Джонатан Страуд – Сходи, що кричать (страница 8)

Жаль стиснув мені серце.

— Хто зробив це з тобою? — запитала я.

— Люсі! — Локвудів крик заглушив виття вітру.

Я обернулася — саме для того, щоб побачити як дівчина-привид кидається на мене крізь вогняну стіну. Скам’яніле обличчя, порожні очі, руки — витягнуті саме так, щоб лагідно пригорнути мене...

Насправді, звичайно, все було не так. Я сліпо занурила руки в зарості павутиння, порозганявши павуків. Спроба просунути сітку нижче зіткнулася з перешкодою у вигляді решток дощок в отворі. Дівчина була майже поряд. Я шалено подалася вперед, натиснувши всією вагою на уламок дошки, який відразу тріснув і зламався. Схлипнувши, я накрила сіткою сухе, м’яке, запилюжене волосся. Срібні ланки впали на голову й тіло, утворивши надійну клітку.

Тієї ж миті дівчина зупинилась. Вона завмерла в повітрі. Зітхнула, застогнала, затремтіла. Розпатлане волосся заховало її обличчя. Примарне світло, що оточувало її, тьмяніло й тьмяніло — аж поки згасло. Дівчина зникла, наче ніколи й не з’являлася тут.

Разом з нею пропали й сили, що наповнювали будинок. Повітря перестало давити мені на вуха. Вітер ущух. Підпалені папірці поволі спадали на підлогу.

Таке завжди буває, коли вдало нейтралізовано Джерело.

Я глибоко вдихнула, прислухалась...

Так. У будинку — тиша. Привид зник.

Звичайно, говорячи про тишу, я мала на увазі психологічний рівень. У кабінеті досі лютував вогонь. По підлозі танцювали полум’яні блискітки, щільний дим здіймався до стелі. Стоси паперів, які ми винесли до коридору, палали — як, власне, й сам коридор. Виходу в цьому напрямку не було.

З іншого боку кімнати Локвуд нетерпляче махав мені рукою, показуючи на вікно.

Я кивнула. Зволікати не можна. Будинок горить. Та спершу — сама не знаючи навіщо, — я повернулася до отвору, засунула руку під сітку (намагаючись не думати, що іще я можу намацати) й схопила золоте кольє — єдиний уцілілий доказ того, що ця дівчина колись існувала. Коли я потягла за нього, ланцюжок вивільнився так легко, ніби він не був застебнутий. Я поклала все — ланцюжок і підвіску, павутиння й порох — у кишеню своєї куртки. Тоді обернулась — і, пробираючись між язиками полум’я, обійшла стіл біля вікна.

Локвуд уже стояв на підвіконні, змахнувши на підлогу рештки паперу й вогню. Він намагався відчинити вікно — не виходило: заклинило чи зламалося — розбиратись не було часу. Тоді він копнув раму, відламавши защіпку. Я підбігла до нього. Нарешті — за кілька останніх годин — ми дихали свіжим, вогким, туманним повітрям.

Ми стали на підвіконні навколішки. Круг нас шаленіло полум’я, знищуючи штори. Із садка наші чорні силуети було видно в квадраті яскравого світла.

— З тобою все гаразд? — запитав Локвуд. — Щось трапилося там, біля отвору?

— Ні. Нічого. Усе гаразд. — Я похмуро всміхнулась. — Будь-що свою роботу ми виконали.

— Еге ж. Як ти гадаєш, пані Гоуп буде задоволена? Щоправда, її будинок геть згорить, але ж він тепер без привидів... — Він поглянув на мене. — Отже...

— Отже... — Я позирнула з підвіконня вниз, марно шукаючи землю. Було надто далеко й темно, щоб її побачити.

— Усе буде гаразд, — заспокоїв мене Локвуд. — Я майже певен: там унизу розлогі кущі.

— Гаразд.

— Кущі й дворик, залитий бетоном. — Він поплескав мене по руці. — Вперед, Люсі. Стрибай. Вибору в нас немає.

Тут він, звичайно, мав рацію. Коли я озирнулась, вогонь уже охопив підлогу й димар. Отвір у стіні — і його таємницю — поглинули жадібні язики полум’я. Я зітхнула.

— Гаразд. Як скажеш.

Закіптюжене Локвудове обличчя вишкірилось в усмішці:

— Хіба я колись підводив тебе за останні півроку?

Я вже розтулила рота, щоб нагадати про все... і саме зараз стелі закортіло завалитись. Гарячі шматки деревини й тиньку посипались униз. Щось стукнуло мене по спині. Я не втрималась — і почала падати всередину. Я відчула, що Локвуд підхопив мене, проте сам утратив рівновагу: наші руки зметнулися в повітрі. Якусь мить ми балансували, тримаючись між вогнем і холодом, між життям і смертю. А потім обоє зірвалися вниз, у ніч, де не було нічого, крім цілковитої темряви.

Частина друга

Донині

5

Дехто каже, що Проблема існувала завжди. У привидах, мовляв, немає нічого нового, й вони зроду-віку поводяться однаково. Ще римський письменник Пліній розповідав про них майже дві тисячі років тому. То була історія про одного мудреця, що купив собі будинок в Атенах. Коштував той будинок підозріло дешево, тож мудрець вирішив оглянути його — чи немає там привидів. Уже найближчої ночі його відвідав дух худорлявого дідугана в кайданах. Привид поманив мудреця: той не втік, а подався за ним у двір, де дідуган запався в землю. Вранці мудрець наказав своїм слугам розкопати землю в тім місці. І справді, вони знайшли там закутий у кайдани кістяк. Кістяк перепоховали належним чином, і привид більше не з’являвся. От історії й кінець. На думку фахівців, то був характерний привид Другого Типу, що мав одне просте бажання — бути похованим як слід. Те саме, що буває й нині. За тисячі літ нічого не змінилося.

Пробачте, звичайно, але я в таке не вірю. Я згодна, це чудовий приклад прояву прихованого Джерела — таке трапляється повсюди. Проте звернімо увагу на дві подробиці. Перша: мудрець в історії Плінія зовсім не боїться, що привид торкнеться його, а від цього — як відомо — людина набрякає, синіє й болісно помирає. Може, він просто бовдур (хоч це — аж ніяк не запорука щасливого випадку). А може, Гості за давніх часів були не такі небезпечні, як тепер.

І друга подробиця — сам будинок із привидом. Невже він був один такий на всі Атени — через те й коштував так дешево? В сучасному Лондоні таких будинків десятки, і їхня кількість дедалі зростає — попри всі зусилля агенцій зупинити це. Виходить, що за давніх часів привиди були неабиякою рідкістю. А тепер — справжнісінька епідемія. Як на мене, з цього виходить, що сучасна Проблема відрізняється від давньої. Дивні й нові речі почали коїтися десь із п’ятдесят-шістдесят років тому — і ніхто не має ані найменшої гадки, чому.

Якщо ви погортаєте старі газети — як це частенько робить Джордж, — то знайдете згадки про незліченні примарні вогні, що повсюди з’являлися в Кенті й Сассексі десь у середині минулого століття. А потім низка кривавих пригод — не зразок Гайґетського Жаху чи Мадлейнського Фантома — привернула серйозну увагу влади. Кожен такий несподіваний прояв потойбічних сил тяг за собою кілька моторошних смертей. Поліційні розсліди не призвели ні до чого — ба більше, кількох полісменів теж знайшли мертвими. Аж нарешті двоє молодих учених спробували простежити кожен прояв аж до його Джерела (у Гайґетського Жаху таким Джерелом був пошкоджений череп, у Мадлейнського Фантома — тіло, поховане на перехресті). Їхні успішні розшуки дістали великий розголос, і тоді існування Гостей уперше міцно вкарбувалось у суспільну свідомість.

У наступні роки численні привиди почали з’являтись у Лондоні й на південь від нього, а далі — потроху по всій країні. Почалася шалена паніка. Відбувалися заворушення й демонстрації. Церкви й мечеті гріли руки на людях, що поспішали врятувати свої душі. Тоді Фіттес і Ротвел відкрили власні психологічні агенції, що мали більший попит, ніж численні їхні конкуренти. Врешті уряд узявся за цю справу сам — запровадив нічну комендантську годину і встановив у великих містах особливі ліхтарі, що лякають привидів.

Проте нічого з цих заходів, зрозуміло, не вирішило Проблему. Найкраще, що вдалося зробити, — це виграти час. Люди навчилися жити в умовах нової реальності. Дорослі громадяни поховали голови в пісок, певні, що їхні будинки достатньо напхані залізом, і віддали справу боротьби з привидами до рук агенцій. Агенції, в свою чергу, заходилися шукати найкращих співробітників. А оскільки найвищий рівень психологічних здібностей частіше трапляється серед молоді, то цілі покоління підлітків — таких, як я, — потрапляли на лінію фронту цієї боротьби.

Я — Люсі Джоан Карлайл — народилась, коли Проблемі офіційно минуло сорок років. Вона вже поширилась по всіх наших островах, і в кожному — навіть найменшому — містечку були свої захисні ліхтарі, а в кожному селі — свої тривожні дзвони. Мій батько працював носієм на залізничній станції маленького містечка на півночі Англії, де будинки з черепичними дахами й мурованими стінами стояли серед зелених пагорбів. Батько був низенький, червонолиций, жилавий чоловічок; він помітно горбився, а своїм зарослим обличчям скидався на мавпу. Від нього завжди тхнуло міцним чорним пивом, і він суворо карав будь-кого зі своїх дітей, хто наважувався порушити його звичний байдужий спокій. Я ніколи не озивалась, коли він кликав мене на ім’я; ми всі неймовірно боялись його. Коли мені було п’ять років, він потрапив під потяг; усе, що я відчувала тоді, — це страх, що він може повернутися до нас. Про цю подію повідомили Службу Регулювання Наглих Смертей. Звідти приїхали священики, розсипали залізні стружки на тім місці, де він загинув, поклали на очі трупа срібні монети, повісили на шию залізний амулет — зробили все, щоб розірвати зв’язок тіла з душею. Усіх потрібних заходів було вжито. Він ніколи не повернувся. Мати казала: якби батько й став привидом, нам це не завдало б жодного клопоту, бо він напевно оселився б у найближчій пивничці.