Джонатан Страуд – Сходи, що кричать (страница 11)

Я зупинилася, замислено пригадуючи акуратний сучасний особняк «Тенді й синів», величезні контори «Аткінса й Армстронґа», блискучі скляні корпуси «Ротвела» на Риджент-стрит... Проте ніхто з них не взяв мене на роботу. Тож вибору в мене тепер не було — я мусила йти до кінця.

Штовхнувши хитку металеву хвіртку у воротях, я ступила на стежку, вимощену потрощеною плиткою. Праворуч сходи круто вели вниз — до внутрішнього двору, наполовину затягнутого плющем і заставленого горщиками з розложистими деревцями. Вузенька доріжка, викладена залізом, перетинала стежку перед дверима, пофарбованими начорно, біля яких висів великий дзвін з дерев’яним сердечком.

Не чіпаючи дзвона, я переступила залізну доріжку й гучно постукала в двері. За кілька секунд звідти визирнув гладкий юнак із засмальцьованим волоссям, у великих круглих окулярах.

— О! Ще одна! — промовив він. — А я вже думав, що ми з цим закінчили. Чи, може, ви нова дівчина Арифа?

Я вирячилась на нього:

— Якого Арифа?

— Того, що працює в крамничці на розі. Зазвичай цієї години нам приносять від нього пончики. У тебе, здається, їх немає, — засмучено додав він.

— Ні. Зате в мене є рапіра.

Юнак зітхнув:

— Тоді, виходить, ви ще одна кандидатка. Як вас звуть?

— Люсі Карлайл. А ви — пан Локвуд?

— Я? Ні.

— То можна мені увійти?

— Умгу. Остання дівчина щойно пішла від нас. Відразу було видно, що вона тут надовго не залишиться.

Тільки-но він договорив, як із будинку долинув моторошний вереск, відбившись від порослих плющем стін двору. По всій вулиці з дерев злетіли пташки. Я мимоволі вхопилася за руків’я рапіри. Вереск, поволі слабшаючи, перетворився на схлипування й нарешті вщух. Виряченими очима я втупилась у юнака, який навіть не поворухнувся.

— Ну, що я вам казав? — промовив він. — Ви наступна. Ходімо зі мною.

Ні цей хлопець, ні вереск не викликали в мене довіри, тож я ладна була забратися звідси геть. Проте після двох тижнів у Лондоні я залишилась майже без грошей: якщо нічого не вийде тут, доведеться найматися до нічної варти разом з іншими невдахами. До того ж у поведінці цього юнака мене насторожила така собі витончена зухвалість; він був наполовину певен, що я зараз утечу. Цього я не могла допустити — і рушила за ним до просторого, прохолодного передпокою.

Підлогу тут було викладено дерев’яними панелями, стіни завішено книжковими полицями з темно-червоного дерева. Крім книжок, на тих полицях було чимало всякої всячини — маски, горщики, ікони, яскраво розмальовані мушлі й гарбузи. Відразу біля дверей стояв вузенький столик із ліхтарем на підставці, схожій на кришталевий череп. За ним стояв великий потрісканий горщик для квітів, з якого стирчали парасольки, ціпки та рапіри.

Я зупинилася біля вішака з пальтами.

— Зачекайте, — мовив юнак, залишаючись по той бік відчинених дверей.

Він був трохи старший і нижчий за мене, та помітно кремезніший. Досить-таки негарний — гладка постать, непримітні риси обличчя й випнута кутаста щелепа. Очі за окулярами були ясно-блакитні. Світло-русяве волосся, що ховало чоло, скидалось на кінську гриву. На ньому були білі кросівки, вицвілі джинси й завелика футболка, яка, щоправда, помітно обтягала стан і черево.

— Ще одну хвилинку, — додав він.

Бурмотіння, що линуло з глибини дому, несподівано стало гучнішим. Двері навпроти враз відчинились і з них вискочила добре вбрана дівчина — очі аж палають, обличчя біле, як крейда, в руці затиснуте зібгане пальто. Вона гнівно й презирливо поглянула на мене, кинула прокльон на адресу гладкого юнака, копнула ногою вхідні двері й вибігла надвір.

— Гм-м... Ще одна співбесіда завершилася, — зауважив юнак, зачинивши за нею двері й почухавши свого товстого носа. — От і гаразд. Ходімо, будь ласка, зі мною...

Він провів мене до гарненької сонячної вітальні, світлі стіни якої було увішано різноманітними артефактами й тотемами. Два прості стільці й кушетка стояли довкола низенького чайного столика. А поряд, широко всміхаючись, стояв високий стрункий хлопець у темному костюмі.

— Я виграв, Джордж, — сказав він. — Я знав, що прийде ще одна.

Підходячи до нього, щоб привітатись, я відразу — як і завжди — напружила всі свої відчуття. І зовнішні, і внутрішні. Просто задля того, аби нічого не проминути.

