Джонатан Страуд – Тінь, що крадеться (страница 19)

— І ти туди ж! — розгнівано вигукнула я. — Скільки можна вам усім казати?! Я пішла від вас не через Голлі! Хіба ти нічого не бачив? Не бачив, як ми з нею розмовляли в кав’ярні? І сміялись, і веселились...

— Те, що ви з Голлі один раз спромоглись побалакати, не задушивши одна одну голими руками, аж ніяк не робить вас найкращими подругами, — заперечив Джордж, замислено протираючи окуляри краєчком свого светра. — Варто б додати сюди ще кілька недогарків. У тебе часом немає?

— Є. Отут, у торбинці, — я дістала пластикову торбинку й витягла звідти кілька недогарків. — Між нами з Голлі тепер усе гаразд.

— Еге ж, як у кота з собакою, — пирхнув Джордж. —Тримай! — Він кинув мені коробочку з сірниками.

— Це було до Полтергейста, — наполягала я. — А зараз усе змінилось.

— Полтергейст лише розставив усе по місцях. — буркнув Джордж, і я відчула, що він каже цілковиту правду. — Після нього ти й пішла, розлютившись через Голлі.

— Ні, не через ГЬллі. Просто я втратила владу над своїм Талантом, — провадила я. — Я пробуджувала й приманювала ГЬстей, а вас піддавати небезпеці не хотіла. — Я запалила кілька недогарків і побокувала. — Будь-що цієї ночі я з вами.

Джорджеве обличчя залишалось так само байдужим:

— Еге ж, ти з нами. Я невимовно вдячний, — урвавши несподівано мову, він запитав: — Що там у тебе?

Я підняла руку, подаючи знак, щоб він замовк. Над моєю головою лунали важкі повільні кроки. З кожним кроком тремтіла стеля й коливався вогник у світильнику на стіні. Далі я почула, як рипнули двері — й знову запала тиша.

Я поглянула на Джорджа:

— Ти що-небудь чув? А вогник у світильнику бачив?

— Вогник і справді моргнув... Але я не чув нічого. А ти? Що це було?

— Кроки. В дальній спальні. Може, це Кіпс там ходить?

— Аж ніяк. Він тихенько сидить серед своїх ланцюгів.

— Я теж так гадаю... Може, ходімо й погляньмо самі?

Джордж знервовано поправив окуляри:

— Що ж... ходімо.

— Тоді вперед.

Ми хутко пройшли вузьким коридором до сходів і вирушили нагору, перестрибуючи по дві сходинки відразу. Вискочивши на майданчик, ми тут-таки побачили Кіпса, що сидів з рапірою напоготові всередині залізного кола. Побачивши нас. він здивовано вирячив очі, та ми з Джорджем, не зупиняючись. проскочили повз нього. Коридор був тихий і темний; двері дальньої спальні виявились відчинені, й за ними видніла кімната, лагідно освітлена місяцем. Ми мовчки рушили туди. На півдорозі до спальні я знову почула химерне клацання. Клац, клац, клац., тричі, далі — тиша, потім — той самий звук. Ці ледве чутні звуки здавались мені незрозумілими й водночас знайомими. Я ніяк не могла пригадати, де чула їх раніше.

Проходячи повз ванну кімнату, я засвітила ліхтарик. Коли промінь майнув дерев’яною підлогою, мені зненацька здалось. ніби у ванні хтось лежить. Я підняла руку — чорна тінь ожила й поповзла вбік разом з променем. Я підійшла ближче й зазирнула до ванни. Ні, вона порожня, тільки порох і павутиння. Простісінька гра уяви й світла.

Джордж пройшов коридором за моєю спиною. Прямуючи до спальні, він раптом зупинився й скривився з болю:

— Ой! Ай!

Витягти рапіру, я підбігла до Джорджа:

— Що з тобою?

— Наступив на холодну пляму... мене аж пронизало морозом... — він поглянув на термометр. — Дивна річ. Обдало холодом і зникло... ще й так боляче...

— З тобою все гаразд?

— Усе. Просто злякався з несподіванки. І температура повітря вже нормальна.

У спальні теж усе було тихо, однак мені здалося, що дверцята однієї з шафок трішки відчинились відтоді, як ми востаннє заходили сюди. Відчинились? Невже? Клацання вщухло, нічого надзвичайного в спальні помітно не було.

— Правду каже Локвуд, — зауважив Джордж. — Ця тварюка просто кепкує з нас. А її прояв — це звуки. — Він визирнув у коридор і махнув рукою Кіпсові. — До речі, ти не брала з собою той клятий череп? Цікаво, що він про все це думає.

— Брала. Тільки користі з нього буде мало, — відповіла я. — Він, бач, не в іуморі. Обурився, що я погодилась знову попрацювати з «Локвудом і К°».

— Ревнує, — мовив Джордж. — Ач, коханець маринований! Мабуть, думає, що він тобі світ зав’язав... Авжеж, бо ти— єдина ниточка, що зв’язує його з живими людьми. Врешті-решт, у кожного свої проблеми... Гаразд, поставлю у вітальні ще одну ПСРС, а ти, можливо, ще раз спробуєш поговорити зі своїм черепом. Щось мені це місце не до вподоби... Я досі не маю й гадки, де тут може бути Джерело.

