Джонатан Страуд – Тінь, що крадеться (страница 12)

— Привіт. Джордже. — сказала я.

— Привіт. Люсі, — відповів він, і я пильно подивилась на його обличчя. Ні. усмішки я не чекала — її від Джорджа ніколи не дочекаєшся. Його лице, як і завжди, за формою та кольором скидалося на холодний молочний пудинг. І за виразом, до речі, так само. Та придивившись як слід до його окремих рис — вигину вуст, очей за скельцями окулярів, — можна було вловити його настрій. Про те, що Джордж у доброму гуморі, свідчив, наприклад, характерний порух, яким він поправляв окуляри на носі.

Зараз, однак, нічого такого я в нього не помітила.

«Джорджа це просто-таки підкосило...» — пригадались мені вчорашні Локвудові слова.

— Рада з тобою зустрітись, — провадила я. — Ми давно не бачились.

—Та невже? — перепитав Джордж.

— Хоч як це кумедно, та ми щойно розмовляли про те, як зрадіємо тобі, Люсі, —Локвуд ляснув Джорджа по плечу. — Еге ж, Джордже?

— Еге ж. — підтвердив Джордж. — Розмовляли.

—Голлі теж чекала на цю зустріч. Вона багато чула про твою вільну практику, — вів далі Локвуд. — Де ти працювала, з ким... Тебе, здається, і «Ротвел» частенько наймав? Сподіваюсь, потім ти про все розкажеш нам.

Згадавши Голлі, Локвуд махнув рукою в її бік. Я теж поглянула туди.

На від міну від Д жорд жа, гарнюня Голлі нітрохи не змінилась. Навіть покращала за ці кілька місяців. А може, навмисне причепурилась заради такої важливої зустрічі. Сьогодні на Голлі була така вузенька сукенка, що якби я нап’яла її й во-

рухнула плечима, вона геть роздерлася б по всіх швах. А ще ця сукня сягала б мені вище пояса, накривши голову й стягнувши руки, — і тицяйся тоді напівгола, як сліпа дурепа, в стіни. Отака була сукенка. Блакитна — додам для тих, хто полюбляє зайві подробиці.

На відміну від Джорджа й Локвуда, чотири місяці розлуки з якими здались мені вічністю, за Голлі я анітрохи не тужила. Може, через те, що надто часто бачила її на фотографіях у газетах. А може, ще й через те, що цілу зиму Голлі була для мене чимось на кшталт ополонки в мозку, до якої я викидала всі свої похмурі думки. Радше за все, я надто довго просиділа, мов ескімос із вудкою, на краєчку цієї ополонки, без упину вглядаючись у неї.

— Привіт, ГЬллі, — сказала я. — Як ся маєш?

— Чудово, Люсі. Рада знову тебе бачити.

— Я так само. Ти сьогодні гарненька.

— Ти теж. Вільна практика йде тобі на користь. Я завжди стежу за твоїми успіхами. Чула про тебе багато хорошого. Сподіваюсь, що в тебе все гаразд.

Раніше така розмова збісила б мене, бо кожне слово в ній було брехнею. Та невже ця Голлі так цікавиться моїми успіхами? Принаймні менше, ніж маркою моєї зубної пасти. Чи навіть своєї — он як виблискують її зубки, коли вона всміхається! А те, що я сьогодні теж гарненька, так само брехня. Я ж добре знаю, що ніяка я не гарненька! Особливо зараз — розтріпана, спітніла, розчервоніла. Збита з пантелику і всередині, й зовні.

Одначе тут-таки сваритись із ГЬллі мені аж ніяк не хотілось. Краще було вдати, що всю цю брехню я сприйняла за правду.

— Дякую, — відповіла я. — У мене справді все гаразд. От тільки вбрання... Треба було хоч сукню надягти.

— Приміряй оцю, — Джордж постукав по скляній колоні з нічною сорочкою спадкоємиці садиби Камберленд. Ця сорочка була на жінці тієї ночі, коли до її спальні вдерся вбивця.

Локвуд засміявся. ГЬллі — так само. Підхопила їхній сміх і я. зважаючи на своє становище. Джордж, правду кажучи, жартує не так часто. Може, в нього нарешті поліпшився настрій? Я поглянула на його обличчя... Ні. не схоже.

Наш сміх ущух, і запала тиша.

— Цікаво, навіщо було так підганяти нас. щоб потім отут маринувати? — обірвав її Локвуд.

— Ви досі не знаєте, чого від нас хоче панна Фіттес? — запитала я після ще однієї хвилини мовчанки.

— Не знаємо.

— А ви раніше вже працювали на неї?

— Ні. І зараз, до речі. теж. — пояснив мені Локвуд. — Просто часом вона зводить нас із вигідними замовниками.

— Зрозуміло.

—Скільки ти заробляєш?—несподівано запитав Джордж, зирячи кудись у порожнечу між колонами. — Вільна практика — це вигідно чи ні?

— Скільки я заробляю? — трохи сторопівши, перепитала я й пригадала, що досі не надіслала панові Фарнебі рахунок за останню роботу. А без нього мені не заплатять. — Це має для тебе значення?

— Ні. Просто на гроші, які я одержую в Локвуда, прожити неможливо. От я й подумав, що твої прибутки, напевно, зросли.

— Так. трохи зросли. З грошима в мене все гаразд.

— То скільки ж ти заробляєш?

Я розтулила вуста й відразу зімкнула їх, побачивши, як насупився Локвуд. Наша з Джорджем розмова була йому, схоже, не до душі. На щастя, її перервав служник, який оголосив про те, що Пенелопа Фіттес готова прийняти нас.

