Джонатан Страуд – Тінь, що крадеться (страница 22)
Щось важке поволі просувалось коридором горішнього поверх)’ до сходів.
— Ну-бо, Ґапі! Ти ж можеш ворушитися швидше! — Локвуд вивернув ломиком з підлоги шмат деревини. Кухонні шафки були вже геть потрощені — оголились частина цегляної стіни й запліснявіла підлога. Далі Локвуд застромив ломик між металевими ніжками мийки й переламав одну з них навпіл, а тоді заходився шалено розкидати ногами тріски по підлозі. Навіть Кіпс позадкував, а решта з нас мовчки стояли й дивились на все це страхіття.
Джордж присунувся до мене:
—Як та думаєш, що робитиме Локвуд, коли
— Навіть гадки не маю.
На сходах уже лунали гучні кроки. Я чула, як риплять дошки під вагою величезного тіла.
—Люсі...—зашепотів Джордж. — Можна дещо по секрету сказати тобі?
— Так.
— Якщо не хочеш, я не казатиму. Ти ж тепер агент вільної практики... й таке інше...
— Облиш. Я така сама, як і раніше.
— ГЬразд... — він кивнув і коротко видихнув. — Розумієш, мені
— Кого? Ґапі?
— Так. Я свого часу бачив чимало проявів — зокрема й не дуже... е-е... симпатичних. Пам’ятаєш оту червиву дівчину, яку ми знайшли біля ІЬкні-Ґарденс? Я після того кілька місяців не міг їсти швейцарський сир. Але цей... цей...
Я кивнула:
— Розумію. Далі можеш не казати. Мені теж не хочеться його бачити.
Увесь цей час я дивилась на скляну панель кухонних дверей. Вона була напівпрозора, й крізь неї проникало світло ліхтаря на ґанку та недогарків на сходах. Зненацька їхні вогники шалено замерехтіли, а потім їх поглинула темрява, що залила передпокій з боку сходів. Голлі тихенько зойкнула.
— Ось і прояв, Локвуде, — мовив Джордж. — Що нам тепер робити?
—Те саме, що завжди, —усміхнувся Локвуд, відгортаючи з чола розкуйовджене волосся. — Підпустимо його ближче, а тоді знищимо. Стійте спокійно. Він намагається перелякати нас.
І це, правду кажучи, вдавалось йому якнайкраще. Я не могла поворухнути ні рукою, ні ногою, скулившись у кутку. А тінь тим часом більшала, клацаючи зубами й прицмокуючи вустами. Я навіть чула, як човгають коридором ноги в домашніх капцях.
Отямившись, я відвернулась від Кіпса й прошепотіла:
— Черепе! Зараз у тебе є
— Облиш! Ти відчуваєш, де воно?
— Джерело десь поруч! — вигукнула я. перестрибуючи через купу трісок. — Що там, за цими розбитими шафками? Погляньмо уважніше!
Я присіла навпочіпки біля розваленої мийки й заходилась вигрібати з-під неї сміття. Кіпс із Локвудом відразу приєднались до мене, а ГЬллі з Джорджем і далі стовбичили на місці, втупившись у двері. Невеличку ділянку під мийкою ми розчистили вмить. Підлога тут геть прогнила, її дошки подекуди не сягали стін. В отворах було видно іржаві кишки водогінних рур. Я посвітила ліхтариком у темну щілину біля стіни.
Мені спала на думку Емма Марчмент із її захованим скарбом. Галі. напевно, теж ховав свій скарб—десь тут, поблизу...
— Є що-небудь, Люсі? — спокійно запитав Локвуд.
— Ось-ось буде. Скільки в нас іще є часу?
— Десь із пів хвилини.
Я озирнулась. Тінь за скляною панеллю дверей уже набувала чітких обрисів. Було видно круглу голову, здоровенне — від стіни до стіни — черево. Було чути шурхіт одягу, що терся об шпалери, й клацання зубів у величезному порожньому роті. Я навіть чула, як тріщать суглоби й кістки в колінах. що несуть на собі величезну вагу тіла.
Привид був уже біля самісіньких дверей.
Вилаявшись крізь зуби, я додала:
— Єдине цікаве місце, яке я помітила, — це щілина між підлогою й стіною. Отам, у кутку, за рурами... бачите?
Локвуд умить упав на підлогу біля мене й зазирнув у щілину.
Далі увімкнув ліхтарик:
—Так, бачу щілину... там щось блищить. Досить далеко — важко буде дотягтись...
Голлі заверещала, поглянувши на двері, до панелі яких уже притулилась велетенська біла рука.
— Джордже, прокинься! — вигукнув Локвуд, підхоплюючись. —Ходи поглянь! Тут потрібні дужі руки, як у тебе!
Він кинув Джорджеві ліхтарик, а сам уже знімав рапіру з пояса.
Двері почали відчинятись. Із-за них з’явились товстелезні пальці з обламаними брудними нігтями.
Джордж отямився, впав на підлогу біля мене й поглянув у щілину:
— Бачу... Ніби якась банка. Рура заважає підібратися ближче.
Локвуд відгорнув назад своє пальто, перевіряючи знаряддя на поясі:
— Якщо треба, ламай руру... Усім перейти в коло! — наказав він, прямуючи до дверей.
— Локвуде! — вигукнула я, піднімаючись. — Що ти хочеш...
—Хочу виграти для Джорджа трохи часу! Іди в коло, Люсі!
Двері відчинились уже повністю. Чорна тінь поповзла до кухні, наче велетенський розпухлий язик. Локвуд пожбурив у неї соляною бомбою, і з-за дверей долинув моторошний крик. Далі сам Локвуд вислизнув за двері й міцно зачинив їх за собою.
Ми з ГЬллі й Кіпсом заціпеніли, дивлячись йому вслід...
Ми втрьох разом зойкнули і озирнулись. То був Джорджів срібний дзвіночок, що шалено калатав, гойдаючись на цинкових дротинках, укритих павутинням.
— То він спрацював лише зараз?! — вигукнула я. — Кому вона потрібна — оця твоя штукенція, Джордже!
— Я тут ні до чого! — відповів Джордж, порпаючись у щілині. — Це все Інститут Ротвела! Це вони продають такий мотлох!
— Ну-бо, Джордже, мерщій!
— Люсі, в тебе є розвідний ключ?
— Ні! Звідки йому взятись у мене? Я взагалі не знаю, що це таке!
— Ця клята рура... Без ключа її не звернути!
Я поглянула на двері. За ними метушились тіні, линули удари, раз по раз лунав пронизливий крик. Наказу Локвуда ніхто з нас не виконав — не перейшов до залізного кола. і я помітила, що ланцюги ніби трохи розповзлись на підлозі. їх не було з’єднано — вони просію лежали поряд, і в зовнішньому колі утворилась прогалина, а внутрішнє залишалось у порядку?. Зненацька кухнею пронісся шалений порив вітру — він загасив свічки й мало не збив нас із ніг. На мить за склом майнула Локвудова постать. Цілий будинок аж ходив ходором.
— Треба допомогти йому. Кіпсе! — сказала я.
Кіпс. одначе, не ворушився ще відтоді, як Локвуд зник за дверима. Обличчя його зблідло. Зібравши докупи всю волю, він промовив:
— Так. Треба. Ходімо.
— Люсі! — долинув з підлоги Джорджів голос.
— Що?
— А звичайний гайковий ключ у тебе є?