Джонатан Страуд – Тінь, що крадеться (страница 15)

Через кілька хвилин ми вже разом сиділи за столиком, згромадивши свої торбини під запітнілим вікном. Я опинилась пліч-о-пліч із Джорджем, що коротко кивнув мені, а Локвуд тим часом аж променів з радісного збудження, передбачаючи нічні пригоди.

— Уся команда на місці, — сказав він. — Чудово! Я замовив таксі до Ілінґа, воно приїде за пів години. Там, біля дому, нас зустріне представник «Фіттес». Ключі будуть у нього.

Джордж насупився:

— Щось не до вподоби мені цей представник. Ми — «Локвуд і К°»! Навіщо нам якісь наглядачі?

— Це не просто наглядач, — пояснив Локвуд. — Фіттес хоче оцінити нашу роботу. Якщо ми їй сподобаємось, у нас з’явиться більше вигідних замовлень. Тож усе буде гаразд.

— Це для Люсі все буде гаразд, — провадив Джордж, байдуже дивлячись крізь окуляри. — Вона в нас вільнонаймана, звикла вже до наглядачів. А ми — незалежна агенція.

— Авжеж, незалежна, — охоче підтвердив Локвуд. — А тепер до роботи, час іде. Ти щойно побував в архіві, Джордже. Що тобі вдалося з’ясувати про цей будинок № 7 на вулиці Ліз?

— Дещо вдалося, — Джордж дістав з торбини картонну теку. — Історія не дуже давня, про неї багато писали в газетах, проте всіх подробиць мені довідатись не пощастило. Як і казав Барнс, багато що було засекречено. Надто вже моторошні були факти. Але не хвилюйтесь, того, що я з’ясував, буде достатньо, щоб потішити вас. — Він озирнувся, шукаючи офіціанта, й запитав: —А ми вже що-небудь замовили? Щось я зголоднів.

— Зараз нам принесуть чай, — відповіла ГЬллі. — І кекси. З їжею, гадаю, краще зачекати, бо розмова в нас буде не дуже приємна.

— ГКі-м... — Джордж поправив окуляри і розкрив теку. — Твоя правда, та я зараз усе одно залюбки впорався б із парочкою сосисок... Отже, слідство в справі людожера з Ілінґа відбувалось тридцять років тому. Підсудним, як ви знаєте, був Соломон Ґапі, що мешкав сам-один у звичайнісінькому будинку на звичайнісінькій вулиці. Він мав п’ятдесят два роки й працював інженером на заводі електроніки. За кілька років до злочину його звільнили, й він заробляв на прожиток ремонтом годинників та радіоприймачів, а замовлення одержував і відправляв поштою. З дому він майже не виходив, хіба що до найближчої крамнички на Ілінґ-ГЬй-стріт. Коли полісмени вдерлись до будинку, вони знайшли там купу розібраних годинників та приймачів... — Джордж понуро всміхнувся. — Згодом з'ясувалось, що його цікавили не тільки механічні нутрощі.

— Джордже! — вхопилася за горло ГЬллі.

— Пробач, пробач... — він погортав папери в теці. — Загалом це історія про здоровенного маніяка-людожера. З такими, як Галі, краще не жартувати.

Локвуд затарабанив пальцями по столу:

— Стривай-но! Чому⁷ ти сказав «здоровенного»? Що ти мав на увазі? Пенелопа Фіттес згадувала, що під час арешту його ледве скрутили шестеро полісменів. То він справді був такий здоровий і дужий?

Джордж кивнув:

— Так. Здоровенний, дужий і високий. Футів із шість заввишки й нівроку⁷ гладкий. Мав на вазі, за поліційними зведеннями. триста п’ятдесят фунтів. І пузатий, і кремезний водночас. Усі джерела відзначають, що сама його постать наганяла страх. На суді він майже нічого не говорив, лише похмуро зирив на всіх із-під своєї нечесаної гриви. А часом зупиняв свій погляд на кому-небудь із публіки й дивився так, ніби хотів його зжерти за вечерею. Багато жінок не витримували цього погляду й тікали із зали суду. А до шибениці його вели вдвічі більше охоронців, ніж звичайно: до того ж він так їх перелякав, що їм довелося заплатити подвійну суму грошей.

— Щось не дуже віриться, — зауважив Локвуд. — В’язнична охорона — хлопці міцні, вміють дати лад усяким клієнтам. Гаразд, а тепер покажи нам цього красунчика.

Джордж дістав з теки одну-єдину фотокартку:

— Це все, що мені вдалося відшукати. Поліція відмовилася друкувати фотографії Ґапі й засекретила їх «заради загального добра» — не знаю вже, що вони мали тут на увазі. Цей єдиний знімок, який мені пощастило знайти, зробив один фотограф-аматор того дня, коли Ґапі доправили до суду для оголошення вироку. Якість поганенька, та в цілому враження скласти можна.

Джордж поклав фотокартку на стіл. Ми з Локвудом та Гол-лі схилились над нею. Знімок був чорно-білий, збільшений і надрукований на фотокопіювальній машині. Як і попередив Джордж, він справді вийшов поганенький — розмитий і зернистий. Спереду на ньому можна було розгледіти полісмена; другий полісмен ледь виднів удалині, скраю. А між ними ступав здоровенний товстелезний чолов’яга з нерозбірливими рисами обличчя. Плечі — похилі, ручища — незграбно вивернуті: зрозуміло, що їх прикуто каиданками до рук полісменів, які ведуть злочинця. Голова — теж похила, ніби він щойно виліз із поліційного фургона. Загалом його постать була розпухла, неоковирна, моторошна — хоч як на неї дивись. Більша частина обличчя Ґапі зоставалась у тіні, видно було лише важке чоло й широкий рот. Невідомо з якої причини я навіть раділа, що знімок вийшов такий невиразний.

