Джонатан Страуд – Тінь, що крадеться (страница 13)
— Поїхав він, чи що? — спитала я.
— Нікуди він не поїхав. Його ж заарештували!
— Ні, я маю на увазі — поїхав розумом. Здурів. Сказився. Збожеволів!
— Так, він збожеволів, — підтвердила панна Фіттес. — Знадобилося шість полісменів, щоб скрутити його — такий він був здоровий і так пручався. Та врешті-решт його все-таки заарештували, повісили й спалили труп, а попіл закопали на в’язничному дворі, посипавши його потім сіллю. Одне слово, було вжито всіх запобіжних заходів, проте якимось чином дух Ґапі — чи, може, його з’їденої жертви, — повернувся на місце злочину. — Вона поринула глибше в крісло і елегантно закинула ногу на ногу. — Прошу далі, пане Барнсе.
Інспектор кивнув:
— Це все сталось у невеличкому будинку в Ілінґу — західному лондонському передмісті. — на вулиці Ліз. Будинок І аггі має № 7. Відтоді, як стався злочин, він порожнює, проте по сусідству досі живуть люди. Донедавна там усе було спокійно. та ось почали з'являтись повідомлення про якісь химерні звуки, що линуть із покинутої садиби, й про страх, який охопив усю околицю. Ми посилали екстрасенсів — усі сліди ведуть саме до будинку № 7.
— До того ж прояви дуже слабкі, — додала панна Фіт-тес. — Самі
Вона поглянула на мене своїми серйозними чорними очима. Якщо судити тільки з тону її голосу, можна було подумати. ніби Слух—це звичайний, буденний психологічний Талант. Та з її погляду було помітно, що насправді це найцінніша річ у світі.
Її бабуся. Маріса Фіттес, мала неперевершений Слух. Про це. щоправда, знає всякий, хто читав її «Спогади». Кількадесят років тому вона розмовляла з привидами, й ті відповідали їй. Звичайно ж. Пенелопа Фіттес чудово знала й про мою репутацію.
—А що це за звуки? — поцікавився Локвуд.
— Звуки, які видавав колишній мешканець будинку, — пояснив Барнс.
— Пан Барнс попросив мене провести розслідування, — мовила Пенелопа Фіттес, — і я погодилась. Однак моїй агенції ще з зими вистачає незавершених справ, і всі мої найкращі команди нині зайняті. Тоді я пригадала, що є одна невеличка компанія, якій можна було б доручити цю справу. — Вона всміхнулась. — Що ви на це скажете? Якщо ви впораєтесь із цим завданням, то надалі я обіцяю вам ще чимало цікавої роботи.
— Ми залюбки допоможемо вам, — відповів Локвуд.
— Я рада чути це, Ентоні. Ви знаєте, як я захоплююся вашою компанією. Я вірю, що в майбутньому на нас чекають ще більші спільні справи. Сподіваюся, це розслідування зміцнить стосунки між нашими агенціями, й відряджу разом з вами представника компанії «Фіттес».
— Зрозуміло, що свого часу в будинку тривали пошуки Джерела, — додав Барнс. — Будинок оглянули й старанно очистили, одначе щось, судячи з усього, проминули. От ми й хочемо знати, що саме.
— Якщо це все, — підсумувала панна Фіттес, — я відішлю вас до свого секретаря, щоб укласти угоду. Будинок стоїть порожній. Якщо хочете, можете розпочинати роботу вже цієї ночі.
Вона легенько підвелася з крісла. Це було сигналом для нас — ми так само підхопились зі своїх стільців.
Поки тривало прощання, я чекала на друзів збоку біля столика. Його поверхню вкривали фотографії, які чомусь нагадували мені могильні плити. З фотографій на мене дивилися славетні агенти й команди, що позували в якомусь розкішному залі на тлі великого прапора з єдинорогом — емблемою агенції. Усі ці агенти були юні, усміхнені і вбрані в формені сріблясто-сірі куртки. Збоку від них часом стояли дорослі керівники команд. До того ж на деяких фотографіях я помітила літню сухорляву жінку в чорному вбранні, з зачесаним догори волоссям: то була сама Маріса Фіттес. засновниця агенції.
Одна фотографія, відмінна від інших, одразу привернула мій погляд. Знімок був чорно-білий, вицвілий, і на ньому я побачила худорляву чорняву жінку, що сиділа у високому кріслі. Кімната, в якій її фотографували, була повна тіней. Жінка дивилась не в об’єктив камери, а вбік, обернувши голову до світла. Вигляд у неї був сумний, виснажений і хворобливий.
— Це моя мати. Вона померла молодою.
Я сполохано озирнулась. Мої друзі вже виходили з приймальні, проте Пенелопа Фіттес затрималась і зараз стояла, всміхаючись, у мене за спиною. Від неї приємно віяло дорогими парфумами.
— Мені дуже сумно чути про це, — відповіла я.
— О, не треба сумувати. Я майже не пам’ятаю її. Усе наше господарство вела бабуся Маріса. Вона заснувала нашу компанію й навчила мене всього, що я знаю. — панна Фіттес кивнула в бік підстаркуватої жінки в чорному на іншій фотографії. — Моя мила бабуся зробила мене такою, як я є. — Вона торкнулась моєї руки й додала: — Знаєш, Люсі, це я попросила залучити до цієї справи саме тебе.
Я здивовано заморгала:
— Ні. я цього не знала, панно Фіттес.
