Джонатан Страуд – Тінь, що крадеться (страница 21)
— Ти дуже допомогла нам. Ми з Джорджем та ГЬллі бачили якихось два-три видива, й квит. А найбільше відомостей зібрала саме ти.
Я не змогла втриматись, щоб не всміхнутись йому у відповідь. Локвудові компліменти завжди тішили мене.
— Найбільше, та все одно недостатньо, — заперечила я. — Я
Локвуд хитнув головою:
—Я думаю, що все-таки наблизились. Погляньте самі: стіл, кістки, каструля — все це частини одного прояву. Привид Ґапі — це не частина будинку, а салі цей будинок. Він не прив’язаний до певного місця — він усюди. Джордже. ти казав нам, що Ґапі вкрай рідко залишав будинок. Тож природно, що він злився з будинком в одне ціле. Хоч Ґапі давно вже мертвий, цей зв’язок досі зберігається. Мені здається, що він досі тут.
— А може, це все ж таки привид жертви? — обізвався Кіпс. — Завдяки Джорджеві ми знаємо, що рештки бідолахи знаходили майже в кожній кімнаті. У вітальні — стопу, в коморі — нігті...
— В коморі — очі, — виправив його Джордж. — У банці.
— Дякую, — буркнув Кіпс. — Більше подробиць не треба. Я хотів спитати: хіба це не може бути привид пана Данна? До того ж ви кажете, що чули його крик...
— Чули, — підтвердила я. — Та я все одно вважаю, що це Ґапі. Усі звуки, які я вловлюю, пов’язані саме з його моторошними діями. Він повторює їх заради власної втіхи, а водночас ще й кепкує з нас.
— То виходить, що Джерело — це весь будинок? — тихо запитала ГЬллі. Вона й досі ще не оговталась від того видива в їдальні. — Невже це можливо? А якщо так. то, може, нам краще просто спалити все це лігвисько? — Вона нервово захихотіла. — Ні, я. звичайно,
Джордж поправив окуляри:
— Не знаю... Колись нам уже доводилось підпалювати будинки.
— Навмисний підпал навряд чи сподобається Фіттес із Барнсом, — зауважив Кіпс. — До того ж десь повинне бути й
— Відступити, кажеш? — коротко підсумував Локвуд і подружньому поплескав Кіпса по плечу. — Це правило не для «Локвуда й К°».
Кіпс лише стенув плечима:
— Тоді привид виснажить вас, а потім знищить одного за одним. Поки ви не виманите духа з укриття й не змусите його відкрити Джерело—а це зробити вкрай важко, — у вас, як на мене, нічогісінько не вийде.
Локвуд у відповідь так ляснув пальцями, що ми всі аж підскочили:
— Правильно! Ти геній, Кіпсе! Ми виманимо його! Тебе, Люсі, Галі найбільше дражнив своїми витівками. Мені здається, що більшість проявів тим чи іншим чином пов’язані з кухнею... Правда?
— Безперечно, — відповіла я.
— Тоді вважаймо, що саме кухнею він дорожить насамперед. Зостається тільки розлютити його... — Локвудові очі блиснули. — А для цього нам доведеться попрацювати як слід своїми ломиками.
Короткий, легенький ломик був улюбленим знаряддям грабіжників ще за тих часів, коли вони сміливо виходили ночами надвір. Тепер він став обов’язковим інструментом кожного агента. Здебільшого ломиками користуються для того, щоб простукати стіну чи підважити на підлозі дошку, шукаючи сховані кістки чи артефакт, проте насправді за його допомогою можна зробити набагато більше. Останні кілька років я збивала ним іржаві замки з прогнилих скринь, викопувала домовини з піщаних кар’єрів, а одного разу завдяки тому, що ломик залізний, навіть пришпилила ним до дверей Тома-Тіньовика. Щоправда, розносити на порох кухню за допомогою ломика мені ще не доводилось, та все врешті буває вперше.
Коли ми повернулись до передпокою, в будинку панувала тиша. Було навіть спокійніше, ніж увечері, коли ми вперше потрапили сюди. Жодної психічної напруги я не відчувала. Та саме це, правду кажучи, й видавалося підозрілим, змушувало думати, що привид зараз причаївся в своєму лігві й спостерігає за нами. Несучи на плечах ломики — лише Кіпс тяг із собою іржавий молоток, знайдений у гаражі, — ми пройшли повз темні смуги на шпалерах і штовхнули кухонні двері з відбитками долонь на скляній панелі. Локвуд зачинив двері за нами. Для п’ятьох тут місця було замало: заважали дерев’яні шафки, дерев’яний стіл з подряпинами від ножа й старезна брудна мийка з потворними мідяними кранами. Місяць тепер світив з боку вхідних дверей, від чого на кухні стало темніше, ніж досі. На столі все ще виднів срібний дзвіночок: Джордж узяв і переставив його в безпечніше місце, на підвіконня.
Ми двічі перевірили коло з залізних ланцюгів, викладене на підлозі, й замінили згорілі свічки на нові. ГЬллі увімкнула ліхтар на малу потужність, і ми всі зібрались довкола кухонного стола. Локвуд застромив кінчик свого ломика до щілини між стільницею й шафкою, що була під нею.
— Ми з Кіпсом почнемо, — сказав він. —А ви спостерігайте.
І підважив стільницю.
Ще на ґанку Локвуд казав, що за таких обставин наші дії ніяк не можна вважати злочинними. І все ж таки, коли старе дерево затріщало, мої нерви просто-таки стали дибки. Стіл, вочевидь, давно вже прогнив, бо стільниця відскочила напрочуд легко. Щоправда, при цьому пролунав такий гучний тріск, що відлуння, мабуть, полинуло по всьому будинку.
Напевно, так здалось нам усім, бо ми завмерли і з хвилину стояли непорушно. Навіть Локвуд заціпенів зі своїм ломиком у руці.
А далі — нічого. Тиша.
Трохи зачекавши, Локвуд заходився добивати стільницю так. що тріски з неї полетіли на всі боки справжньою зливою. Далі він поступився місцем Кіпсові. Загупав молоток, затріщали, мов кістки, дверцята й полиці шафки. Вже невдовзі ліворуч від мийки відкрилась велика діра. Кухня, що стояла незаймана тридцять останніх років, тепер хутко змінювала свій вигляд.
Кіпс зупинився й ковтнув води. Ми прислухались. У будинку все було тихо, й Кіпс далі взявся до роботи.
Поки він вимахував молотком, я відійшла, зазирнула до свого рюкзака й повернула важіль на кришці склянки.
— Черепе! — прошепотіла я. — Це твоя остання нагода. Цього вечора з тебе не було жодної користі. Облиш, нарешті, приндитись і допоможи мені, бо інакше наступного разу я залишу тебе вдома під ліжком.
Із склянки долинуло сухе, ледь чутне хихотіння:
— Та невже? Нам може випасти й інше майбутнє, — розсердилась я. — Ось бачиш ломик? Зараз я розтрощу тебе разом зі склянкою й закопаю десь у садку, якщо ти мені не допомагатимеш!
Хихотіння вщухло.
— А тепер... — почала я, спостерігаючи за тим, як Кіпс трощить на порох гірчично-жовту кухонну шафку.
Кіпс випростався й витер чоло рукавом. Локвуд тим часом віддер кілька трісок від залишків шафки й знову підняв ломик. Я піднесла руку, роблячи їм знак, щоб вони зупинились...
І десь удалині почула той самий звук.
Тільки тепер я зненацька зрозуміла, що то за звук. То було клацання зубів.
У Ґапі, напевно, була звичка клацати зубами. Я уявила, як він походжає будинком, гортає куховарські книжки, спостерігає з вікна за сусідами...
Дивиться й дивиться. Вочевидь, обирає жертву.
— Ми вже не самі. — сказала я.
На мить усі заціпеніли. До мене обернулись чотири обличчя. бліді від непевного сяйва свічок, запалених серед розгромленої кухні. Ноги Кіпса й Локвуда були по кісточки в купі трісок. Обидва були геть укриті пилом, блищали від поту й скидались на пару Костогромів. а стривожена ГЬллі — на Летючу Наречену. А Джордж — із скуйовдженим волоссям і окулярами. на скельцях яких вигравали вогники свічок, нагадував привида, що з’явився в подобі сови. Ми мовчки озирались і слухали.
Я показала пальцем на стелю. Підвішена до неї лампа тихо погойдувалась у такт важким крокам над нашими головами.
— Чудово. — зауважив Локвуд. — Якщо він заворушився, то ми на правильному шляху. І йому справді не до вподоби оце! — І він, змахнувши в повітрі ломиком, розтрощив бічну стінку наступної шафки.