Джонатан Страуд – Сходи, що кричать (страница 9)
Щодня я ходила до школи — невеличкої бетонної будівлі над річкою, в передмісті. Після уроків бавилася на сусідній луці чи в парку і завжди пильно слухала, коли увімкнуть сирену, що віщує комендантську годину, й поверталася додому до того, як зайде сонце. Зазвичай я допомагала встановлювати вдома захист. Моєю роботою було розставляти лавандові свічки на підвіконнях і перевіряти порозвішувані амулети. Старші сестри запалювали лампи й наливали свіжу воду до рівчака під ґанком. Отож, коли западали сутінки, все вже було готово.
Моя мати — висока, рум’яна й метушлива — була пралею в двох невеличких міських готелях. Її материнську турботу сточували тяжка праця і втома, залишаючи мало сил на виховання цілого виводку дочок, із яких я була найменша — сьома. Вдень її звичайно не було вдома, а ввечері вона сиділа в хмарах лавандового диму і мовчки дивилася телевізор. Мати нечасто приділяла мені увагу, тож здебільшого мною опікувалися старші сестри. Мене завжди цікавило, як я за таких умов зуміла обрати власний життєвий шлях.
Усі знали, що в нашої родини є Талант. Мати з дівочих літ бачила привидів. Двоє з моїх сестер мали достатній Зір, щоб працювати в нічній варті у Ньюкаслі, за тридцять миль звідси. Ніхто з них, проте, так і не став справжнім
Колись, іще в шість років, я бавилася на луці разом зі своєю улюбленою сестрою Мері — найближчою до мене за віком. Ми загубили її м’яч у кущах й довго шукали його. І нарешті знайшли — він застряг між корінням, у бруді. Сонце майже зайшло, тому ми мерщій вирушили додому. Коли ми прямували берегом річки, залунала сирена.
Ми з Мері перезирнулися. Змалку нас лякали тим, що може статись, якщо ми залишимось надворі поночі. Мері заплакала.
— Не бійся, — сказала я. — Ще рано. Вони ще кволі, як немовлята. Та й навряд чи вони є тут довкола.
— Я не через те, — хлипала сестра. — Мама! Вона відлупцює мене!
— І мене теж.
— Я ж старша! Мене вона
Правду кажучи, тут я сумнівалась. Мати прала білизну дев’ять годин на день — і до того ж руками, які від цієї роботи скидалися на два свинячі окости. Один її ляпанець означав, що наші сідниці після того болітимуть цілий тиждень. Ми поспішали додому в понурій мовчанці.
— Це мама кличе нас? — зненацька запитала я.
— Що?
— Це мамин голос?
Мері прислухалася:
— Нічого не чути. До нашого дому ще кілька миль!
То була правда. До того ж примарний, тонкий голос, який я почула, лунав не з міста.
Я оглянула луки та річку, що трохи далі пропадала між пагорбами. Мені здалося, що я бачу далеко, в заростях очерету, чиюсь постать — темну, криву, мов городнє опудало. Я помітила, що постать зрушила з місця — не дуже швидко, хоча й не надто повільно, саме з таким розрахунком, щоб опинитись на дорозі перед нами.
Мені аж ніяк не хотілося зустрічатись із цією особою — хто б то не був. Я грайливо штовхнула ліктем сестру:
— Ану, біжімо наввипередки! А то я вже змерзла...
І ми побігли. Через кожні кілька ярдів я підстрибувала, щоб озирнутись — чи не намагається цей «невідомо хто» спіймати нас. А може, він уже мчить сюди, ламаючи очерет? Та врешті ми виявились моторніші — і нарешті безпечно дісталися сходів, що вели до міста. Коли я ще раз озирнулася, то побачила лише одноманітний сірий простір лугів — біля вигину річки не було нікого, й нічий голос не кликав нас з очерету.
Пізніше, коли мої сідниці перестали боліти, я сказала матері про примарну постать — і у відповідь почула історію про тутешню жінку, яка через нещасне кохання наклала на себе руки й повернулася, коли мати була ще дівчатком. Її звали Пенні Нолан. Вона продерлася крізь очерет, кинулася в річку й потонула. Характерний зразок Другого Типу, як ви бачите. Найгірше, одначе, було те, що селяни пізньої години верталися повз те місце додому з поля. Наступного року агент Джейкобс марно привіз туди купу заліза, шукаючи Джерело, проте так і не знайшов його. Отож Пенні Нолан, радше за все, досі никає там. Люди врешті стали ходити іншою дорогою, а поле більше не обробляли. Зараз це чудова лука, де росте безліч польових квітів.
Цей випадок запевнив, що в мене є справжній Талант. Мати з нетерпінням чекала, коли мені буде вісім років, а тоді відвела мене до агента — до його контори на міському майдані. Я потрапила туди саме вчасно — три дні тому один з оперативників загинув під час виконання завдання. Для мене все складалося якнайкраще: мати дістала мою першу тижневу платню, я — свою першу роботу, а агент Джейкобс — нового стажера.