Найпомітнішою річчю в кімнаті був круглий, громіздкий предмет, що лежав на столику під білим, у зелену цятку, носовичком. Чи не ця загадкова річ так збентежила оту попередню дівчину? Здавалося, що саме вона. Від неї линув тихий-тихий шум — я майже чула його, та намагалась про це не думати. Адже варто сконцентруватись — і цей шум пригнітить мене, а це означатиме, що я стовбичитиму з виряченими очима і роззявленим ротом: не надто вдалий початок співбесіди. Отож я просто потиснула хлопцеві руку.

— Привіт, — сказав він. — Я — Ентоні Локвуд.

— Люсі Карлайл.

У нього були темні блискучі очі й симпатична, хоч і трохи крива, усмішка.

— Дуже радий знайомству. Хочете чаю? Чи, може, Джордж уже щось запропонував вам?

Гладкий юнак зневажливо махнув рукою:

— Навіщо? Зачекаймо краще, поки вона пройде перший тест. Побачимо, чи залишиться вона тут. Ми й так уже зранку перевели стільки чаю нінащо!

— Може, нехай вона краще розбереться сама, — заперечив Ентоні Локвуд, — а ти поки підеш і поставиш на вогонь чайник?

Юнака, одначе, це не переконало.

— Гаразд. Тільки я вважаю, що вона все одно дремене.

Він поволі обернувся на п’ятах і подався до передпокою.

Ентоні Локвуд запросив мене сісти.

— Не гнівайтесь на Джорджа. Ми проводимо співбесіди з восьмої години, тож він зголоднів. А ще він так сподівався, що попередня дівчина буде на сьогодні останньою...

— Пробачте, — відповіла я. — На жаль, я не принесла з собою пончиків.

Хлопець гостро позирнув на мене:

— Чому ви так кажете?

— Джордж розповів мені про ваші щоденні замовлення.

— Он як. А я вже подумав був, що ви екстрасенс.

— Так, я екстрасенс.

— Я мав на увазі інше... Ну, гаразд.

Він сів на кушетку навпроти й погортав папери на столику. Обличчя його було худе, з довгим носом і копицею темного неслухняного волосся. Мене вразило, що він був навряд чи старший за мене. Його впевнена поведінка не дозволяла точніше визначити його вік. Та найдивовижніше, що жодної дорослої людини в кімнаті так і не було.

— Як я помітив з вашого листа, — провадив хлопець, — ви з півночі Англії. З Чевіот-Гілс. До речі, чи не там відбувся отой нещодавній спалах?..

— Жах Мертонської шахти, — підтвердила я. — Мені тоді було п’ять років.

— Агенти «Фіттес» прибули туди з Лондона, щоб упоратися з Гостями, — пригадав Локвуд. — Про це писав «Британський Привидознавець».

Я кивнула:

— Якщо спостерігати за ними, вони можуть забрати в нас душі. Всі наші сусіди позабивали вікна на долішніх поверхах, проте мені вдалося підгледіти. Я бачила, як вони кружляють у місячному світлі посеред дороги. Малесенькі спалахи, схожі на дівчаток...

Він насмішкувато поглянув на мене:

— На дівчаток?! Я думав, що це духи шахтарів, які загинули під землею...

— Спочатку — так. Але ж то були Перевертні. Вони змінили не одну подобизну, перш ніж їм настав кінець.

Ентоні Локвуд кивнув:

— Зрозуміло. Це багато що значить... Отже, для вас уже давно не таємниця, що ви маєте Талант. Ваш Зір, звичайно, потужніший, ніж в інших підлітків, і ви сміливо користувались ним. Але в листі не згадуються ваші справжні вміння. Ваш Слух. І сила вашого Дотику.

— Так, Слух — це справді моє особливе вміння, — погодилась я. — Коли я була ще малятком, то вже чула надворі шепіт голосів — після комендантської години, коли всі люди розходилися по домівках. І Дотик у мене теж непоганий — хоч часом він зливається з моїм Слухом. Їх важко розділити. Найчастіше для мене Дотик — це відлуння того, що сталося.

— Джордж до цього теж трохи здібний, — мовив хлопчина. — А от я — ні. Я глухий до всього, що стосується Гостей. Моя сила — Зір. Смертні Вогні, сліди, будь-які примарні рештки смерті... — Він посміхнувся. — Весело, еге ж? Гаразд, повернімося до вашого листа. Тут сказано, що ви почали працювати з місцевим оперативником на ім’я... — Він поглянув у папір. — Джейкобс. Правильно?

Мені від напруження аж звело живіт, та я все-таки чемно всміхнулась:

— Правильно.

— Ви працювали в нього кілька років?

— Так.

— Він навчав вас, еге ж? Ви одержали в нього свій Четвертий Ступінь кваліфікації?