Джонатан Страуд – Тінь, що крадеться (страница 26)

— Так. я знаю. Ви, агенти, завжди чесно граєте, — він підхопив свій пакунок із смаженою картоплею, що досі лежав на землі. — Тому вас усі й люблять.

Ковзнувши курткою об стіну, Гкрольд — водночас із огидою й страхом на обличчі — прослизнув повз мене й хутко, наче щур. майнув за ріг.

— До вечора, — повторив він і зник з очей.

Дивна річ: навіть тоді, коли все здається яскравим і світлим, нас оточує темрява. Літньої сонячної днини, коли бруківка та залізні огорожі розпечені так, що їх не можна й торкнутись, тіні все одно обступають нас. Вони криються по стінних нішах та під’їздах, під мостами, під крисами капелюхів, ховаючи від нас очі їхніх господарів. Живуть у наших ротах і вухах, у торбинах і гаманцях, у бганках чоловічих курток та жіночих спідниць. Тіні постійно з нами і завжди впливають на нас.

Так я міркувала, сидячи біля вікна кав’ярні в Клеркен-вельському сквері й роздивляючись на обличчя людей у натовпі. Така вже моя робота — вдень я майже не виходжу з дому, та й загалом частіше спілкуюся з привидами, ніж із звичайними людьми.

А зараз ці звичайні люди проходили повз мене, схиливши голови. Ті самі люди, що розкладають у себе на підвіконнях срібло та залізні стружки, палять по домівках лаванду — одне слово, рятують собі життя. Чоловіки й жінки, молоді й літні, вони пропливали повз вікна кав’ярні в сяйві весняного сонця і здавались мені цілком безпечними.

Проте серед них — можливо, навіть зовсім близько, — були люди, пов’язані з темрявою. Справжньою темрявою, якій вони служили кожен по-своєму. Хтось перебував у сектах, які щиро вітали повернення в цей світ мерців і намагались вивідати в них таємні знання про потойбічне буття. Хтось купував заборонені артефакти — таких людей вабила й цінність, і небезпека цих речей: подейкували, що окремі багаті колекціонери тримають десятки Джерел, украдених із могил, в окутих залізом підвалах. А були й такі, хто використовував Джерела в своїх химерних таємних обрядах. Коли я ще працювала в агенції «Локвуд і К°». ми знайшли в катакомбах під магазином братів Ейкмер загадкове порожнє коло на підлозі, оточене купами заклятих кісток. Джордж, звичайно, висував щодо цього різні припущення, та врешті походження кола—як. до речі, й призначення, — залишилось таємницею.

Отож, попри всі зусилля ДЕПРІК, чорний ринок артефактів процвітав і надалі. І тепер, з допомогою мерзенного Гк-рольда Мейлера. я впритул наблизилась до одного з найголовніших його каналів.

Але що ж мені з цим робити далі? Хай там з ким спілкується Мейлер. ці сліди напевно приведуть мене до злочинної сімейки Вінкменів. Адже Фло бачила, як вони купили оту муміфіковану голову. Якщо мені пощастить довести зв’язок між Вінкменами й крадіжкою Джерел у крематорії, цей скандал принесе мені неабияку славу.

Та навіщо, врешті, мені ця слава?! Ні, я не кинусь відразу до Скотленд-Ярду, щоб повідомити про все інспектора Барн-са. Ні. я насамперед хочу іншого: повернути собі свій балакучий череп.

Так, ви правильно розчули. Мені був потрібен череп. Якби я сказала таке раніше, то сама собі не повірила б.

Правду кажучи, цей череп уже давно набрид мені, як скабка в пальці. Коли я вперше побачила його — того самого дня, коли мене прийняли до агенції Локвуда, — то відчула хіба що огиду й страх. Пізніше, коли череп почав розмовляти зі мною, ці почуття лише зміцніли. Він був злий, мерзенний, підступний, зухвалий... Одне слово, напишіть на папері десяток наймерзенніших людських рис, і виявиться, що цьому черепові притаманні дев’ять із них. А десятої бракує, бо вона надто вже хороша для нього. Імені цього привида я досі не знаю, та й минуле його — таємниця для мене. Нам пощастило лише з’ясувати, що за життя він грабував могили, займався чорною магією й навіть убивав — без сорому й вагань.

Чути черепа не міг ніхто, крім мене, тож природно, що між нами врешті виникли особливі стосунки. Завдяки його бандитській говірці й хижацькій моралі я врешті звикла терпіти його незліченні кпини та лайку — й до того ж сама вивчила чимало нових слівець.

Крім того—попри всю мою відразу—з’ясувалось, що я можу цілком довіряти цьому привидові.

Здебільшого він допомагав мені — до того ж досить часто — в роботі. Його проникливість і спостережливість не раз рятували мене. Кілька днів тому він підказав, що в мене за спиною привид Емми Марчмент, і таким чином я встигла вислизнути з її смертельних обіймів. А минулої ночі він натякнув — щоправда, трохи запізно, — на місце, де сховане Джерело, з яким зв’язаний привид людожера з Ілінґа. Таким чином, я була єдиним агентом, що має помічника з потойбічного світу.