Такої гадки не було ні в мене, ні в будь-кого з нас, і це лягало справжнім тягарем на мою душу. Наша сторожа тривала далі, й водночас із цим різноманітнішав репертуар звуків, які я чула всередині цього будинку. Ще кілька разів з горішнього поверху лунали важкі кроки — щоразу прямісінько в мене над головою. Кроки були дивні — короткі й гучні, та водночас ніби трохи приглушені. Так можна було ступати розпухлими ногами, взутими в домашні капці. Двічі — раз у підвалі та раз у вітальні — я чула гарячкове, напружене дихання. Здавалось, ніби якийсь велетень намагається йти, та це ледве вдається йому. А ще один раз, стоячи в передпокої, я почула в себе за спиною м’який довгий шурхіт — ніби хтось волік своє обтягнуте матерією черево, тулячи його до стіни. Будь-якого з цих звуків було б досить, щоб неабияк стривожити мене: зібрані докупи й нечутні для інших, вони почали виїдати мені мозок.

Еге ж. будиночок нам трапився галасливий. Тепер я зрозуміла. чому⁷ Пенелоггі Фіттес так кортіло залучити до цієї роботи мене.

Пенелоггі Фіттес... Не Локвудові! Думка про це вкрай дратувала мене. Та за кілька останніх місяців я навчилась як слід тамувати свої почуття в небезпечних місцях. А те, що цей будинок був небезпечний, я не мала й сумніву. А най-небезпечнішим місцем у цьому небезпечному будинку була, здається, кухня — брудна, захаращена, обклеєна бридкими гірчичними шпалерами. Мені захотілось оглянути її якнай-уважніше. щоб визначити, яке місце посідала вона в тутешніх подіях. Зрозуміло, що заняття це не з приємних, однак воно може виявитись найшвидшим способом розшукати Джерело. Зараз я зроблю це, потім викину все з голови й подамся собі додому...

Було вже ггів на дванадцяту. Саме зараз ми мали знову зібратись у вітальні, тож я насамперед вирушила туди. Інші за дві останні години не виявили нічого прикметного, крім незначного Болю та Повзучого Страху. Я поділилася з колегами своїми спостереженнями, й Локвуд розпитав мене про деякі подробиці, а тоді поцікавився, чи зможу я працювати далі. Я запевнила його, що зможу. Потім ми помінялись місцями: Джордж вирушав до підвалу, Голлі — на другий поверх, а Локвуд мав вільно переходити з місця на місце — перевіряти, чи все у всіх гаразд. Я ж повернулась, як і збиралась, до кухні.

Тільки-но я увійшла туди, як мені почулось коротке насвистування, а потім пролунали три швидкі удари: клац, клац, клац. І знову запала тиша.

— Черепе! — окликнула я. —Ти чув це?

Відповіді не було. Гаразд, мені вже досить! Цей череп мовчить від самісінького нашого приїзду до будинку! Я витягла з рюкзака склянку: там усередині, в зеленому вихорі, плавало обличчя привида. Вираз його був ще зухваліший, ніж зазвичай, а коли я пробувала зазирнути йому в очі, він негайно відвертався. Врешті я поставила склянку на підлогу, біля ланцюгів, і рішуче запитала:

— Ти чув це? Звукові феномени посилюються. Що ти можеш про них сказати?

Привид облишив крутитись. Він повів очима туди-сюди, ніби щойно помітив мене:

— О! Невже ти все-таки надумала спитати поради в МЕНЕ?

—Так. Тут у будинку щось коїться, і я відчуваю смертельну небезпеку. Мені цікаво, що ти про це думаєш.

Привид скривив пику в удаваному подиві, ворухнув ніздрями, ніби пирхаючи, й мовив:

— Тільки не кажи, що тебе справді цікавить моя думка Я оглянула залиту місячним сяйвом кухню — мовчазну, спокійну, та насправді сповнену небезпеки:

— Любий черепе... Мене твоя думка справді цікавить, і я прошу тебе, як... як...

— Відчуваю твоє вагання, — зауважив череп. — Ти просиш мене як приятеля?

Я з огидою скривилась:

— Оце вже ні!

— Тоді, може, як шановного колегу?

— Це, мабуть, теж занадто. Ні, я прошу тебе як людина, що цінує твою думку, попри твою злу й підступну вдачу.

Обличчя привида уважно поглянуло на мене:

— Що ж, гаразд... Як я зрозумів, ти вирішила облишити лестощі й казати тільки щиру правду. Авжеж?

— Так.

— То йди втопись у відрі з водою. А від мене жодного мудрого слова не дочекаєшся.

— Он який ти нечема! — спересердя вигукнула я. — Правду каже Джордж, що ти просто ревнуєш! — Я нахилилась і опустила важіль на склянці.

Цієї миті в кухні щось тихенько забулькотіло. Забулькотіло й забряжчало. Я озирнулась.

У кутку стояла стара чорно-біла газова плита. Її ніхто не розпалював уже років з тридцять, одначе зараз на її запорошеній поверхні щось грюкало.

Виявилось, що то каструля. Досить велика. Я помалу підійшла ближче. Каструля тремтіла й підстрибувала на плиті, а всередині неї щось варилось. Вода хлюпала звідти на плиту й сичала. Засмальцьовані вінця каструлі були геть обліплені дрібними бульбашками.

Дивитись на те вариво мені не хотілось, проте я мусила це зробити. Мусила поглянути, що кипить у цій каструлі.

Я тихо-тихо підкралася до плити. Зовнішня стінка каструлі поблискувала в місячному промінні: всередині було темно, і з цієї темряви стирчало щось округле, щільно оточене бульбашками. У повітрі пахтіло міцним м’ясним бульйоном.