Джонатан Страуд – Сходи, що кричать (страница 18)

— Справді? — Він стояв на місці й говорив монотонним, спокійним голосом. — Він сказав, що це сталось, коли ти розбиралася з Джерелом. Він боровся з дівчиною-Гостем — та жбурнула в нього плазмою і влучила в руку. В машині швидкої допомоги йому вкололи адреналін і зупинили зараження. Він каже, що з ним усе гаразд.

Моє серце тьохнуло. Як це могло статись? У кабінеті все тривало так швидко, а про те, що було в садку, я ледве пам’ятаю.

— І наскільки це погано? — перепитала я.

— Звідки я знаю?— відповів Джордж. — Сама скажи мені — ти ж там була.

— А я звідки знаю? — огризнулася я. — Мене там не було!

Джордж ревнув так, що я аж підскочила:

— А мусила би бути! — Він так ударив у стіну, що декоративний гарбуз упав з полиці й покотився по підлозі. — Так само, як мусила б запобігти цьому клятому доторку! Так, мені здається, що це дуже погано! В нього вже набрякла рука. Він сказав, що його пальці — наче п’ять синіх сардельок, а з ним ще й так брутально поводились у «швидкій»! Чому? Бо він хотів піти шукати тебе. Переконатися, що з тобою все гаразд! Він узагалі не хотів казати, що його торкнувся привид, — тоді він помер би за годину. На щастя, якийсь розумаха таки застромив йому голку в сідницю! Ви тільки погляньте — не хотів казати! Так само, як минулої ночі не хотів мене зачекати! Так само, як не хотів дати ретельно дослідити місце, куди ви захотіли припертися! Ні! Все як завжди — хутчіше, швидше, мерщій! Якби він тільки зачекав!.. — Джордж люто копнув гарбуз, зафутболивши його аж до плінтуса, — Тоді не сталося б нічого з цієї дурної мішанини!

Що ж, погляньмо. За останні дванадцять годин мене мало не вбив підступний привид. Я впала з вікна горішнього поверху на якийсь кущ. Розтягла руку. А лікарі цілу ніч витягали пінцетом тріски й шпичаки з моїх найчутливіших частин тіла. А ще я підпалила затишний будинок у передмісті. До того ж Локвуда торкнувся привид, а тепер йому, напевно, ще й дають припіканки в поліції! І тепер мені вкрай потрібні ванна, їжа, відпочинок — а найголовніше, знову побачити Локвуда.

Натомість я по-дурному лаялася з Джорджем. Гарненький початок дня!

— Замовкни, Джордж, — втомлено сказала я. — Зараз це не до речі.

Він заходився бігати круг мене:

— Зараз? А коли ж буде до речі?! Може, тоді, коли ви загинете разом з Локвудом? Коли я вночі відчиню двері й побачу вас — у повітрі, за лінією з залізних стружок, у сяйві плазми, з хробаками, що повзають у ваших очах?! Чудово! Що ж, чекати залишилось недовго!

Я пирхнула у відповідь:

— І справді чудово. Тільки сподіваюсь, що мій дух виявиться гарнішим.

— Справді?! — люто зарепетував Джордж. — Звідки ти знаєш Люсі, який із тебе вийде Гість? Ти не знаєш про них нічого! Нічого не читаєш із того, що я даю тобі! Не нотуєш нічого з побаченого! У вас із Локвудом тільки й клопоту, що відшукати й мерщій знешкодити Джерело!

Я підступила до нього. Якби моя рука менше боліла, я б зацідила йому просто в пухкі, мов пиріг, груди.

— Бо саме так ми заробляємо гроші Джордж! Це дає нам більше, ніж твоє гортання старих газет!

Його очі аж спалахнули за дурними круглими скельцями окулярів:

— Та невже? Справді?

— Справді! Якби ти менше порпався в них, то побачив би, що за останні місяці ми виконали вдвічі більше замовлень! А вчора?! Ми чекали на тебе цілий день — ти мав піти з нами! Ба ні — ти був надто заклопотаний у бібліотеці. Ми залишили тобі чемну цидулку на «скатертині мислення». Ти хоча б розумієш, що це значить — «повернися до п’ятої»?!

— Ви мали дочекатись мене, — спокійно відповів він.

— А навіщо? Яка різниця?

— Яка різниця?! Ану, ходімо! Зараз я покажу тобі, яка різниця!

Відвернувшись від мене, Джордж попрямував через передпокій на кухню. Незважаючи на мої зойки з приводу стосів немитих тарілок, він штовхнув двері в підвал і затупотів залізними сходами.

— Ходімо! — ще раз гаркнув він. — Якщо не гребуєш!

Від моєї лайки у відповідь могло б прокиснути молоко — краще, ніж коли воно стояло б на кухні три дні поспіль. Зараз я по-справжньому розлютилась. І затупотіла сходами вслід за Джорджем. У конторі, в світлі лампи, на Джорджевому столі громадились пожмакані папірці, брудні чашки, яблучні недогризки, пакунки з-під чипсів і надкусані бутерброди — всі докази його нещодавньої безсонної ночі. Тут-таки стояла й відкрита склянка з привидом; крізь жовтавий дим було ледве видно череп, що з якоїсь причини плавав у склянці догори дном.

Джордж перегорнув кілька газет на столі. Я не збиралася чекати початку його промови, тож заговорила сама:

— Ти хоч знаєш свою найголовнішу ваду? Це заздрість!