До речі, моє рішення провести цей день у Клеркенвелі — без надії сподіваючись, що Гарольд Мейлер не зрадить мене, — можна було розглядати і з ширшої точки зору. Річ у тім, що череп — це привид Третього Типу, єдиного типу духів, що здатен розмовляти з людьми, й такі привиди трапляються вкрай рідко. Але ж і мій Талант спілкування з привидами був не менш рідкісний: до мене це вміла робити тільки Маріса Фіттес, бабуся теперішньої власниці агенції. З таким артефактом, як череп, я була впевнена в своїх успіхах, і це робило мене унікальним агентом. А без нього? Без нього я знову стану звичайнісіньким оперативником — умілим, проте аж ніяк не винятковим.

Чи до вподоби це було мені, чи ні, та череп певним чином визначав мою долю. Він став частиною мене самої — такої, якою я була дотепер. А нині якісь смердючі злодюги хочуть у мене відібрати його. А дзуськи! Без бою я їм не здамся!

Вінкмени були вкрай небезпечними супротивниками — це я знала з власного досвіду. Та якщо цієї ночі я вийду на їхній таємний слід, вони дізнаються, що я теж можу бути грізним супротивником.

Отак я сиділа й міркувала, сьорбаючи чай і навіть потроху куняючи, аж поки сонце сіло за дахи будинків. Запали сутінки. Я накинула куртку, поправила рапіру на поясі й вирушила до двору церкви Святого Якова.

Тільки не думайте, що я пішла туди просто так. Ні, я вже побувала там раніше — відразу після того, як від мене накивав п'ятами Мейлер. Пройшовши через залізну браму, я попрямувала до церкви просторим двором, де на великому газоні відпочивали кілька робітників з крематорію. Гйзон був акуратно підстрижений, та досі ще нерівний — після того, як багато років тому, під час навали привидів, тут було знищено могили. Церковний двір, обнесений високими цегляними стінами з кількома брамами, зусібіч оточували будівлі. З північного кінця двору виднів неокласичний фасад самої церкви Святого Якова, а увійти туди можна було або через східну браму, з боку Секфорд-стріт, або через західну—з боку Клер-кенвельського скверу. Ці брами поєднувала між собою простенька бетонна доріжка. Інша доріжка, менша, вела на південь. до вузького провулка. Там, де ці доріжки перетинались, майже посередині церковного двору стояла самотня чорна дерев’яна лава.

Я замислено пройшла повз цю лаву кілька разів. Цікаве місце для зустрічі — відкрите й водночас заховане за церковною огорожею. Те, що воно відкрите, мене влаштовувало, а от мурована огорожа — аж ніяк.

Що там казав колись мені Локвуд про те, що агент завжди повинен мати шлях до відступу? Перш ніж мати справу з потойбічним явищем, украй потрібно вивчити місце, де це відбуватиметься. І насамперед—виходи й глухі кути. Навіщо? Щоб достеменно знати, куди тікати, коли ситуація зненацька вийде з-під контролю. Трохи подумавши, я вирішила, що ця порада стосується не лише привидів, а й злодійкуватих співробітників крематорію.

51 знов обійшла церковний двір кілька разів, вимірюючи кроками відстані, ще раз і ще раз перевіряючи всі варіанти, аж поки остаточно вдовольнилась. На той час, коли я прямувала звідти до кав’ярні, я вже могла подумки накреслити докладний план двору. Л тепер, через чотири години, я готова була скористатися цим планом на практиці.

Запали сутінки, й вулиці в Клеркенвелі швидко спорожніли. Крамниці зачинялись — на їхніх вітринах загриміли залізні бар’єри. Вже засвітились численні захисні ліхтарі, і в їхньому світлі нечисленні перехожі поспішали до метро, встигнути до останніх потягів. З’явились перші загони підлітків з нічної варти. Сторож на дзвіниці ударив у дзвін, сповіщаючи про початок комендантської години.

На церковному дворі було темно. Ліхтарі світились тільки біля брам, а між ними, немов велетенський чорний гамак, розтягався простір двору. Подекуди сюди сягали кволі, бліді іскорки світла з вікон сусідніх будинків. Я увійшла в двір з боку Секфорд-стріт через найдальшу від лави браму і відразу притулилась до огорожі, щоб дати очам звикнути до тутешнього мороку.

Де Мейлер? Чи прийшов він?

Переді мною тяглась уперед доріжка — вона була світліша за довколишню траву й трохи повертала, скидаючись на ребро кістяка. На перетині доріжок я помітила чорну лаву, а придивившись пильніше, побачила, що на ній хтось сидить.

Отже, він прийшов. Чудово. Та чи самі ми тут?

Я тихенько, поволі оглянула церковний двір. Ніби все спокійно, все гаразд... І між лавою та огорожею нікого не видно.

Зійшовши з доріжки й намагаючись не потрапляти в плями світла з вікон, що падало на траву, я помалу рушила до лави, не зводячи очей із парубійка, що сидів на ній. Так, то був Гкрольд Мейлер: я впізнала і його куртку, і худорляву, схожу на веретено, постать. Сидів він спокійно — просто чекав, знічев’я втупившись у землю.