, та ще іржавий свищик із слідами потойбічної енергії. І все.
— Ну, хоч що-небудь... Як ти гадаєш, тобі вдасться це продати?
Фло відсунула бриль на потилицю й замислено почухала чоло — єдину чисту частину свого обличчя:
— Навряд. Зараз на чорному ринку повнісінько всього. Потужні речі йдуть дорого, а такий мотлох, як у мене, нікому не потрібен. Кажуть, ніби в місті з’явився новий багатенький колекціонер, тепер усе найкраще несуть до нього, — вона загадково позирнула на мене своїми блакитними очима. — До речі, вгадай, кого я бачила минулої ночі на зібранні? Хто скупив усі найкращі речі? Вінкмени!
— Джуліус Вінкмен?!
То був таємний продавець потойбічних артефактів, якому агенція «Локвуд і К°» минулого року допомогла перебратися з чорного ринку до в’язниці.
— Пі.
— Я працювала.
— Як я розумію, не на Локвуда?
— Ні... — я поглянула на її знаряддя. — А що це таке?
— Фланець із каналізації. Чистити рури.
— Он як... Так, я працювала сама на себе. А тепер знову з Локвудом — працюємо разом в одній справі. Тільки це тимчасово — я не збираюся до них повертатись.
— Це зрозуміло, — Фло кинула фланець геть і взяла з ріні іншу штукенцію, геть чорну від налиплого мулу. — А ця Голлі Манро ще й досі з ними?
Трохи помовчавши, я відповіла:
— Еге ж, еге ж, — буркнула Фло, зішкрібаючи мул із чогось подібного до виделки.
— У мене були інші причини.
— Еге ж, еге ж...
— Ти не віриш мені?
— Потримай, будь ласка, цю виделку, — несподівано попросила Фло. — Бо тут стільки бруду...
— E-e... стривай! Ти хочеш вимастити в цьому бруді
— Я хочу просто вимити руки, — пояснила Фло. Підійшовши до річки, вона сполоснула в ній руки, а тоді витерла їх просто об свою куртку. — Отепер буде гаразд. Рада була побачити тебе. Карлайл. Мені вже пора. Иа мене чекає гарячий шашличок у Воггінґу.
— Чудово... Послухай-но. Фло, — сказала я. спостерігаючи за тим. як вона застромляє своє знаряддя за пасок під курткою. — Ти згадала про муміфіковану голову... Яка вона була з себе?
— Яка? ГЬлова як голова. Очі. вуха. рот. ніс... А що таке?
— А більше ти нічого не помітила? Дві ночі тому мені вже трапилась одна муміфікована голова.
Фло підхопила з ріні свою полотняну торбину, притулилась до невисокого муру набережної й поглянула кудись уздовж північного берега Темзи з покритим мулом краєм:
— Припливу не буде ще з годину, тож, мабуть, пощастить пройти цією дорогою... ГЬлова. кажеш? Важко сказати напевно, вона була геть уся в павутинні. Видно тільки, що чоловіча, бо з павутиння стирчала борода. Чорна, гостра така, клинцем. Та я не дуже й придивлялась. Її принесли в скрині з посрібленого скла. Хтось казав, ніби до неї прив’язаний якийсь потужний Спектр... Матуся Вінкмен одразу вивалила за неї грубі гроші.
—А хто її приніс на продаж, не знаєш? — спитала я, насупившись, та Костомаха-Фло вже пішла, залишивши по собі цілу хвилю смороду. За мить я побачила, як вона пробирається вздовж берега в бік Стренду.
Широка скляна вітрина кав’ярні «Королівська» виходила на західну частину Пікаділлі-Серкус, а над нею було напнуто смугастий біло-брунатний тент, під яким стояли два ряди столиків кавового кольору. Обабіч столиків просто в бруківці було прорізано мілкі, обкладені цеглою рівчаки з протічною водою — захистом від нічних привидів, а надвечір біля дверей ще ставили печі із сушеною лавандою. Ця кав’ярня була популярним місцем навіть після заходу сонця, а зараз — серед білого дня — стояла переповнена, й скло вітрини аж запітніло зсередини. Протиснувшись у двері зі своїм знаряддям та рюкзаком, у якому лежала склянка з привидом, я відразу побачила ГЬллі Манро, що сиділа за столиком тут-таки біля входу. Вона саме читала свіже число «Тайме».
— Чула останні новини? — спитала вона, коли я вмостилась навпроти неї. — Подейкують, ніби в Лондоні з’явилась банда підлітків-шахраїв. Вони працюють надвечір або хмарними днями. Грабують дорослих, лякаючи їх привидами. Підходять до людини й кажуть, ніби за нею женеться якась постать у білому—або, скажімо, Том-Тіньовик. Ще й тримають у руках залізні дротини, виламані з огорож, і пропонують дорослому провести його додому, чи куди там йому треба. Звичайно ж, не задурно. А тоді обступають людину й вимахують тими дротинами в повітрі — привидів, мовляв, відганяють. Це все, звичайно, брехня, але ті хлопці такі вистави влаштовують, що любо подивитись. І в будь-якому разі не програють, бо спробуй тут щось доведи.
Я скинула куртку. В кав’ярні було спекотно, а я дорогою й так уже впріла.
— Заробляють дітлахи на прожиток. — стенула я плечима. — Зараз багато людей бідує — не всім же бути агентами.
— Розумію...
Мене завжди вражала її шкіра — густо-смаглява, без жодного пухирця. І обличчя теж — усе було на своєму місці. Колись ця її бездоганність просто-таки бісила мене. ГЬдаю, що
— Як тобі працюється на самоті? — запитала вона, замовивши нарешті чай.
— Чудово. — відповіла я. — Я тепер сама собі господиня — і в часі, і в роботі. Працюю з багатьма агенціями й непогано заробляю.
— А ти смілива. — зауважила ГЬллі. — Отак відразу все змінити... Це дуже ризиковано.
— Так, але цей ризик виправданий. Я дізналася багато нового про свої Таланти, навчилась краще спілкуватися з людьми, навіть із тими, хто дратує мене.
ГЬллі засміялась. Саме цей її сміх щоразу змушував мене стискати зуби.
—А дехто на Портленд-Роу дуже сумує за тобою, — додала вона.
— Я теж часом сумую за вами... — вдаючи безжурність, відповіла я. — І хто ж це такий?
—Хто найбільше сумує за тобою? — знову засміялась ГЬллі, весело позирнувши на мене своїми темно-карими очима. — Невже не здогадуєшся?
Страшенна спека в цій кав’ярні! В мене під светром заструменів піт.
— Ні.
— Я!
— Ти?! Та невже?
— Я знаю, Люсі, що між нами траплялись тертя. Але бути єдиною дівчиною в чоловічій компанії так тяжко! Локвуд і Джордж, звичайно, чудові хлопці, та кожен із них живе сам собою, у власному світі. Джордж геть занурився в свої експерименти, а Локвуд... — вона зморщила своє гарненьке чоло. — Він такий схвильований і замкнений у собі. До нього ніяк не пробитись. Я, до речі, саме хотіла тебе запитати... Ой, а ось і наші хлопці!