— Це саме так. Коли ми з Ентоні вперше обговорювали цю справу, він сказав, що ти в нього більше не працюєш. Це вкрай засмутило мене, бо... тільки це між нами, Люсі, гаразд? Бо в агенції «Локвуд і К°» мене зацікавили саме ви з Ентоні, — панна Фіттес мило засміялась, і в чорних її очах спалахнули іскорки. — Він — хороший агент, але твоєю роботою я вже давно захоплююсь. От я й сказала Ентоні: якщо він хоче одержати цю справу, то мусить повернути тебе до своєї команди.
— Он як? То це була ваша ідея? Це... дуже ласкаво з вашого боку...
— Він пообіцяв мені, що спробує. І я рада, Люсі, що йому це вдалося. Рада, що ти згодилась повернутися до агенції.
—Але ж насправді я ще не повернулась...
— Гаразд. Спочатку подивімось, як ти впораєшся з цим завданням, — відповіла Пенелопа Фіттес. — Я впевнена в Талантах усіх членів команди, проте гадаю, що успіх тут залежатиме саме від тебе. В будинку Ґапі потрібен агент із таким чудовим Слухом, як твій. Ентоні знає: якщо все вийде як слід, агенція «Локвуд і К°» на цьому багато виграє. А тепер поквапся, на тебе чекають друзі, — вона легенько махнула мені на прощання рукою, і я попрямувала до виходу, несучи з собою причепливий аромат її парфумів.
Те, що відбувалося далі, певним чином нагадувало давні часи. Ми отримали замовлення, переговорили з клієнтом — і тепер настав час готуватися до роботи. Якщо ми збирались вирушити до Ілінґа вже цього вечора, не можна було марнувати ані хвилини, тож Локвуд узявся до справи відразу, тільки-но ми вийшли з Будинку Фіттес. Стоячи просто серед залюдненого тротуару, він швиденько роздав нам завдання: вони з ГЬллі вирушають по додаткові запаси солі й заліза, Джордж вирушає до Національного архіву шукати всі можливі відомості про вбивцю Ґапі, а я...
А що робити мені? Виходило, що нічого.
— З тобою, Люсі, ми зустрінемось у кав’ярні «Королівська» на Пікаділлі-Серкус, — мовив урешті Локвуд. — Там візьмемо таксі і разом вирушимо до Ілінґа. О четвертій годині, добре? Сподіваюсь, тобі вистачить часу зібратись?
— Звичайно, — відповіла я.
Я й досі міркувала над тим, що сказала мені Пенелопа Фіттес кілька хвилин тому. Виходить, залучити мене до цієї справи — це її думка! А ще вчора, в моєму помешканні, Локвуд не тільки проминув цю важливу подробицю, а ще й розіграв усе так, ніби ця думка сяйнула йому самому.
— Гїїразд. Тоді побачимось пізніше, як і домовились. Чудову справу нам запропонували, еге ж? Я дуже радий, що ти будеш з нами...
— Авжеж...
Власне кажучи, тут не було ніякої різниці,
—Як на мене, чотири—це трохи запізно. — зауважила я. — Поки дістанемось до Ілінґа. вже смеркне. Краще приїхати туди раніше, щоб і місце як слід оглянути, й ланцюги порозкладати. Виміряти заздалегідь температуру, обшукати всі щілини й закутки. яких у темряві можна взагалі не помітити. Тому я пропоную зустрітись о другій. — Я гордовито посміхнулась йому й додала: — Згоден?
Локвуд кивнув. Навіть якщо його й трохи збентежили мої слова, він якнайстаранніше це приховав.
— Загалом згоден, тільки Джорджеві може не вистачити часу. щоб...
—А мені здається, що Люсі має рацію, — несподівано підтримала мене ГЬллі Манро. —А тобі, Джордже?
Джордж майже непомітно поправив окуляри на носі:
— Потрапити у лабети цього людожера — втіха невелика. Навіть якщо він
Локвуд з удаваною байдужістю погодився:
— Гаразд, Люсі, твоя правда. Нехай буде о другій. До зустрічі.
—Тобі взяти чогось у Маллета? — запитала ГЬллі Манро.
— Ні, дякую, — відповіла я. — У мене є все, що треба. До зустрічі.
Я перша обернулась і попрямувала геть, відразу врізавшись у натовп і проштовхуючись крізь нього. Це якнайкраще пасувало моєму настрою. Відійшовши досить далеко, я звернула до бічної вулички, що вела до набережної Темзи: там, під кам’яними арками Ганґерфордського мосту, купчились дешеві крамнички, де торгували сіллю та залізом. Правду кажучи, я збрехала Голлі: запасів у мене майже не залишилось.
Водночас я нітрохи не соромилась цієї брехні. Навіщо агенції витрачати гроші на якогось вільнонайманого помічника?
Був саме відплив — під муром набережної виблискувала смуга оголеної мокрої ріні. Високо над водою кружляли чайки. Дорога була геть заповнена автомобілями: коли я нарешті перейшла її, то рушила проти течії Темзи, до мосту. Раз по раз в око впадали яскраві рекламні плакати агенції «Ротвел». На одному з них їхній символ — симпатичний мальований лев на ім’я Роджер — біг, розчепіривши свої дужі лапи, за переляканим привидом. На другому плакаті усміхнений Роджер тримав у лапах якийсь найновіший домашній амулет, розроблений науковцями Інституту Ротвела: тепер, завдяки їхнім партнерам з корпорації «Світанок», цей амулет міг придбати хто завгодно. На третьому плакаті теж був лев, що спирався лапою об широке плече Стіва Ротвела — голови компанії, з рота якого виходила біла бульбашка з написаним гаслом: