Джонатан Страуд – Сходи, що кричать (страница 10)
Ми, агенти, знали, на що перетворився Джейкобс, і не дуже цим переймалися. До того ж він платив нам гроші і взагалі був шанованою в нашому містечку особою, отож ми мусили миритись із його дивацтвами й довіряти йому. Врешті-решт, нічого страшного в нас не відбувалося — аж до тієї ночі на Вайсбернському млині.
То був водяний млин на півдорозі до долини Вайс, що мав недобру славу. Через одну чи дві колишні смертельні пригоди млин стояв закритий уже багато років. Місцева фірма з лісозаготівель вирішила влаштувати тут свою контору, та їм хотілося бути певними в безпеці цього місця. Отож керівництво фірми звернулося до Джейкобса з проханнями перевірити все й переконатися, що там немає нічого надприродного.
Ми вирушили в долину надвечір і дісталися туди вже в сутінках.
На головних дверях млина висів важкий замок. Шибку в панелі дверей було розбито, і отвір забили дошкою. Зібравшись біля входу, ми перевірили наше знаряддя. Джейкобс за звичкою знайшов собі сидіння — найближчий пень. Він запалив сигарету. Ми використовували свої Таланти й доповідали про те, що відчували. Тільки мені було чомусь тривожно.
— Ніби хтось схлипує, — сказала я. — Дуже тихо, але зовсім поруч.
— Як саме схлипує? — перепитав Джейкобс, спостерігаючи за кажанами, що пролітали в нього над головою.
— По-дитячому.
Джейкобс розгублено кивнув, навіть не поглянувши на мене.
— Убезпечте першу кімнату, — наказав він. — І перевірте все ще раз.
Замок за багато років заіржавів, а двері перекосились. Ми штовхнули їх — і освітили нашими ліхтариками простору покинуту кімнату з низькою стелею й шаром сміття на потрісканому
Ми увійшли, тягнучи за собою шлейф тютюнового диму. Джейкобс із нами не пішов. Він залишився сидіти на пеньку, втупившись у власні коліна.
Тримаючись укупі, ми зосередились на своїх Талантах. Я знову почула схлипування — тепер уже гучніше. Ми вимкнули свої ліхтарики, щоб швидше виманити привида: минуло багато часу, перш ніж ми побачили невеличку світлу постать, що кралася віддалік, у кінці проходу, який вів углиб млина. Коли ми знов увімкнули ліхтарики, в проході вже нікого не було.
Я повернулася, щоб доповісти про нашу знахідку.
— Пол і Джуді кажуть, що привид схожий на малу дитину. Більше нічого додати не можу. Він ледве помітний і майже не ворушиться.
Агент Джейкобс змахнув попіл на траву:
— Він не звертався до вас? Не пробував наблизитись?
— Ні, сер. Дехто з нас вважає, що це слабка форма Першого Типу. Можливо, відлуння якоїсь дитини, що колись працювала тут...
— Що ж, гаразд. Спробуйте відігнати його залізом. Тоді ви зможете знайти Джерело.
— Так, сер. Тільки...
— Що таке, Люсі?
— Щось тут... не так. Мені це не подобається.
Кінчик сигарети спалахнув у темряві червоним, коли Джейкобс поволі затягся тютюном. Як і завжди, його руки трусились, а в голосі було чути роздратування:
— Не подобається? Звичайно. Це ж дитячий плач. А щось іще ти чула?
— Ні, сер.
— Може, ще чийсь голос? Якогось іншого, дужчого Гостя?
— Ні...
То була правда. Більше я не почула нічого небезпечного. Усе, що стосувалось привида, було кволе й тихе. Ледве помітне — і звук, і постать... Звичайнісінька мізерна Тінь. Ми змогли відчути це тричі поспіль. Та мені все одно було тривожно. Мені не подобалось, як цей привид меншає — ніби згортається...
— А що кажуть інші? — питав далі Джейкобс.
— Вони думають, що це легка справа, сер. Їм кортить мерщій упоратися з Гостем. Та, як на мене, тут щось не те...
Я почула, як він совається на пеньку. В гіллі зашурхотів вітер.
— Я можу наказати їм повернутись, Люсі. Але твоїх непевних відчуттів тут замало — потрібна вагома причина.
— Ні, сер... Усе гаразд. — Я зітхнула й нерішуче спитала: — Може, ви підете зі мною? Мені цікава ваша власна думка...
Запала важка мовчанка.
— Просто виконуй свою роботу, — обізвався нарешті Джейкобс.
Усі інші палали нетерпінням. Коли я подала їм знак, вони вже зайшли далеко в прохід — з піднятими рапірами й соляними бомбами напоготові. Проте далека світла пляма відчула наближення заліза. Вона здригнулась і зменшилась, замерехтіла — мов зображення в старому телевізорі — й вирушила туди, де прохід повертав убік.
— Тікає! — загукали мої товариші.
— Зараз зникне!
— Не зводьте з нього очей! Ми не можемо загубити його!
Якщо не вдасться помітити точку зникнення Гостя, це серйозно утруднить пошук Джерела. Тому вони так і рвалися вперед. Діставши рапіру, я кинулася за ними. Тінь так зменшилася, що мала от-от щезнути. Усі мої тривоги тепер видавалися безглуздими.
Маленький, як дитина, привид підскочив і пропав за рогом. Мої товариші помчали за ним навздогін; я поспішала за ними. Та не встигла я підійти до повороту, як яскравий спалах плазми вдарив у стіну переді мною. А потім заскрипіло залізо й вибухнув самотній магнієвий вогонь. У його світлі я помітила, як моторошна тінь росте. Стало темно.
І тоді всі закричали.
Я озирнулася назад, у прохід, на відчинені двері. Навіть на такій далекій відстані я помітила червону цятку запаленої сигарети.
— Сер! Пане Джейкобсе!
Мовчанка.
— Сер! Допоможіть нам!
Цятка спалахнула, ніби Джейкобс зітхнув. Та жодної відповіді не було. Він не поворухнувся. Вітер ревнув і промчав проходом з такою силою, що мало не збив мене з ніг. Стіни млина заходили ходором, двері зачинились.
Я спересердя вилаялась у темряві. Тоді взяла з пояса каністру, підняла рапіру й побігла до повороту — туди, де лунали крики.
Після того, як оголосили результати розслідування, родичів загиблих агентів так обурила поведінка Джейкобса, що вони подали на нього в суд. Та це ні до чого не призвело. Він переконував, що діяв відповідно до повідомленої мною інформації про силу привида. Так само він стверджував, що не чув моїх волань про допомогу, — як і інших звуків зсередини млина, аж поки я врешті вибила шибку на горішньому поверсі й безпечно впала з даху. Він присягався, що не чув нічиїх криків.
Я посвідчила, що намагалась пояснити свою тривогу, але все-таки мусила визнати, що не відчувала нічого конкретного. Слідчий у підсумку зауважив, що це — суттєва хиба моєї доповіді, яка мала містити точніший опис сили Гостя. Поліція зійшлася на версії «нещасний випадок» — типовій для таких обставин. Родичі загиблих одержали виплати з «Фонду Фіттес» і маленькі таблички з іменами на міському майдані — на пам’ять про їхніх дітей. Млин було зруйновано, а місце, де він стояв, засипано сіллю.
Незабаром Джейкобс повернувся до роботи. Усі сподівалися, що я, перепочивши після тієї пригоди, знов охоче прилучуся до нього. Проте я вважала інакше. Три дні мені знадобилось на те, щоб відновити сили. Четвертого ранку — на світанні, коли мати й сестра ще спали, я спакувала свої речі до невеличкого рюкзака, почепила до пояса рапіру й покинула рідний дім, навіть не озирнувшись на прощання. Через годину я вже сиділа в потязі, що мчав до Лондона.
6
«ЛОКВУД і К°»
Відомій агенції психологічних розслідів «Локвуд і К°» потрібен новий молодший оперативних. Обов’язки: робота в місцях, захоплених привидами, аналіз здобутої інформації, дії з нейтралізації загрози. Вимоги до кандидата: здатність ВІДЧУВАТИ надприродні явища, ошатний зовнішній вигляд, бажано — дівчина, не старша за п’ятнадцять років. Не розглядаються: нероби, шахраї, особи з судимістю. Звернення в письмовій формі надсилати за адресою: Лондон, W1, Портленд-Роу, 35.
Я стояла на тротуарі й дивилась, як від’їжджає таксі. Коли шум мотора вщух, стало зовсім спокійно. Бліде сонячне проміння виблискувало на асфальті й на чередах автомобілів, припаркованих обабіч дороги. Поряд, в острівці світла, маленький хлопчик грався з пластмасовими фігурками агентів та привидів. Агенти тримали в руках малесенькі рапіри, а привиди скидались на невеличкі вітрила. Крім цього хлопчини, довкола не було нікого.
Ця частина Лондона була, вочевидь, житловим районом. По оздоблених колонами ґанках кощавих вікторіанських будинків висіли кошики з лавандою; сходи вели до квартир на перших поверхах просто з вулиці. Від кожного будинку ніби віяло старомодною шляхетністю — так, наче дивишся в минулі, кращі дні. На розі містилася бакалійна крамничка, захаращена всім, чим завгодно; від помаранчів до вакси, від молока до магнієвої стрічки. Біля крамниці, на стовпі футів з вісім заввишки, красувався ліхтар для відлякування привидів. Лампочки в ліхтарі давно потьмяніли, лінз видно не було, а залізна оправа взялась іржею, наче лишайником.
Одначе розповім про все до ладу. Я подивилась, мов у дзеркало, в бічне скло найближчого автомобіля, скинула кашкет і зачесала пальцями волосся. Цікаво, чи схожа я на досвідченого оперативника? Чи схожа хоч на кого-небудь із поважною репутацією й кваліфікацією? Чи схожа на скуйовджене дівчисько, якому відмовили в шістьох агенціях за тиждень? Сказати було важко.
Я рушила вулицею вгору.
Будинок 35 на Портленд-Роу виявився білою чотириповерховою спорудою, яку прикрашали зелені жалюзі й рожеві квіти на вікнах. Зовні він здавався більш ветхим, ніж сусідні будинки. З першого погляду було помітно, що його треба перефарбувати — чи хоча б просто вичистити. На стіні, біля сходів, виднілася маленька дерев’яна табличка: