Джонатан Страуд – Тінь, що крадеться (страница 11)

Я озирнулася через плече. Відтоді, як я прибрала зі склянки рушник, привид без упину щось говорив, ворушачи за склом своїми зеленими губами. Спочатку я не звертала на нього уваги. Локвуда череп не любив, тож нічого корисного я зараз не почула б. Та врешті тиша в кімнаті почала мені набридати. Деякі люди рятуються від тиші, вмикаючи радіо. А в мене замість радіо був привид у склянці.

— Яке там побачення! — зіпнула я. — Годі верзти дурниці! — 51 ще раз оглянула своє вбрання в дзеркалі. Я давно вже так не одягалась і тому почувалась якось непевно. — Це ділова зустріч!

Череп єхидно захихотів:

— Та невже?! Не вірю! Ти хочеш повернутися до них, еге ж? Повернутися до цих йолопів?

— Я до них не «повертаюсь», — відповіла я. — Просто погодилась допомогти їм. Один-єдиний раз.

— Один-єдиний раз? Не бреши! Ще п’ять хвилин — й ти знову спатимеш на своєму тісному горищі в Локвуда. І по-приятельськи щебетатимеш із тією Голлі Манро. До речі, закладаюся, що зараз вона живе в твоїй колишній кімнаті

— Облиш! Цього не може бути!

— Не може бути? Сама побачиш!

—У Голлі Манро є власне помешкання. Вона не може спати на Портленд-Роу.

— І тебе не обходить, де вона спить?

— Не обходить.

— Ти добре зробила що пішла від них. — мовив череп. — Це називається «незалежність». Цінна річ. не відмовляйся від неї! А тепер поговорімо про твою сукню. Вона тобі затісна.

— Справді? А мені так не здається.

— Бо ти бачиш себе тільки спереду, любонько.

Черепу кортіло сварки. Мені ж — навпаки. Я й без сварки була надто збуджена, а ще не дуже впевнена в собі і роздратована. Відтоді, як я побачила в катакомбах під магазином Ейкмерів «примарного хлопця», що з'явився мені в подобі пораненого Локвуда з блідим закривавленим обличчям, я за-присяглася будь-що уникати справжнього, живого Локвуда. Я не хотіла для нього такого майбутнього і вирішила зробити так, щоб наші шляхи розійшлись. Та варто було йому один-єдиний раз завітати до мене, як я вже — хай навіть і тимчасово — здалась. Виходило, що я перечила сама собі, й від того моє серце шалено тьохкало. Проте одна річ мені була

відома напевно: зараз я будь-що не в гуморі вислуховувати дурні поради черепа.

Дечого з цих порад я. одначе, дослухалась — і перевдяг-лась у звичайну робочу спідницю та леґінси.

— Мене ти. звичайно, з собою не візьмеш. — понуро зауважив череп, коли я саме чіпляла до пояса рапіру.

— Аж ніяк.

— Але ж це серйозний випадок. Я можу стати тобі в пригоді. Ти й сама це знаєш!

— Це буде просто попередня розмова. Якщо ми... тобто якщо «Локвуд і К°» візьмуться до цієї справи, я повернусь і заберу тебе. Можливо.

Запала тиша.

— Дякую й на цьому, — обізвався нарешті череп. — Мені не дуже, власне, й хотілось. І взагалі, відчепись від мене.

— Залюбки.

— Обійдусь і без тебе. А побалакати зможу й з кимось іншим.

— З ким. наприклад? — пирхнула я. Мені було вже досить цієї розмови.

— З іншими людьми...

— Нічого не вийде. З ким, крім мене, ти ще розмовляв? Відтоді, звичайно, як став черепом... Ні з ким.

— Отут ти помиляєшся, — відповів череп. — Колись я розмовляв із самою Марісою Фіттес. Тож ти не одна така в світі люба моя задавако!

— Справді? — здивувалась я. — А я й не знала. Коли ж це було?

— У мене що, годинник у кишені лежить? Давно. Мене знайшли в каналізації в Ламбеті, почистили й принесли їй. Вона поставила мені кілька питань, а тоді запроторила до цієї склянки

—А як ти потрапив до каналізації в Ламбеті?

Обличчя привида скривилося з огиди:

— Краще не питай. Я препогано скінчив своє життя.

— Мабуть, що так... — я подивилась на череп. По багатьох місяцях суперечок і порожніх балачок він уперше поділився зі мною часткою власного минулого. То він розмовляв із самою Марісою Фіттес — засновницею першої психологічної агенції, єдиною, хто до мене міг розмовляти з привидами! А ще вона була бабусею нинішньої власниці агенції «Фіттес», із якою я мала сьогодні зустрітись! Нашої національної героїні! Он як!.. Я скінчила чепуритись і заходилася шукати свою куртку. — То яка ж вона була, Маріса Фіттес?

Обличчя в склянці знову скривилось:

— Страшна. Вольова, холодна жінка, що могла б проковтнути твого Локвуда з компанією за мшпь, як щука ковтає пічкура. Ви — телепні, якщо самі лізете в пащу до її онуки.

— То вона справді могла розмовляти з привидами?

— Авжеж. Вона багато чого могла Ти— немовля в порівнянні з нею, любонько. Щось ти сьогодні багато розпитуєш. .. — додав несподівано череп. — Я міг би ще чимало розповісти тобі., тільки тоді коли ти облишиш оцей свій задум з Локвудом.

— Пропозиція спокуслива, — відповіла я, — тільки цього ранку тобі доведеться розмовляти самому з собою. Мені пора.

Розмова з черепом затримала мене, та я все одно запізнилася б. Минулої ночі на Північній лінії метрополітену з'явився Спектр, і тепер там працювала команда агентів, посипаючи все сіллю, тож метро було зупинено. На Черінґ-Крос я потрапила на п’ять хвилин пізніше, ніж треба, і, лаючись та відсапуючи, побігла Стрендом до Будинку Фіттес. перед яким урізалась у натовп людей, що прийшли до компанії просити допомоги: здебільшого то були мешканці будинків, де з’явились привиди, чи просто доведені до відчаю городяни, — такі натовпи збирались тут постійно. Ще п’ять хвилин я завзято протискалась до входу, де мені довелось пояснювати набурмосеному швейцарові, хто я така. Усе це нагадувало низку перешкод, які мусить подолати герой чарівної казки. На цей час я запізнювалась уже на п'ятнадцять хвилин. Навіть після розмови зі швейцаром мені не пощастило — защемило вхідними дверима краєчок куртки, який я висмикнула лише з другої спроби.

Аж нарешті я опинилась у вестибюлі. Тут на мене чекала нова перепона — довга стійка, за якою вишикувались однаковісінькі ошатно вбрані портьє із змащеним бріоліном волоссям. Усі вони поглянули на мене з однаковими байдужими усмішками.

Я поправила спідницю, відгорнула назад волосся, спробувала — хоч і даремно — витерти спітніле чоло рукавом і заговорила:

— Доброго ранку! Я...

Портьє, що стояв найближче, негайно обізвався:

— Доброго ранку, панно Карлайл. Проходьте, будь ласка, сюди. Ваші колеги вже чекають на вас у головній залі. Панна Фіттес невдовзі прийме вас.

Я зітхнула з полегшенням:

— Дякую. Я знаю дорогу.

У вестибюлі я проминула залізне скульптурне погруддя давньої знайомої мого черепа — Маріси Фіттес. Пройшла крізь дубові позолочені двері, тупаючи черевиками по холодному мармуру. А далі попрямувала до головної зали, вікна якої виходили на жвавий зранку Стренд. Сонячне світло вигравало на скляних колонах, усередині яких видніли експонати з колекції Фіттес. Усі вони були тут — дев’ять легендарних артефактів, знайдених ще за перших днів існування агенції: дитяча труна з Френк-стріт, металева рука Ґеделя, кістки довготелесого Г’ю Генретті, моторошний зазублений ніж Клепгемського Різника... Ночами привиди, запроторені під скло, світились і плавали всередині колон, проте зараз усе це здавалось нерухомим і безбарвним.

Поряд із колоною, присвяченою навалі привидів у Камбер-ленді, стояли троє й старанно оглядали скривавлену нічну сорочку за склом. Саме зараз, коли я побачила їх, моє серце по-справжньому загупало в грудях. Зараз я почувалася гірше, ніж дві ночі тому, коли полювала за привидом Емми Марч-мент. Хай там яка небезпечна була справа, що її збиралась запропонувати нам Пенелопа Фіттес, саме ця мить лякала мене найбільше. Мить моєї першої зустрічі з колишніми колегами — Локвудом, Джорджем та Голлі Манро.

Я скривила обличчя в гримасі, що мала правити за безжурну усмішку, і підійшла до них. Усі троє озирнулись.

Із Локвудом, звичайно, ми вже бачились, проте сьогодні все було по-іншому. Вчора він був гостем у моєму домі, просив у мене допомоги й почувався так само збентежено, як і я. Сьогодні ж я була сторонньою, а він, як завжди, — головним у своїй компанії. Тож цього разу бентежитись випало тільки мені. Поки я підходила, він здавався спокійним і навіть трохи байдужим — подумки я дуже дякувала йому за це. Він лагідно всміхнувся й промовив:

— Ось і вона! Радий бачити тебе, Люсі.

На Локвуді був знайомий мені вузький темний костюм. Зачесане назад волосся ніби трохи виблискувало бріоліном. Цього я в Локвуда раніше не помічала — здається, до нинішньої зустрічі він підготувався як слід.

До зустрічі зі мною? Ні. Звичайно ж, до зустрічі з Пенело-пою Фіттес!

— Привіт, Локвуде, — відповіла я і обернулась до Джорджа.

Відтоді, як ми востаннє бачились, минуло чотири місяці. Так, то був Джордж Кабінс—друга особа в команді після Локвуда, вчений-самоук, дослідник надзвичайних явищ і славнозвісний нечупара. Нині, як і завжди, на ньому була брудна футболка і обвислі потерті джинси, що кидали виклик і доброму смакові, й законам земного тяжіння. Як я й передбачала, він навіть не спробував хоч трохи зачесатись. На тлі ошатної приймальні Будинку Фіттес він скидався чи то на бородавку на носі нареченої під вінцем, чи то на реп’ях у салатниці. ІЦо ж, є речі й люди, які ніколи не змінюються... і

Проте дещо в ньому все ж таки змінилось, і водночас здивувало мене. Джордж за цей час ніби схуд і змарнів.

І навіть постарів — біля очей у нього з’явилися зморшки. Як це могло статись за якихось чотири місяці? Звичайно ж, агенти раз по раз опиняються на межі життя й смерті, марнують свої юні літа в боях із потойбічними ГЬстями... Одначе я навіть не сподівалася, що це так позначиться на Джор-джеві. Моє серце пронизав гострий біль.