Джонатан Страуд – Сходи, що кричать (страница 17)

— Трішки перебільшив, — відповів Локвуд. — Як і численні інші люди. Скажімо, як ти, коли стверджувала, що маєш Четвертий Ступінь кваліфікації агента. Відразу після твоєї співбесіди я зателефонував до відділення ДЕПРІК на півночі Англії. Там мені повідомили, що ти склала тести лише з Першого по Третій Ступінь.

Він не сердився — просто дивився на мене своїми великими карими очима. Мені пересохло в роті, а серце тьохкало так, що от-от вискочить із грудей.

— П-пробач... — прожебоніла я. — Річ у тім... що мені вистачило б здібностей отримати цю кваліфікацію. Просто моє стажування в Джейкобса закінчилося дуже сумно, тож я так і не склала тест. А потім, коли я прийшла сюди... мені справді була потрібна робота. Ще раз пробач, Локвуде. Якщо хочеш, я розповім тобі про Джейкобса... про те, як це сталося.

Ентоні Локвуд підняв руку:

— Ні. Не треба. Хай там що, це все вже в минулому. Для нас важливе тільки майбутнє. А я вже побачив, що ти чудово працюєш. Зі свого боку можу тебе запевнити: настане день, коли наша агенція буде серед трійки найкращих агенцій Лондона. Повір мені — я це знаю. І ти, Люсі, можеш бути її учасницею. Як на мене, ти — справжній молодець, і я дуже радий, що ти з нами.

Лише уявіть, як почервоніло моє обличчя: то була гостра потрійна суміш — із збентеження від того, що мене викрили, задоволення від його похвали й завзяття від його намірів.

— Навряд чи Джордж погодиться з тобою, — зауважила я.

— Ні, він теж думає, що ти молодець. Його просто захопила твоя співбесіда.

Я пригадала, як гучно Джордж пирхав і позіхав цього вечора.

— Він завжди отак виявляє своє захоплення?

— Ти ще звикнеш до нього. Джордж не любить лицемірити — коли люди в обличчя говорять компліменти, а за спиною поливають брудом. Він охочіше робить навпаки. До того ж він чудовий агент. Колись він навіть працював у «Фіттес», — додав Локвуд. — Там шанують чемність, потаємність і обачність. Знаєш, скільки він там працював?

— Мабуть, хвилин із двадцять.

— Півроку. Це свідчить тільки на його користь.

— Якщо вони так довго терпіли його, то він справді чудовий агент.

Локвуд щиро всміхнувся:

— Я вважаю так: разом з тобою й Джорджем ми подолаємо всі перешкоди на своєму шляху.

Після цих слів у мене аж затріпотіло серце. До того ж, коли Локвуд усміхався, сперечатися з ним було марно.

— Дякую, — відповіла я. — Я теж на це сподіваюся.

Локвуд засміявся:

— Не треба «сподіватися». Що в нас може піти не так із нашими Талантами?

Частина третя

Кольє

9

Дивовижна річ, як швидко вогонь поширюється звичайним будинком у передмісті! Ще до того, як ми з Локвудом вивалились із вікна — радше за все, ще тоді, коли ми боролися з привидом дівчини, — хтось із сусідів здійняв тривогу. Аварійні служби теж не забарились — прибули за кілька хвилин. Та на той момент, коли нічні вартові в своїх формених кольчугах, у супроводі загону Ротвелових агентів увійшли в садок, горішній поверх будинку пані Гоуп уже палав.

Яскраве полум’я вибухало з вікон долішнього поверху, неначе перекинуті водоспади. Черепиця на даху тріскотіла й виблискувала у вогні, її краї мерехтіли серед нічної темряви, мов ряди драконячої луски. Круг димаря обертались численні вогненні язички, розкидаючи іскри на сусідні дерева й будинки. Туман став помаранчевим; агенти, лікарі, пожежники бігли крізь серпанок світла й тіней.

Серед усього цього шарварку ми з Локвудом сиділи, згорбившись, під одним з кущів, що врятували нам життя. Ми відповідали на запитання лікарів, дозволяючи їм виконувати їхні обов’язки. Поруч із нами пожежники розкручували шланги. Керівники вигукували накази похмурим підліткам у куртках, які розсипали по травниках сіль. Усе це видавалося по-справжньому фантастичним — приглушеним і далеким. Навіть у те, Що ми вижили, було важко повірити.

На наше щастя, ніхто з подружжя Гоупів не був хорошим садівником. Вони дозволили кущам розростися, стати великими й розложистими, густими й високими. Саме це й затримало наше падіння, коли ми проломилися крізь горішнє гілля, провалилися крізь долішнє й дивним чином уникли болісного удару об землю. Наш одяг розірвався, шкіра геть подряпалась, та, на щастя, не сталося гіршого — ми не скрутили собі в’язи й не загинули.

Вогонь із димаря вже бив снопом, розкидаючи струмені полум’я на всі боки. Я сиділа, безтямно дивлячись уперед, доки хтось накладав пов’язку мені на руку. Я думала лише про оту дівчину в стіні. Тепер від неї залишшилося ще менше...

Яке безладдя... і все через мене. Нам узагалі не слід було битися з цією дівчиною-привидом. Ми могли піти — ні, ми мусили піти відразу, як тільки дізнались, яка вона небезпечна. Локвуд так і зробив би, та я переконала його залишитись і закінчити роботу. І ось до чого призвело це рішення...

— Люсі! — я почула Локвудів голос. — Прокинься! Тебе хочуть відвезти до лікарні. Тобі потрібна допомога!

— А... а ти? — Один бік мого рота так розпух, що мені важко було говорити.

— Мені тут треба з деким переговорити. Потім я наздожену тебе.

Ліве моє око геть заплющилось, праве бачило дуже розпливчасто. Серед лікарів ніби стояв якийсь чоловік у темному вбранні, та я не була в цьому впевнена. Мені допомогли встати й повели геть.

— Локвуде! Це все я винна...

— Дурниці. Це я за все відповідальний. Не хвилюйся. Побачимось пізніше.

— Локвуде!..

Та він уже зник серед туману й полум’я.

У лікарні мене швидко підлатали. До світанку мої рани промили й зашили. Права рука висіла на перев’язі. Мені було боляче й тужно, хоч я нічого й не зламала — хіба що трохи підвернула ногу. Одне слово, відбулася досить-таки щасливо. Мене хотіли залишити в палаті для обстеження, та з мене вже й так було занадто. Лікарі, звичайно, наполягали, але ж я була агентом — і це надало мені деяку перевагу. Вже вранці мене відпустили.

Я повернулась на Портленд-Роу, коли тільки-но вимкнули захисні ліхтарі — я ще чула від них електричне гудіння. У нас світло було увімкнено лише в конторі — в підвалі; горішні поверхи потопали в темряві й тиші. Я не мала ні сил, ні бажання шукати ключі, тож зморено притулилася до дверей і подзвонила.

На сходах залунали хуткі кроки. Двері рвучко відчнилися. За ними стояв Джордж — розчервонілий, з виряченими очима. Його волосся було розпатлане більше, ніж звичайно, а одяг — той самий, що й учора.

Побачивши моє подряпане й розпухле обличчя, він пропустив крізь зуби скрушне зітхання, але не сказав нічого. Лише мовчки впустив мене й спокійно замкнув за мною двері.

У вестибюлі було темно. Я проминула кришталевий череп, що лежав на столику для ключів, і увімкнула світло. Ліхтар оточив нас блідим ореолом світла — з вишкіреним черепом у центрі. Я байдуже дивилась на всячину, розкладену на книжковій полиці: горщики, маски, порожні гарбузи, які — якщо вірити Локвудові — тубільці носили замість штанів.

Локвуд...

— Де він? — спитала я.

Джордж досі стояв біля дверей. Скельця його окулярів відбивали світло ліхтаря, тож його очей ніяк не могла розгледіти. На шиї в нього пульсувала вена.

— Де він? — повторила я.

Джордж відповів так тихо, що я ледве розчула його:

— У Скотленд-Ярді.

— У поліції? Я думала, що він у лікарні.

— Він був там. Його викликав ДЕПРІК.

— Чому?

— Звідки я знаю? Мабуть, через те, Люсі, що ви спалили чийсь будинок. Хто знає напевно?

— Я мушу піти до нього.

— Нікуди ти не підеш. Я теж хотів. Він наказав чекати на нього тут.

Я позирнула на Джорджа, потім на двері, тоді перевела погляд на свої черевики, досі забруднені кіптем і тиньком.

— Ти говорив з ним?

— Він телефонував мені з лікарні. Інспектор Барнс уже чекав, щоб забрати його.

— То з ним усе гаразд?

— Не знаю. Гадаю, що так, але... — Він несподівано змінив тон. — А що з тобою? З твоєю рукою? Перелом?

— Ні. Невеличке розтягнення. За кілька днів усе буде гаразд... Ти щойно сказав «але». Що саме — «але»?

— Нічого серйозно, крім...

— Крім чого? — Щось у його голосі змусило моє серце шалено затріпотіти. Я притулилася спиною до стіни.

— Привид торкнувся його.

— Джордж!..

— Відійди, будь ласка, від стіни. Не брудни шпалери.

— До біса шпалери, Джордж! Привид не торкався його. Я бачила сама!