Джордж вирячився на мене:

— Кому ж я заздрю?

— Мені!

Він дико зареготав. Череп у склянці підхопив його регіт, вишкірившись на кшталт театральної маски.

— Та невже?! — вигукнув Джордж. — Ну ти й дивачка! Ти щойно спалила будинок нашої клієнтки. Тебе треба відзначити як нашу найкращу асистентку!

— Твоя правда. Адже ваш останній асистент помер!

Він завагався:

— Це тут ні до чого.

— Тож-бо й воно, що «до чого»! Ану, нагадай мені, як загинув Робін!

— Натрапив на Сирі Кістки, злякався й зіскочив з даху.

— Отож! А я вижила, ще й не втекла з місця роботи — звідти, де тій Джордже, майже не з’являєшся! Оце й зачіпає тебе, еге ж? Тобі здається, ніби тебе покинули. По-твоєму, це жорстоко? Тоді не звинувачуй мене в тому, що я втекла або чогось не зробила! Це тобі не порпання в запорошених книжках! Тут потрібні ефективні дії!

— Гаразд. — Він зсунув окуляри на свій товстий ніс. — Гаразд. Може, це й правда. Я поміркую над твоїми словами. А поки я це робитиму, поглянь, будь ласка, на цей запорошений старий звіт, який я відшукав учора — саме тоді, коли ви так ефективно забули взяти з собою залізні ланцюги. Це уривок житлового реєстру, що стосується будинку 62 на Шин-Роуд, де ви саме побували. Повний список його власників за останнє століття. Дивись: наприкінці списку — подружжя Гоуп; про них ти вже знаєш. А от про цю власницю ти не знаєш нічого: панна Аннабел Е. Ворд, що купила цей будинок п’ятдесят років тому. Запам’ятай це ім’я. А тепер — про причину, чому я вчора так довго порпався в Національному архіві, шукаючи імена всіх цих власників по газетах. Навіщо? Бо я не люблю сюрпризів. Але — от уже сміх! — один сюрприз мені все-таки трапився. Мене, бач, зацікавило: чи не привертав до себе хтось із цих власників широкої уваги — з будь-якої причини. І що ж? Один з них привернув-таки цю увагу!

Забрудненими в чорнилі пальцями він дістав ще один аркуш — нечітку ксерокопію маленької газетної статті. Стаття була з «Ричмондського Оглядача»?, випущеного сорок років тому.

ЗНИКЛА ДІВЧИНА!

ПОЛІЦІЯ ПРОСИТЬ допомоги

Поліція, що розслідує зникнення відомої молодої світської особи, панни Аннабел Ворд, вчора звернулася до населення в пошуках свіжої інформації.

Панна Ворд, двадцяти років, мешкала на Шин-Роуд у Ричмонді. Востаннє її бачили проти ночі в суботу, 21 червня, коли вона вечеряла в товаристві друзів у нічному клубі «Галоп», на Челсі-Бридж-Роуд. Відтоді, як вона близько півночі покинула клуб, і аж донині про неї нічого не відомо. Детективи опитали всіх знайомих дівчини, та це нітрохи не прояснило справи. Якщо хтось має про неї будь-які відомості, прохання зателефонувати за номером, вміщеним нижче.

Тривають пошуки зниклої дівчини, актриси-початківця й відомої постаті в світських колах. За останні кілька днів було оглянуто її будинок і прилеглі території. Поліційні водолази обшукали тутешні ставки й річки. Тим часом батько дівчини, пан Джуліан Ворд, запропонував солідну винагороду за будь-які спо

— Що, важко читається? — обізвався Джордж. — Не нарікай на себе: адже тут цілих два абзаци! Дозволь, я коротко поясню тобі. Вони не зазначили її точної адреси, проте цілком очевидно, що ця Аннабел Ворд — та сама особа, що згадується в житловому реєстрі. Дати так само збігаються. Отож вона мешкала на Шин-Роуд, 62 — там ви з Локвудом учора розшукували привида. Простий збіг? Можливо, й так. Але ця знахідка змусила мене сісти й зробити кілька нотаток. Потім я помчав додому, щоб розповісти все вам, але й тут на мене чекав сюрприз — ви вже пішли. Я не хвилювався — адже ви озброєні як слід. І тільки згодом я помітив, що ви забули ланцюги.

Запала тиша. Привид у склянці перетворився на зернисту, променисту масу, що поволі оберталася, наче вода на дні свердловини.

— Ну то й що? — поцікавився Джордж. — Щось із цього стало б вам у пригоді минулої ночі?

Всередині мене ніби відкрився отвір, куди затягло всю лють. Я відчувала лише нескінченну втому.

— У тебе є її фотографія? — запитала я.

Звичайно ж, вона в нього була. Джордж витяг її із своїх паперів.

— Тільки оця.

Знімок був з іншого числа «Ричмондського Оглядача». Дівчину в довгому хутряному пальті зняли при світлі ліхтарів, коли вона виходила надвір. Стрункі ноги, блискучі зуби, висока зачіска, що скидалася на вулик. Напевно, щойно вийшла з якогось світського клубу чи бару, про які так люблять писати газети. Якби вона досі була жива, то, напевно, й зараз — уже в окулярах — прикрашала сторінки тих часописів, які гортав Локвуд. А я б її ненавиділа.

Проте все було не так. У моїй пам’яті спливало інше обличчя — безоке, висохле й заткане павутинням, що визирало з-поміж цеглин. Мене огорнув смуток.