Мій начальник був високий, сухорлявий добродій, що працював в окрузі вже понад двадцять років. Городяни ставилися до нього з повагою, що межувала з шанобливістю, а він намагався уникати їх — із професійних міркувань, і заради підтримки своєї містичної аури. Він мав сірувату шкіру, гачкуватий ніс і чорну бороду, носив старомодний чорний, як у трунаря, костюм. Майже увесь час палив сигарети, завжди мав у кишені піджака залізні стружки й ніколи не міняв свого вбрання. Його рапіра була пожовкла від слідів ектоплазми.
Тільки-но спадали сутінки, він відряджав п’ятьох чи шістьох своїх юних оперативників патрулювати округу; їхнім обов’язком було вмикати сигнал тривоги, а якщо все спокійно, перевіряти публічні місця. Старші агенти, які вже склали свої тести Третього Ступеня, носили рапіри та робочі пояси; молодші, як я, — лише торбини. Мені це видавалося справді дивовижним — стати частиною такої добірної, поважної компанії на чолі зі славетним паном Джейкобсом, і гордовито походжати в форменій гірчично-жовтій куртці.
Наступні місяці я вчилася змішувати сіль і магній у правильних пропорціях, користуватися залізними стружками відповідно до сили привида. Допомагала оперативникам пакувати їхні торбини, перевіряла ліхтарі, лампи й ланцюги. А ще — полірувала рапіри, готувала на всіх чай і каву. А коли вантажівки привозили замовлення з лондонської компанії «Світанок», я перебирала соляні бомби й каністри і розставляла все по полицях.
Джейкобс невдовзі сказав, що я не лише добре бачу Гостей, а й краще за будь-кого чую їх. Мені ще не було дев’яти, коли я розчула шепіт у «Червоній Клуні» — уривки фраз, які долинали з могили розбійника. Під час моторошної пригоди в готелі «Лебідь» я почула м’які, обережні кроки за нашими спинами — й таким чином порятувала нас усіх від доторку привида. Я швидко дістала підвищення, вдвічі швидше, ніж треба, склала тести Першого та Другого Ступенів — і до свого одинадцятого дня народження одержала Третій Ступінь. Того чудового дня я повернулася додому з власною рапірою, ламінованим офіційним сертифікатом і особистим примірником «Посібника Фіттес для мисливців за привидами», а також (це було найголовніше для моєї матері) з помітно підвищеною платнею за місяць. Тепер я стала найголовнішим годувальником у родині, дістаючи за чотири ночі роботи на тиждень більше, ніж мати за повні шість днів. Мати відзначила це купівлею нової посудомийної машини й великого телевізора.
Правду кажучи, я тоді майже не бувала вдома. Усі мої сестри пороз’їжджались — крім Мері, що працювала в сусідньому супермаркеті. З матір’ю я також бачилася нечасто. Отож свої робочі години (головним чином нічні) я проводила разом з іншими юними агентами Джейкобсової компанії. Вони були близькі мені. Ми разом працювали, разом розважалися, рятували одне одному життя. Якщо вам цікаво, їх звали Пол, Норі, Джулі, Стеф та Елфі-Джо. Згодом вони всі загинули.
За кілька років я стала довготелесою дівчиною з виразними рисами обличчя, що не дуже мені подобалися: надто великі очі, надто густі брови, надто довгий ніс, надто пухкі вуста... Так, красуні з мене не вийшло, та врода, за словами моєї матері, — не головне для моєї професії. Я хутко бігала — коли не вдавалося впоратись за допомогою рапіри, — і вперто намагалася виконати завдання якнайкраще. Я старанно дотримувалась правил і злагоджено працювала в команді. Сподівалась незабаром скласти тест Четвертого Ступеня й стати старшою у відділенні, а потім створити власну групу і приймати рішення самостійно. Моє життя було небезпечне, але насичене — й цілком мене задовольняло.
Коли агент Джейкобс був ще хлопчиною, він працював в агенції «Фіттес» у Лондоні. Тоді він, звичайно, був завзятим оперативником. Але не тепер. Як і в кожного дорослого, його відчуття притупились, і він уже не міг легко розпізнавати привидів, — отож поклав на нас обов’язки бути його очима й вухами. Це було цілком справедливо. Так робили всі керівники. Їхня робота полягала в застосуванні накопиченого досвіду й швидкому мисленні — коли треба керувати агентами під час появи Гостя, узгоджувати план атаки або, якщо потрібно, забезпечувати терміновий відступ. Під час моєї служби в агенції Джейкобсові це вдавалося непогано. Та вряди-годи, під час нескінченних очікувань, слухань і спостережень у темряві, йому починав уриватись терпець. Він довго не наважувався підійти до місця появи привида, та й потім робив це вкрай неохоче. В нього трусилися руки, він палив сигарету за сигаретою, вигукував накази здалеку, сахався від кожної тіні. Якось уночі, коли я підійшла до нього, щоб доповісти про виконане завдання, він прийняв мене за Гостя — вихопив у паніці рапіру й відтяв мені клапоть каптура. Мене врятувало лише те, що його рука схибила.