Джонатан Страуд – Сходи, що кричать (страница 16)

Кілька годин ми витратили на старанні виміри й спостереження. Джордж, зокрема, уважно нотував якнайменші зміни температури повітря, проте й без нього ми всі відчули, як у сутінках стає дедалі холодніше. Посилився й відчутний запах гнилизни. Десь ближче до півночі повіяло легким вітерцем: я відчула, як на моїй потилиці стало диба волосся. В дальньому кутку гаража, біля самісіньких ящиків, з’явилося легеньке видиво. Воно було нерухоме, схоже на примарну бліду чоловічу постать. Ми спокійно дивились на нього, тримаючи руки на робочих поясах, однак це було даремно — жодної загрози від цього привида не виходило. Хвилин через десять постать зникла. Повітря очистилось.

— Юнак, — зауважив Локвуд. — Убраний ніби в шкіряну уніформу. Хто може щось додати?

Я хитнула головою:

— Я, на жаль, нічого. Мій Зір не такий пильний, як ваш. Але...

— Цілком зрозуміло, що це таке, Локвуде, — перервав мене Джордж. — Я теж бачив уніформу, а це підтверджує мою думку, що з’явилася ще до того, як ми сюди увійшли. Цей будинок — досить новий. Сусідні — давніші, ще довоєнні. Колись на тім самім місці, де ми стоїмо, теж був інший, давніший, будинок. А тепер його немає. Чому? Бо під час війни в нього влучила бомба. Знищила й будівлю, й хлопця, якого ми щойно бачили. Цей привид — Втілення. Можливо, це вояк, що повернувся у відпустку додому, а його рештки спочивають десь у землі, в нас під ногами.

Він рішуче запхав свою ручку в кишеню штанів, зняв окуляри й протер їх футболкою.

Локвуд насупився:

— Ти так гадаєш? Можливо... Але я не знайшов тут жодного Смертного Вогню. — Він замислено потер підборіддя. — Якщо так, то наш клієнт буде не дуже задоволений, бо нам доведеться ламати підлогу.

Джордж степнув плечима:

— Авжеж. Привид хоче, щоб відшукали його кістки. Чого ще він може хотіти?

— Пробачте, — обізвалась я. — Я з вами не згодна.

Обидва поглянули на мене.

— Що? — перепитав Джордж.

— Я, звичайно, не бачила Гостя так чітко, як ви, — почала я. — Але помітила те, що ви проминули. Я чула голос — якраз перед тим, коли привид зник. Ви чули його? Ні? Ну, гаразд. Слова були дуже тихі, але цілком розбірливі. «Нема часу. Не перевіряйте гальма». І все. Він повторив це двічі.

— І що ж це означає? — нетерпляче запитав Джордж.

— Це означає, — відповіла я, — що Джерело може бути не під будинком, а привид — ніяке не Втілення. Я думаю, що річ в одному з цих ящиків. Що в них лежить?

— Непотріб, — відказав Джордж.

— Уламки двигунів, — додав Локвуд.

— Еге ж, частини старих мотоциклів, які наш клієнт понатягав сюди. Цікаво, звідки вони? Яка їхня історія? Чи не може одна з них походити з машини, що потрапила в аварію — можливо, з фатальним кінцем?

Джордж пирхнув:

— Дорожньо-транспортна пригода? Ти думаєш, що Джерело — розбитий мотоцикл?

— Чи не скидався одяг привида на вбрання мотоцикліста? — провадила я.

Запала мовчанка. Тоді Локвуд повільно кивнув.

— Знаєте, — промовив він, — може, й так... Це треба перевірити. Завтра попросимо нашого клієнта дати нам уважніше оглянути ящики. А тим часом — дякую, панно Карлайл, за ваше цікаве спостереження. Ваш Талант не розчарував мене!

До речі, я мала цілковиту рацію. В одному з ящиків знайшлися понівечені деталі від спортивного мотоцикла, які надали нам дуже цікаві відомості про себе. Ми витягли їх з гаража й відіслали до «Крематорію Фіттес», щоб таким чином заспокоїти привида. Проте на цьому ніч не закінчилася. Коли ми нарешті повернулись на Портленд-Роу, в моїх вухах ще довго лунали Локвудові похвали. Я була в надто піднесеному настрої, щоб відразу йти спати. Замість того, щоб вирушити до себе на горище, я зробила собі на кухні бутерброд і подалася до бібліотеки, яку ще не встигла оглянути до ладу.

То була темна, обшита дубовими панелями кімната по інший бік вітальні. Важкі портьєри затуляли вікна; полиці з чорного дерева, заповнені томами в твердих палітурках, тяглися вздовж стін. Над каміном висіла картина — натюрморт із зображенням трьох стиглих груш. Настільні лампи стояли, повигинавши шиї, мов чаплі: у світлі однієї з них сидів Ентоні Локвуд, умостившись у м’якому кріслі. Він елегантно закинув свої довгі ноги на поруччя; темна гривка волосся не менш елегантно нависала над чолом. Він читав якийсь часопис.

