Джонатан Страуд – Тінь, що крадеться (страница 16)

Невідомо, чи знав наш водій про похмуру репутацію вулиці Ліз, та за нашими рапірами й багажем відразу зрозумів, хто ми такі. Ми висіли з машини разом з усіма своїми ланцюгами й торбинами і останні сто ярдів до моторошного будинку № 7 подолали пішки.

Зазвичай люди помилково вважають, ніби місце, де стався злочин, неодмінно мусить мати похмурий і лиховісний вигляд: якщо це будинок, то він зиритиме на вас порожніми вікнами, двері в ньому обов’язково рипітимуть, а з-за покривлених стін лунатиме підозрілий шурхіт. Проте будинки, як і люди, можуть ховати якнайчорніші задуми й справи за веселенькими світлими стінами. Таким був і будинок № 7 на вулиці Ліз — цілком собі порядний і доглянутий зовні.

Він стояв посередині кварталу таких самих звичайнісіньких будинків, біля кожного з яких був гараж, а спереду красувався підстрижений газон, перетятий бетонною доріжкою. Усі ці будинки були цілком сучасні — з широкими вікнами й дахами з яскраво-червоної черепиці. В усіх дверях видніли вставлені скляні шибки, й до кожного входу вів невеличкий ґанок із простим пласким козирком. Не дуже багатий, хоч і не дуже бідний район — саме для мешканців середнього достатку. Сусідні газони розділяв живопліт із лаврових кущів, а за будинками в садках височіли кипариси. На тлі надвечірнього неба вони скидалися на чорні гострі леза ножів.

Будинок № 7 здавався анітрохи не гіршим за сусідні будинки, а подекуди навіть кращим. Інші будинки за тридцять років уже постаріли; на доріжках, порослих бур’яном, іржавіли накриті полотняними чохлами автомобілі. Все свідчило про те, що спогади про давні події ще й досі отруювали сусідам їхнє життя. А будинок, де раніше жив сам пан Соло-мон Ґапі, стояв чистенький і пофарбований, газон і живопліт — акуратно підстрижені. Тутешня влада, напевно, дбала як слід про те, щоб цей будинок не занепав і врешті не завалився.

Єдиними ознаками життя на цій тихій вуличці були освітлені вікна, затягнуті шторами. Дорогою ми не зустріли нікого, й тільки біля будинку № 7 помітили, що біля живоплоту стовбичить худорлява постать із згорнутими на грудях руками.

Джордж застогнав:

—У Пенелопи Фіттес сотні наглядачів! Чому їй спало на думку обрати саме його?

Перед нами стояв молодик у сріблясто-сірій форменій куртці агенції «Фіттес», із розцяцькованою рапірою на поясі. Його веснянкувате обличчя невдоволено скривилось, тільки-но він уздрів нас. Та ми досить давно вже знали Квіла Кіпса, щоб розуміти, що ця гримаса аж ніяк не свідчить про його поганий настрій.

— Певною мірою це навіть добре. — зашепотів Локвуд. — Кіпс уже працював з нами раніше. Він знає, що ми його не дуже слухатимемось. А це заощадить нам чимало часу... Здоров був. Квіле! — вигукнув він уголос. — Як ся маєш?

— Перш ніж ви питатимете про всякі дурниці. — відповів Кіпс, — я поясню вам. що аж ніяк не просився на це завдання. Мені воно так само не до душі, як і вам. Тож будьмо щирі.

Локвуд усміхнувся:

— Кажуть, що закоханих єднає саме небо.

— Авжеж. — підхопив Кіпс. — Я певен.

Колишній непримиренний суперник агенції «Локвуд і К°» Квіл Кіпс уже переступив свою двадцятирічну межу — і його Таланти де й поділись. Неспроможний відтепер чути й бачити ГЬстей. він перейшов у наглядачі над тими, хто ще міг це робити. Утрата Талантів змінила його вдачу — він став помітно лагідніший, ніж раніше. І хоч кмітливості в нього було не більше, ніж у сосиски з гірчицею, та спритності й сміливості вистачало. Тож Локвуд мав рацію: нам міг дістатись і гірший за Кіпса наглядач.

Джордж із недовірою позирнув на нього:

— То тебе, виходить, поставили шпигувати за нами?

Стенувши плечима, Кіпс відповів:

— Я лише спостерігач. Це правило нашої компанії, коли вона співпрацює з іншими агенціями. До того ж панна Фіттес просила мене допомагати вам, якщо знадобиться. Користі, щоправда, з мене тепер ніякої, бо я вже й не чую, й не бачу ніяких привидів. Хіба що в череві мені досі важчає. Та й то лише тоді, коли в ньому не накопичилися гази.

— Тоді з тобою в одній кімнаті краще не залишатись, — відказав Локвуд. — Та насправді я дуже радий, що ти нам допомагатимеш. Отже, будинок № 7... Ти вже заходив туди?

Кіпс поглянув через плече на чистенький білий будиночок, на віконних шибках якого вигравало останнє сонячне проміння:

— Я? Та що ви, жартуєте? Це ж командна робота! Краще вже самі натрапляйте на дотик привида! — він підняв руку з ключами на шкіряному ремінці. — Зате в мене є те, що вам

Локвуд уважно оглянув надвечірнє небо:

— Часу обмаль. Ходімо всередину.

Взявши торбини, ми мовчки попрямували бетонною доріжкою до ґанку. Десь у садку завів свою пісеньку чорний дрізд. У свіжому повітрі лагідно віяло ранньою весною. А попереду на нас чекав будинок.

До ґанку ми дісталися без пригод. Локвуд наполіг, щоб ми залишили тут невелике коло з залізного ланцюга, з ліхтарем посередині — як зовнішню лінію оборони. Якщо пощастить, тобто вистачить батарейок, то ліхтар світитиме тут цілу ніч, хай там що водночас коїтиметься в будинку. До того ж це коло буде місцем нашої зустрічі в разі, коли щось піде не так, як слід.

Коли все було зроблено, я зійшла на газон і зазирнула у вікно. Крізь шибку я побачила порожню кімнату, розтяту навпіл променем надвечірнього сонця. На стінах — смугасті брунатні шпалери, на підлозі — жовтавий килим, і жодних меблів. На стінах видніли вицвілі прямокутники по місцях, де колись висіли картини. В одній із стін — старомодний, чисто підметений камін.

— Ніби вітальня, — сказала я Джорджеві. що теж позирав у вікно через моє плече.

— Так, — весело кивнув він. — Саме тут знайшли стопу вбитого пана Данна. У вазі для фруктів, на столику.

— Чудово, — я притулила кінчики пальців до шибки. Часом таким чином — навіть серед білого дня — можна відчути якийсь відгомін минулого. Я прислухалась... ніби нічого немає. Тільки дрізд у садку виспівує. Будинок собі та й будинок. Ключ у замку крутнувся напрочуд легко — для будинку, що тридцять років простояв безлюдний. Першим увійшов Локвуд, за ним поволі рушили всі інші. Я зі своїм рюкзаком прилаштувалась останньою. ГЬллі, звичайно, вже знала про череп, а от Кіпс — ні. І до того ж я хотіла перекинутись із черепом кількома словами.

— Прокидайся, черепе! Ми на місці! — сказала я, повергаючи важіль на кришці склянки. — Зараз я занесу тебе всередину⁷.

— Навіщо? Нехай тобі живі приятелі допомагають. А я. здається. до тине належу...

Я вирячила очі. Сьогодні привид цілий день був не в гуморі — ще відтоді, як я повернулась із Будинку Фіттес. Моя згода попрацювати з Локвудом неабияк розлютило його. Я труснула рюкзак і мовила:

— Просто скажи мені, коли щось відчуєш.

— Ні. Скільки можна сидіти в цьому рюкзаку? Мене вже нудить від нього! Витягни мене!

— Зараз не можу. А при нагоді витягну.

— Ти просто соромишся мене, й квит!

— Соромлюся? Старого запліснявілого черепа?! — я зазирнула до склянки й побачила ображену пихату гримасу на обличчі привида. — Божечку, та заспокойся ти нарешті! Ти — привид Третього Типу. Дуже рідкісний. Якщо хтось почує нашу розмову, нам з тобою кінець. Кіпс нізащо не повинен про це знати. Трохи зачекай, поговоримо пізніше. І годі вже вередувати!

—Хіба можна отак розмовляти з такими цінними помічниками. як я? Мушу сказати... — тільки-но я переступила поріг, як голос урвався. — Ой!

Я вирячилась на склянку — обличчя привида застигло. Лише видно було, як на ньому б’ється одна-єдина зеленкувата жилка. А очі вибалушились і зирили на мене з огидою.

— Що трапилось?

Череп двічі моргнув і знов ожив:

— Нічого. Просто на мить мені здалося, що я відчуваю... Ні. я. мабуть, помилився. Старізапліснявілічерепичастень-ко помиляються. Забудь про це.

Голос черепа був непереконливий. ГЬразд, розпитаю його згодом, бо сюди вже поспішає Кіпс. Я закинула за спину рюкзак, зітхнула й заходилася збирати свої перші враження від будинку. Зараз я стояла в тісному передпокої, вздовж лівої стіни якого до другого поверху тягайся сходи. Тутешній килим, як і у вітальні, був вицвілий і жовтавий, на стінах — старомодні картаті кремово-брунатні шпалери. В дальньому кінці були скляні двері, іцо вели на кухню: саме зараз Локвуд і ГЬллі викладали там ще одне коло з залізних ланцюгів. До передпокою виходили ще двоє дверей: одні з них, як я пам’ятала з Джорджевого плану, вели до підвалу, а другі—до вітальні. Віяло цвіллю й вогкістю і більше, здається, нічим. Не знаю вже, що там приверзлось черепові, а я нічого небезпечного тут не відчула.

— Похмуре місце, — сказала я Джорджеві, що саме пробирався повз мене з важкою торбиною.

— Еге ж. Тут поліція знайшла гомілкову кістку — в підставці для парасольок. Готуймось краще до ночі. Допоможеш нам? Чи це не передбачено твоїм контрактом?

Я вже розтулила рота, щоб відповісти, та врешті промовчала. Джордж має рацію: нема чого ледачкувати. Я відкрила свої торбини і взялася до роботи.

Слід сказати, що зараз ми працювали згідно з інструкцією. За кілька хвилин після прибуття ми вже розставили всі захисні бар’єри: залізне коло на кухні, ще одне коло біля сходів, усередині кожного з них—торбинки з сіллю та залізними стружками. По всіх кімнатах ми запалили свічки, поставили на сходи недогарки, чутливі до коливань повітря. Працювали ми дружно й спритно. І Кіпс не дуже бурчав, і Голлі Манро вправлялася спритніше, ніж чотири місяці тому. Я так само помітила, що працювати разом з колишніми колегами мені легше, ніж розмовляти з ними, і з охотою взялася до звичної роботи. Усе гаразд. Врешті-решт, їм потрібен мій Талант, а не розмови.