Лідерами у війні з Проблемою були дві великі агенції: «Ротвел», відома своїми новаціями та винаходами, й «Фіттес» — найбільша, найстаріша та найпрестижніша компанія. Пенелопа Фіттес, її спільниця, була особа вельми впливова, проте на публіці з’являлась нечасто — особливо після осіннього замаху на неї — і майже не покидала Будинку Фіттес. Промисловці та політики приходили до неї самі, а для простолюду вона була не живою людиною, а радше символом, знаковою постаттю. Одержати запрошення на зустріч із нею було актом високого визнання з її боку.

Особисті її апартаменти містились на горішньому поверсі будинку, проте заради нас вона вирішила спуститись до приймальні, розташованої недалеко від вестибюлю, тож іти нам урешті довелось недалеко. Приймальня виявилась кімнатою в брунатно-золотих тонах. В одному її кінці, біля вікна, що виходило на Стренд, красувався великий письмовий стіл, що личив би принаймні кабінетові урядовця; крім того, в кімнаті стояли м’які стільці, канапки та інші старомодні розцяцьковані меблі. На стінах висіли численні фотографії, таблиці й колекція старовинних рапір. Повітря сповнював запах мастики для підлоги, дорогого лаку для меблів, а ще кави — на столі саме парував кавник, оточений чашками. Сама Пенелопа Фіттес уже чекала на нас, а за її спиною бовваніла пом’ята і згорблена, як завжди, постать інспектора Монтеґю Барнса з ДЕПРІК — Департаменту психологічних розслідів і контролю.

Панна Фіттес сухо привіталася з нами, потисла нам руки й запросила сідати. Як і щоразу (а я вже двічі мала нагоду бачити її), вона була розкішно вбрана, чудово зачесана й ціл-ком пасувала до вишуканої обстанови кімнати. Це була невимовно приваблива жінка з довгим чорним волоссям, у темно-ліловій оксамитовій сукні, проте ця краса була така незвичайна, що радше тривожила, ніж заворожувала. Чудернацький вигин вуст без жодного сліду помади, бездоганно чиста шкіра, чітко окреслені вилиці й великі чорні очі — все це водночас і вабило, й лякало.

Вони з Локвудом обмінялися звичними для того випадку люб’язнощами. Потім панна Фіттес обдарувала кожного з нас усмішкою й мовила:

— Дякую вам за те. що завітали до мене. У нас із паном Барнсом незабаром відбудеться іце одна зустріч, тож відразу перейдімо до справи. Як я вже згадувала в нашій телефонній розмові. Ентоні. ця справа — вельми цікава, і я хочу доручити її саме «Локвудові й К°». Про неї мене повідомив ДЕІI-РІК. і я тут-таки згадала про вас.

Локвуд кивнув:

— Дякую, мадам. Це велика честь для нас.

Я позирнула на нього: він аж променів усмішкою й переповнився увагою. Зазвичай Локвуд нікому не дозволяв називати себе на ім'я — право на це мали тільки його покійні батьки та сестра. Однак виявилось, що це право поширювалось і на Пенелопу Фіттес, яка витончено, мов кішка, потяглась у своєму кріслі, поки Локвуд дивився, не кліпаючи, на неї.

— Соломон Галі... — сказала вона. — Чи чув хто-небудь із вас про нього?

Ми перезирнулись. Для мене це ім’я було абсолютно порожнім звуком.

— Це. здається, вбивця? — повільно перепитав Локвуд. — То було років із тридцять тому... А хіба його не повісили?

Вуста панни Фіттес розпливлись у задоволеній усмішці:

— Так. так. убивця. І його справді повісили. Одним з останніх — перед тим, як в Англії було прийнято закон про скасування смертної кари. Вважалося, що це має запобігти появі нових привидів... До речі, прийняття цього закону від-термінували на місяць лише для того, щоб побачити, як Галі гойдатиметься на шибениці. Бо він був не просто вбивця, а ще й людожер.

— Отакої, — тільки й промовила я.

Локвуд ляснув пальцями:

— Так, ваша правда... Він, здається, з’їв свого сусіда. Чи навіть двох?

— Чи можете ви пригадати для нас цю історію, пане Барн-се? — кивнула леді інспекторові. Барнс, що стояв за її кріслом у своєму потертому плащі, з пом’ятим обличчям і сивими обвислими вусами, видавався в цьому розкішному місці ще більш чужим, ніж я.

— Одного — запевно, — відповів він. — Запросив його якось завітати на чай. Сусід прийшов і навіть приніс із собою фруктовий торт. Цей торт знайшли через тиждень у нероз-пакованій коробці, на кухонному столі в Ґапі. Це єдине, що залишилось тоді нез’їденим.

Джордж хитнув головою:

— Зловив нівроку ґаву той сусід.

Пенелопа Фіттес тихенько засміялась:

— Авжеж. Бідолаха й не знав, що він сам стане закускою до того чаю. Та ще й обідом на кілька днів наперед.

— Я добре пам’ятаю цю справу, — провадив Барнс, — хоч сам був тоді ще стажистом. Два полісмени, які здійснювали арешт, невдовзі після суду звільнились через те, що їм довелось побачити в тому домі. Багато подробиць тієї справи було засекречено назавжди. Та водночас Соломон Ґапі на суді зізнався, що готував із свого сусіда найрізноманітніші страви — печеню, котлети, фрикаделі й навіть м’ясні салати. Отакий собі людожер-експериментатор.