Джонатан Страуд – Тінь, що крадеться (страница 18)

Свій обхід я розпочала з підвалу — холодного, неприємного місця, що являло собою нерівно зацементований майданчик, оточений зусібіч голими цегляними стінами. Придивившись, можна було помітити ділянки підлоги, де тридцять років тому поліція проводила розшуки. Локвуд був уже тут — він стояв біля стіни, загорнувшись у своє довге пальто і розставивши круг себе свічки. Він усміхнувся мені, коли я проходила повз нього. Я усміхнулась у відповідь. Ми обоє перейнялись однаковим робочим хвилюванням і вперше за цю добу почувались одне з одним набагато вільніше.

Джорджа я знайшла в їдальні, де він порався з якимось невеличким приладдям. Зовні воно було схоже на срібний дзвіночок, підвішений до дротяної сітки. Джордж кивнув мені, проте не сказав нічого. Ми обоє були заклопотані, тож я мовчки вирушила далі.

Дивна річ, але найбільш товариською з усіх нас виявилась ГЬллі Манро, що проходила повз мене, коли я стояла й про-слуховувала передпокій. Вона всміхнулась, запропонувала мені жувальну гумку й пішла собі далі.

Другий поверх розпочинався з вузького сходового майданчика. Там у колі з ланцюгів, оточеному свічками, стояв Кіпс — нашорошений, мов той стерв’ятник. За його спиною видніли відчинені двері, а за ними—спальня, освітлена рожевим сяйвом вуличних .ліхтарів.

Я прислухалась... звідкілясь долинув ледь чутний звук, що його я ніяк не могла розпізнати.

Клац. клац, клац... Потім звук ущух.

Проходячи майданчиком, я посвітила ліхтариком у ванну кімнато. Умивальник, ванна та унітаз були геть укриті пилом. Підлога теж була запорошена: на ній видніли сліди агентів, що нещодавно проходили тут. зокрема й наші власні. Унітаз стояв порожній, сухий, покритий кільцями вапна. З ванної кімнати я перебралась до спальні в дальньому кінці сходового майданчика і поглянула з її вікна вниз, у темний садок.

Усередині будинку раптом щось гупнуло — так, ніби хтось підскочив на підлозі чи впав на неї з висоти. Звук не повторився. Може, то був хтось із нашої команди, а може, й ні. Про всяк випадок я поглянула на годинник: отакої, ще й дев’ятої немає’

Оглянувши спальні, я повернулась на майданчик. Кіпс і досі стояв там. тримаючи руку на ефесі рапіри, і я знову подумала про те. як йому зараз тяжко почуватись таким сліпим, глухим та безпорадним: адже всі Таланти давно його покинули.

— Поки що нічого, — сказала я.

— Гаразд, — відповів він. — Продовжуй, Люсі.

Я зазирнула під сходи. Світло ліхтаря, що сяяв біля ґанку, проникало до передпокою крізь скляну панель дверей. До щілини під зачиненими дверима теж просочувалося світло — тепле, золотаве від свічок, запалених у вітальні. Мерехтіли й недогарки, засвічені на сходах, проте світла з них було мало. Зійшовши до середини сходів, я зупинилась і прислухалась, торкнувшись пальцями шпалер. Почула, як піді мною рипнула дерев’яна сходинка. Почула, як кахикнув Кіпс на сходовому майданчику, як десь на вулиці ляснули двері, як Джордж на кухні тихенько засвистів пісеньку...

Цілком безневинні звуки. Чому ж на моїх руках заворушились волосинки?

Мене зненацька охопила тривога.

— Кіпсе! — вигукнула я. — Де ти!

— Над тобою. Там, де ти мене залишила.

— Локвуд е?

— Я на сходах підвалу. У тебе все гаразд, Люсі?

— А де ГЬллі? З тобою?

— Так, поряд зі мною.

Я поглянула в бік кухні, звідки досі було чути посвистування:

— Джордже! Скажи, де ти?

Двері вітальні відчинились, і звідти визирнула Джорджева голова:

— Я тут. Вимірюю температуру. Що трапилось?

Я нічого не відповіла, тільки перехилилась через перила і втупилась у двері кухні. Я мала побачити крізь скляну панель світло від запалених у кухні свічок, проте панель була темна. А з-за неї далі лунало посвистування — тихеньке й сумне. А потім долинув ритмічний стукіт—такий, ніби щось сікли ножем на дерев’яній дошці. У кухні хтось працював.

Цих звуків більше ніхто не почув — ні посвистування, ні стукоту ножа об дошку. Можливо, це чув хіба що череп у рюкзаку. та він мовчав — напевно, ще й досі ображався на мене. Я спробувала пошепки заговорити з ним, проте він уперто не відповідав.

Ми мовчки зібрались у передпокої. Локвуд із рапірою напоготові підійшов до кухонних дверей і притулив вухо. Скляна панель залишалась чорною, ніби по той бік стояла якась перепона, що засмоктала всі промені світла.

— Я й тепер чую це, — сказала я. Аж тут несподівано стукіт урвався. Кілька разів він уривався й раніше — так, наче ніж натрапляв на щось тверде, а тоді сік далі.

