Джонатан Страуд – Тінь, що крадеться (страница 24)

—Заради Бога, Джордже! Чого ти вередуєш, як мала д итина?

— Я не вередую.

— Вередуєш!

Більше ми не розмовляли. Просто сиділи мовчки під огорожею, й кожен чекав на своє таксі.

Того самого ранку, чверть на восьму, я лежала в своєму ліжку з розплющеними очима.

За інших часів, за інших літ я зустрічала б цей день у доброму гуморі. Після важкої, виснажливої ночі, наприкінці вдалого полювання мене завжди огортало радісне збудження, що віддавалось шаленим тьохканням у серці. От і вчора я досить-таки рано повернулася додому, ненадовго заснула і прокинулась ще до того, як із вулиці долинув перегук сміттярів. І відтоді так і не зімкнула очей. Усе тіло в мене скімлило, а голова йшла обертом.

Ні. все. звичайно, було гаразд. Справа людожера з Ілінґа — випадок прикметний, і про неї скоро напишуть усі газети, а репутація всіх, хто цієї ночі працював у будинку на Ліз, невдовзі сягне ще вищого ступеня. Щодо мене самої, то похвала від Пенелопи Фіттес неабияк утішить мене. Пам’ятаючи про бабусин Талант, вона гідно оцінить мою роботу — на відміну від нездар з «Ротвела» та інших агенцій. А це означає, що не забаряться нові цікаві замовлення.

Для «Локвуда і К°» теж усе складатиметься якнайкраще: панна Фіттес уже відверто на це натякала. І це так само тішило мене. Я сподівалась, що своєю допомогою минулої ночі хоч трохи спокутую провину перед друзями за те, що так несподівано покинула їх. А тепер справу з людожером завершено — й мені треба подумати, як жити далі.

Усе ніби гаразд... Та чому цього сонячного весняного ранку мої кімната й ліжко здаються мені ще убогішими, ніж зимової надвечірньої нори? Напевно, через те, що Локвуд найняв мене на один день і я цю роботу вже виконала, тож ніхто не знає, чи випаде ще мені така радість — попрацювати разом з ним, і з Джорджем, і навіть із ГЬллі! Гірко про це думати, та з цими думками я мушу якось упоратись—як, власне, роблю це останні чотири місяці. Покидаючи агенцію «Локвуд і К°», я вірила, що чиню правильно — хоч як боляче мені було, — бо знала, що без мене Локвудові буде безпечніше.

Та чи справді? Якщо Джордж сказав мені правду, то теля мого звільнення все стало тільки гірше. Без мене Локвуд став ще відчайдушнішим і необачнішим. Ось чому я так і пролежала в зібганій постелі без сну аж до ранку, коли сонце нарешті зазирнуло до мого вікна.

Кілька разів я, звичайно, намагалася знову заснути, та не могла — була надто збуджена думками, що вирували в моїй голові. Врешті-решт, вибравшись із ліжка, я зробила один-єдиний крок — і відразу налетіла на склянку з привидом, що стояла посеред кімнати на підлозі. -

Поки я стояла, тихо лаючись і потираючи забиту ногу, в склянці з’явилось мерзенне зелене обличчя й зашепотіло:

— Щось цього ранку тобі не дуже добре. Ще гірше, мабуть, ніж мені Гаразд, подякуєш мені коли оговтаєшся. Ти знаєш, де мене шукати.

— За віщо я повинна тобі дякувати? — буркнула я. ставлячи на вогонь чайник.

— За мою допомогу минулої ночі Це ж я підказав тобі де шукати Джерело. Ми з тобою чудово попрацювали разом, тож мені сяйнула думка Може, нам відкрити власну агенцію? Назвімо її, скажімо, «Карлайл і Череп» або просто «Череп і К°». З моєю фотографією на дверях... Цікаво, правда?— захихотівши, обличчя розчинилось у плазмі.

Я не відповіла нічого. Я була не в гуморі, щоб перейматися всілякими дурницями. Пошукала серед одягу, розкиданого по підлозі, знайшла халат і вирушила коридором до ванної кімнати. Прийнявши душ, я повернулась до себе й приготувала каву. Витягла свій записник і спробувала зробити кілька нотаток про свої вечірні пригоди, та ніяк не могла знайти для цього потрібних слів. А ще пригадала, що мушу виписати «Локвуду і К°» рахунок за виконану роботу. Гаразд, із цим можна й зачекати... Допивши каву, я одяглася, взяла з гаманця гроші й вирушила пішки до крамниці. Можна, звичайно, було б і самій приготувати сніданок, та після нічної роботи — як і завжди — мені на це бракувало сил.

Невдовзі я повернулась із тайської крамнички з теплим запашним пакунком у руці й побачила, що двері моєї кімнати висаджені.

Кілька секунд я стояла, дивлячись на виламаний замок. Так. хтось висадив мої двері й знову зачинив, тож мені не було видно, що там діється в кімнаті. Я озирнулась на двері сусіднього помешкання — їх було замкнено. Сусід зараз на роботі, так само як і жильці з нижнього поверху. У будинку панувала тиша: з моєї кімнати теж не було чути ані звуку.

Я акуратно поставила пакунок з харчами біля стіни. А тоді поволі наблизилась до дверей. Моя права рука мимоволі піднеслась до пояса—до того місця, де мала висіти рапіра. Але ж я виходила до крамниці в спортивних штанях, і ніякої зброї на поясі в мене, звичайно ж, не було.

Біля самісіньких дверей я зупинилась і прислухалась: чи не чути з моєї кімнати якогось підозрілого шурхоту. Ні, все гаразд, чути лише вуличний гомін з Тутінґ-Гай-стріт. Я глибоко вдихнула, штовхнула двері і увійшла.

Всередині не було нікого. В кімнаті панувало безладдя — звичне, таке саме, як і завжди, як і чверть години тому, коли я виходила з дому. Бракувало лише однієї речі.

Зникла склянка з привидом.

Я ще довго стояла на місці, знову й знову роздивляючись на власну кімнату. Оглянула все — від захаращеної посудом мийки до зібганої постелі, від шафи з відчиненими дверцятами до розкиданого біля дверей знаряддя. Що іще змінилось? Чого бракує?

На столі так само лежав гаманець, із якого я щойно брала гроші. Його ніхто не взяв, з нього й досі стирчали краєчки двох-трьох банкнот. Рапіра була так само притулена до стільця. Коштовна, з іспанським клинком: її Локвуд подарував мені минулого літа. Її теж не взяли.

Я оглянула свої робочі торбини. Все це знаряддя агента — соляні бомби, каністри з залізними стружками та грецьким вогнем — річ недешева. За нього можна взяти грубі гроші, якщо знати, кому продати. Проте торбини стояли на звичному місці, їх ніхто й не торкнувся.

Отже, в мене не вкрали нічого. Крім черепа.

Хтось пробрався до моєї кімнати, знаючи, що тут є склянка з привидом. Його цікавила тільки вона. Він (чи, може, їх було кілька?) взяв її й відразу втік. Удома мене не було якихось десять-п’ятнадцять хвилин. Виходить, грабіжник спостерігав за мною, чекав, коли я вийду. Знав, куди саме я піду. Це, до речі, встановити легко — до тайської крамнички я ходжу майже щоранку. Тамтешній продавець навіть ім’я моє запам’ятав. Мабуть, половина вулиці знає, що я навідуюсь туди щодня і здебільшого о тій самій годині.

Але той, хто побував у моїй кімнаті, знав і про склянку з привидом.

А хто, власне, знав про неї? Насамперед, звичайно, Локвуд із Джорджем. І ГЬллі теж — кілька місяців тому я розповідала їй про череп. Може, Кіпс довідався про неї вночі? Навряд чи з ним я була вкрай обережна. Та й навряд чи він займався б отаким грабіжництвом. Ні, це не Кіпс. Тоді хто ж?

Хто ще міг знати про череп?

Я довго стояла й міркувала про це. А потім вийшла на сходи, забрала свій пакунок із харчами—він був ще теплий. Врешті-решт, чого пропадати свіженьким тайським смаколикам?

Попоївши, я старанно висушила волосся й перевдяглась у робоче вбрання. Моя куртка просякла старим потом і нічним страхом, та кому це, врешті, помітно?

Надягши пояс, я поспіхом перевірила всі його кишеньки. Ні, зараз, серед білого дня, я не збиралась воювати з привидами: пояс мені був потрібен для того, щоб тримати на ньому зброю.

Пристебнувши рапіру, я поглянула в дзеркало й побачила в ньому своє бліде обличчя з блискучими очима. Що тільки робить із людиною крадіжка: де й поділись і моя втома, і вранішні роздуми.

Я вийшла з кімнати, легенько зачинивши за собою двері.

Недалеко на південь від «Крематорію Фіттес» є трикутний брукованиймайданчик, відомий як Клеркенвельський сквер. Тут ростуть високі липи, під якими стоять лави для відпочинку. а з іншого боку тягнеться ряд кав’ярень та крамничок, де продаються бутерброди для працівників крематорію, які приходять сюди пообідати. Біля скверу височить старовинна церква Святого Якова: на її порослому травою дворі колись було кладовище, знищене після навали Примар кількадесят років тому, ще на початку Проблеми. Сонячними днями, коли від димарів крематорію лунав гудок, що сповіщав про обідню перерву, сюди линули чоловіки й жінки в помаранчевій уніформі — попоїсти, перепочити, змити з язика ядучий смак попелу. Оператори печей, кочегари, клерки, хлопці-ггідмітяйли — всі вони линули потоком до свіжого повітря й дерев.

Сюди ж приходили й службовці, що приймали в агентів артефакти. Ось чому цього ранку я вирушила саме до Клер-кенвела.

Сівши на метро, а потім трохи прогулявшись пішки, я потрапила до скверу саме на початку обідньої перерви. Вмостилась на лаву під липами, звідки було видно всі крамнички й кав’ярні, в затінку великого розцяцькованого захисного ліхтаря.

Аж ось пролунав і гудок. Я сиділа й спостерігала за потоком людей. За кілька хвилин тихий сквер заповнився людьми — як струмок, що від весняного снігу перетворюється на бурхливу річку. Людські хвилі налітали на кав’ярні й крамнички, будили своїм гамором голубів, що дрімали по сусідніх дахах, і ті великими зграями злітали вниз підбирати крихти. Невдовзі на лавах уже не залишилося вільних місць. Я ж і надалі нерухомо, терпляче сиділа в затінку ліхтаря.