Я зупинилася в дверях.

— О, панно Карлайл! — Він підскочив з гостинною усмішкою. — Заходьте, будь ласка. Сідайте, де вам до вподоби, крім отого бурого стільця в кутку. То — улюблене місце Джорджа, він частенько сидить там у самих трусах. Сподіваюсь, що ваш прихід позбавить його від цієї звички. Не хвилюйтеся — зараз він уже спить і не вшанує нас своїм візитом.

Я сіла в шкіряне крісельце навпроти Локвуда. Воно було м’яке, зручне, і єдине, що трохи завадило моєму комфорту, — засохлий яблучний недогризок на одному з поруччів. Локвуд увімкнув лампу над моєю головою, без жодного слова підхопив недогризок і пожбурив його до сміттєвого кошика. Тоді повернувся до свого крісла й згорнув руки поверх часопису в себе на колінах.

Ми всміхнулись одне до одного. Я зненацька зрозуміла, що ми досі не знайомі як слід. Так, була співбесіда, екскурсія будинком, навіть спільне розслідування... але я досі не змогла знайти жодної теми для нашої розмови.

— Я бачила Джорджа, коли він сходив нагору, — нарешті промовила я. — Він, здається, трохи... вередував.

Локвуд безжурно хитнув головою:

— З ним усе гаразд. Часом у нього трапляється такий настрій.

Запала тиша. Її порушувало тільки рішуче цокання розцяцькованого годинника на каміні.

Ентоні Локвуд кахикнув:

— Отже, панно Карлайл...

— Просто «Люсі», — відповіла я. — Так буде й коротше, й легше, й приязніше. Адже ми тепер працюємо разом. І мешкаємо теж в одному будинку.

— Звичайно. Це правда... — Він поглянув на свій часопис, а тоді знову на мене. — Отже, Люсі, тобі тут подобається?

Ми обоє ніяково засміялись.

— О, дуже подобається. Моя кімната така гарненька!

— А душова... не замала для вас?

— Ні, чудова. Дуже затишна.

— Затишна? Я радий.

— А як із твоїм ім’ям? — несподівано запитала я. — Я помітила, що Джордж називає тебе «Локвуд».

— Так, часом я озиваюсь на це ім’я.

— А тебе хто-небудь звав «Ентоні»?

— Мати. І батько.

Я трохи помовчала.

— А як щодо «Тоні»? Так тебе називали?

— Тоні? Гаразд, панно Кар... пробач, Люсі. Можеш звати мене, як собі захочеш. Чи «Локвуд», чи «Ентоні». Тільки, будь ласка, не «Тоні» й не «Ент». А якщо ти зватимеш мене «Ей», то мені, на жаль, залишиться хіба що викинути тебе на вулицю.

Я знову помовчала.

— Тебе хтось називав «Ей»? — нарешті запитала я.

— Так, моя найперша асистентка. Вона недовго працювала в мене.

Локвуд усміхнувся мені. Я усміхнулась у відповідь, слухаючи цокання годинника. Надто гучне, воно збивало мене з думки. Я вже зібралася вирушити до своєї кімнати.

— А що це ти читаєш? — спитала я.

Він підняв часопис. На його обгортці була фотографія білявки — з зубами, яскравими, мов захисні ліхтарі, — яка виходила з чорного автомобіля з залізними ґратами на вікнах. Вона саме пирскала собі на сукню лавандовою сумішшю.

— «Світський Лондон», — пояснив він. — Нудна бридня. Зате дізнаєшся, що діється в місті.

— І що ж там діється?

— Здебільшого всілякі вечірки. — Він пожбурив часопис геть. Той упав і розкрився: там були незліченні фотографії вишукано вбраних чоловіків та жінок, що позували серед людних кімнат. — Ти думаєш, Проблема змусила людей замислитись про їхні безсмертні душі? Багатіїв — навпаки. Вони розважаються, купують дорогий одяг, проводять цілі ночі в добре захищених клубах і готелях — тремтячи зі страху, що за стінами нипають Гості... Минулого тижня таку вечірку влаштовував ДЕПРІК — Департамент психологічних розслідувань і контролю. Там були керівники всіх провідних агенцій.

— Он як! — Я підняла часопис і переглянула фотографії. — Тебе теж запросили?

Він стенув плечима:

— Ні. Звичайно ж, ні.

Я погортала сторінки. Ті приємно зашелестіли.

— В оголошенні ти писав, що «Локвуд і К°» — відома агенція, — зауважила я. — Виходить, ти трішки прибрехав?

Сторінки шелестіли. Годинник цокав.