— Гкразд, — мовив нарешті Локвуд, коли ми роздивились фотокартку як слід. — Тепер ми принаймні знаємо, який він був.

— Здоровило, — зауважила я.

— Для нього навіть спорудили особливу шибеницю, — пояснив Джордж. —Таку, щоб витримала його вагу. Тут. до речі, є ще одна подробиця. Вранці на місці кари був присутній священник: закон вимагає, щоб злочинець перед смертю мав змогу покаятись. Коли Ґапі вже стояв з мотузком на шиї, він покликав того священника до себе й щось прошепотів йому. Хтозна, що то було таке, але священник з переляку аж знепритомнів. А коли кат натискав важіль, що відкриває в підлозі люк, Ґапі посміхався.

Кілька хвилин ми мовчали. Потім я запитала:

— А може, все це дурні балачки про ката й священника? Що в тебе ще є, Джордже?

— Дещо є. тільки про це поговорімо не зараз. Краще тоді, коли ми опинимось у будинку Ґапі й захищатимемось від його привида.

—Люсі каже правду. — втрутився Локвуд. — Довкола таких чолов’яг, як Ґапі. завжди снуються плітки. Тільки подумай. Джордже: здоровило, товстун, та ще й людожер! Здається, нам пора вже перепочити.

Тут він мав цілковиту рацію. Ми зручніше вмостились на своїх стільцях, підбадьорюючи одне одного широкими, впевненими усмішками. Аж тут і офіціантка з лавандовим віночком на голові принесла нам чай з кексами.

— Гкразд. Джордже, — мовив Локвуд, коли ми попоїли як слід. — Таксі вже скоро приїде. Розповідай, що тобі ще вдалося дізнатись про цей будинок. Таких речей ліпше не відкладати.

—Ядещо довідався про жертву Ґапі, —пояснив Джордж. — Такий собі пан Данн. що жив за кілька дворів від Ґапі. Самотній. лагідний, товариський. Охоче допомагав сусідам, навіть ходив до крамниці для старих і хворих. Мабуть, помітив, що пан Ґапі з будинку № 7 нечасто виходить надвір і надумав його відвідати. Увечері, коли сталось убивство, хтось помітив. як він прямував до будинку Ґапі з тим самим тортом у руці. Після того пана Данна більше ніхто не бачив. Сусіди засвідчили, що він пропав, і поліція розпочала розшук. Навідалися, зрозуміло, й до Ґапі: той відповів, що пан Данн справді заходив до нього того вечора, та невдовзі пішов, сказавши, що має ще одну призначену зустріч. Із ким саме й де саме, він не повідомив. Поліція допитувала Ґапі зранку — він саме готував собі сніданок, і полісмени відчували, що з кухні лине запах смаженого м’яса.

— От гидота, — не витримала я, а ГЬллі Манро зморщила носа.

— Авжеж, — підтвердив Джордж. — Полісмени пішли, та через кілька днів повернулись, коли отримали повідомлення від сусідів, що з вікон будинку Ґапі валить дим. Димар у нього був геть забитий кіптем, а сам Ґапі тим часом намагався спалити щось у каміні. Виявилось, що то одяг Данна. Знайшли й багато інших доказів, та на громадських слуханнях у суді вирішили про них не розповідати.

— Яка страшна історія, — промовила Голлі, заправляючи за вухо пасмо волосся. — А де саме було скоєно вбивство?

Джордж дістав з теки ще один аркуш і розгорнув його перед нами. То був план будинку Ґапі — двох поверхів і підвалу. Збоку також був гараж. Перед будинком — газон, позаду — садок. На плані червоним олівцем було написано, для чого слугує кожна з кімнат.

— Справжнє місце вбивства невідоме,—пояснив Джордж. — Сліди злочину залишились майже в усіх кімнатах.

— Майже в усіх кімнатах? — поглянула я на нього. — Як це так?

— Я про рештки пана Данна. Бризки крові й мозку.

— Цікаво було б подивитися самим, — зауважила я.

— От і подивимось, — підтвердив Локвуд. — Будинок, на щастя, невеличкий. Учотирьох ми легко обшукаємо його за одну ніч. Тільки ось що непокоїть мене... Ми ж не знаємо, чий саме привид там з’явився. А може, це привид не Ґапі, а Данна? Його ж там убили!

— Можливо, — погодився Джордж. — Поки не знайдеться Джерело, нам про це не довідатись.

— Сподіваюсь, що це все-таки Данн, — обізвалася Голлі, і я кивнула. Правду кажучи, я не дуже полюбляю зустрічатись із привидами вбитих, та, як на мене, то краще вже Данн, ніж отой мамула з фотографії — хай навіть і мертвий. Інші теж закивали.

Локвуд витяг гаманець, поклав на столик гроші за чай і сказав:

— Що ж, настав час це з’ясувати.

Усупереч нашим найкращим сподіванням, ми дісталися до будинку людожера з Ілінґа аж надвечір. Ми просто забули, що перед комендантською годиною на околицях і в передмістях дорожній рух зовсім не такий, як у центрі Лондона. Сюди поспішає багато автомобілів — та ще й через ремонт дороги в Чізвіку довелося зробити добрячого гака. Одне слово, коли наше таксі нарешті дотрюхикало до Ілінґа, його вулицями вже поспішали додому останні перехожі, а захисні ліхтарі на стовпах поволі розжеврювались. Сонце підійшло до самісінького обрію, а небо над нашими головами затягли чорні, схожі на розламану плитку шоколаду хмари, між якими проглядалися сині з жовтавим відтінком клаптики неба. Відчувалось. що от-от має задощити.