Локвудів погляд зустрівся з моїм:

— Що ж. погляньмо, хто там надумав приєднатись до нас.

Він узявся за ручку, крутнув її, тоді штовхнув двері й заскочив до кухні. Звук негайно урвався. Вслід за Локвудом, стискаючи в руці соляну бомбу, рушила я. За нами протиснулись Джордж із Кіпсом. Ми зупинились, щоб оглянути порожню кухню. На дерев'яні столики лягали гострі тіні кипарисів, що росли в садку: легенько мерехтіли свічки, розставлені колом на потрісканому лінолеумі підлоги.

— Нічого? — відсапнув Кіпс.

Я також видихнула й сказала:

— Усі звуки вщухли, тільки-но ми зайшли сюди.

— Він кепкує з нас, — торкнув мене за руку Локвуд. — Цього й слід було сподіватись.

— Але ж я насправді чула, — зіпнула я. Завзяття, з яким ми вломилися до кухні, зробило нас усіх дратівливими. Джордж бурмотів собі під ніс соковиті прокльони, а Голлі відчутно тремтіла.

— Ніхто й не каже, що ти не чула, Люсі, — Локвуд єдиний серед нас залишався спокійним. Він примружив очі й ще раз оглянув порожню кухню. Потім пристебнув до пояса рапіру й поглянув на термометр. — Температура нормальна. Жодних проявів не помітно.

— Не забувай про двері, — нагадала я. — Коли ми щойно підішли до них, усередині було темно.

— Твоя правда, — він дістав з кишені пальта пакуночок із шоколадними цукерками. — Беріть по дві штучки й діставайте термоси. Пора випити по чашечці чаю.

Ми стояли на кухні, пили чай і заспокоювались. У будинку з привидами не можна давати волю почуттям. Привиди живляться ними й стають сильніші.

— Отже, двадцять перша година три хвилини. Час, коли ми помітили перший справжній феномен, — мовив нарешті Локвуд. — Здається, Фіттес із Барнсом мали рацію — ця тварюка проявляє себе через звуки. Люсі, тобі доведеться прийняти найголовніший удар. Упораєшся?

Я кивнула:

— Задля цього ти мене й запросив.

—Так, тільки я не хочу, щоб ця робота була тягарем для тебе.

Серце моє досі калаталось, та я все ж таки спромоглась відповісти спокійно і впевнено:

— Усе гаразд.

Локвуд повільно кивнув:

— Чудово... Отже, діємо так само, як і раніше. Зустрінемось пів на дванадцяту — дізнатись, чи не натрапив хтось на слід Джерела. Тоді ж поміняються постами ті, хто веде спостереження на місці. В разі якнайменшої небезпеки або появи чогось химерного — негайно окликаймо інших.

Одне за одним усі порозходились, і на кухні залишились тільки ми з Джорджем. Звичайно ж. мені тут насамперед знайшлася б робота. Проте виявилось, що Джордж дотримувався такої самої думки: він дістав з торбини те саме дивне приладдя, яке я вже бачила у вітальні. — срібний дзвіночок, підвішений до дротяної сітки, укріпленої на дерев’яній рамі. Надзвичайно обережно, широко розставивши лікті, він тримав цю сітку між великими і вказівними пальцями обох рук — і таким чином поставив її на кухонний стіл, щоб вона опинилась у промені місячного сяйва, а тоді позадкував, милуючись своєю роботою.

— Джордже, що це? — спитала я, не в змозі утамувати цікавість.

Він провів долонею по кучмі свого розпатланого білявого волосся:

— Це ПСРС. Психологічна система раннього сповіщення. Найновіша розробка Інституту Ротвела. Половина оцих цинкових дротинок — звичайна, а половина — вкрита найтон-шим павутинням, яке має підвищену чутливість до потойбічних проявів. Різниця фазових коливань дротинок порушує рівновагу всієї системи, й тоді... — він поглянув на мене й стенув плечима. — Одне слово, перед появою привида цей дзвіночок повинен задзеленчати.

— І це справд і працює?

—Не можу сказати. Я сьогодні вперше випробовую цю систему.

—Хіба вона чутливіша за наші Таланти?

— Не знаю. За мій — напевно. За твій — навряд.

Джорджів голос мені не подобався: ніби й чемний, та водночас байдужий. Перейшовши на середину кухні, Джордж таким самим голосом провадив:

—Треба, мабуть, посилити тут захист. Не знаю навіщо, просто щось мені це підказує. Подай мені, будь ласка, отой ланцюг.

— Будь ласка, — відповіла я. — Знаєш, Джордже, я така рада знову працювати з вами.

Запала тиша.

— Та невже? — відповів нарешті Джордж. — Дивна річ.

Я поклала на підлогу ланцюг і стояла, потупивши очі, бо відчувала, що Джордж пильно дивиться на мене.

— Що тут дивного?

Джордж іще помовчав, цього разу довше. Він виклав другий ланцюг із зовнішнього боку кола, обережно розправив його й лише тоді обізвався:

— Як це? Адже ІЬллі досі з нами.