Джонатан Страуд – Сходи, що кричать (страница 20)

— Здебільшого люди, — промовив він у ніс, — вішають на стіни пейзажі або мисливські трофеї. Ці всі речі — не дуже гігієнічні. Що це, наприклад, отам — побите міллю?

— Тибетський спіритичний тотем, — відповів Локвуд. — Йому щонайменше сто років. Як мені відомо, тибетські лами якось скеровували привидів усередину порожньої металевої кулі, що висить між прапорцями. Мені приємно, пане Барнсе, що ви звернули увагу саме на нього — це гордість моєї колекції...

Інспектор пирхнув у вуса:

— Щось він більше скидається на закордонну сувенірну цяцьку... — Він зненацька подивився просто нам в очі. — Гаразд. Я радий, що ви обоє в хорошій формі. Хоча, правду кажучи, це дивно. Коли я побачив вас минулої ночі в садку, то подумав, що вас залишать у лікарні хоча б на тиждень.

Щось у його тоні було досить-таки неоднозначним. Я подумала: може, інспектор і справді сподівався такого наслідку.

Локвуд із жалем зітхнув:

— Пробачте, що я не зміг залишитись і допомогти вам. Хотів, та лікарі були дуже наполегливі.

— О, ви нічим не могли допомогти мені, — відповів Барнс.— Ви зробили все, що змогли. Пожежники й агенти героїчними зусиллями зупинили вогонь. Основну частину будинку вони врятували, але горішній поверх геть вигорів — завдяки вам.

Локвуд стримано кивнув:

— Я вже розповів усе вашим колегам із Скотленд-Ярду.

— Так, я знаю. Але я мав розмову з пані Гоуп, чий будинок ви знищили.

— Невже? І як вона ся має?

— Вона збожеволіла з горя, пане Локвуде. Я не добився від неї жодного слова до ладу. Крім того, що вони з донькою дуже розгнівані і вимагають відшкодування. О, це мій чай? Чудово. — Він узяв чашку.

Локвудове обличчя, й без того бліде, зблідло ще дужче.

— Я розумію, що вони засмучені, — зауважив він. — Але поговорімо, як фахівці. Такі випадки часом трапляються в нашій роботі. Ми з Люсі зіткнулися з небезпечним Другим Типом, який убивав раніше й загрожував нашому життю. Так, на жаль, не обійшлося без збитків, але ж я вірю, що ДЕПРІК зможе підтримати нас певною сумою...

— ДЕПРІК не дасть вам жодного пенса, — відповів Барнс, сьорбаючи свій чай. — Через те я до вас і завітав. Я вже порадився з начальством, і ми дійшли висновку, що ви зневажили кілька основних правил безпечного ведення розслідування на Шин-Роуд. Найголовніше, що ви вирушили на зустріч із Гостем без залізних ланцюгів: пожежа була безпосереднім наслідком цієї помилки. — Інспектор витер вуса пальцем. — Таким чином, відшкодування цілком покладено на вас.

— Але ж це смішно, — заперечив Локвуд. — Ми, звичайно, можемо...

— Не кажіть «ми»! — Барнс несподівано розсердився й підхопився, вимахуючи в повітрі порожньою чашкою. — Якби ви з панною Карлайл чинили розумно — якби залишили будинок після першої сутички з Гостем, повернулися з кращим спорядженням або... — він поглянув на нас, — із кращими агентами, будинок залишився б цілий! Це все ваша провина, і я боюся, що нічим не зможу допомогти вам. Тому переходьмо до діла, — він дістав з кишені плаща конверт. — Це я одержав від адвокатів родини Гоуп. Вони вимагають негайно відшкодувати збитки, завдані пожежею. Сума — шістдесят тисяч фунтів. У вас є чотири тижні, щоб сплатити цю суму, інакше вони звернуться до суду! — Він стиснув губи. — Сподіваюсь, пане Локвуде, що ви й справді такі хороші фахівці, якими здаєтеся, бо якщо ви не виконаєте цих вимог, ДЕПРІК пустить вашу агенцію «Локвуд і К°» за вітром!

Ніхто з нас не поворухнувся. Нас із Локвудом ніби зачарував привид. Тільки Джордж повільно зняв окуляри й протер їх своїм джемпером.

Повідомивши нам цю фатальну новину, інспектор Барнс хворобливо заметушився. Він без упину походжав кімнатою, розглядав артефакти, сьорбав з нової чашки чай.

— Покладіть лист на цей сервант, будь ласка, — промовив Локвуд. — Я перегляну його трохи пізніше.

— Прошу не гніватись, пане Локвуде, — відповів Бернс. — Таке завжди буває, коли агенції бракує належного керівництва. Бракує керівників! Агенції, де працюють дорослі, гарантують, що все буде виконано з максимальною увагою до безпеки й мінімальними збитками. А ви, — він з огидою махнув рукою, — лише троє дітлахів, що граються в дорослі ігри! Це видно тут з усього — навіть із цього сміття по стінах! — Він придивився до невеличкої етикетки. — «Індонезійська пастка на привидів»? Нісенітниця! Віддайте це в музей!

— Ця колекція належала моїй матері, — тихо сказав Локвуд.

Інспектор не почув його. Він кинув конверт на сервант — і тут помітив річ, накриту носовичком. Інспектор спохмурнів, відгорнув носовичок і побачив склянку, наповнену жовтим димом. Спохмурнівши ще більше, він нахилився до склянки, приглядаючись до її вмісту.

— А це що таке? Що за гидота? Ще одна цяцька, яку давно вже пора було спалити?! — Він зневажливо постукав пальцем по склу.

— Не робіть цього, — застеріг Локвуд.

— Чому?

Жовта плазма взялася хвилями, просто навпроти Нарисового обличчя з’явилася пика привида з виряченими очима й широко роззявленим ротом, повним гострих, мов альпійські вершини, зубів. А з язиком примари взагалі робилося щось неймовірне.

Важко описати враження, яке це видиво справило на Барнса. Можливо, він, як колишній агент, справді щось відчув. Ревнувши, як мавпа, він злякано позадкував. Рука з чашкою здригнулась, і міцний гарячий чай вилився просто в обличчя й на сорочку. Чашка брязнула об підлогу.

— Джордж, — лагідно промовив Локвуд. — Я ж казав тобі тримати цю склянку в підвалі.

— Пробач. Я просто забув.

Засапаний Барнс, моргаючи, витирав обличчя:

— Ви необачні бовдури! Що це за дідько?!

— Достеменно не знаю, — відповів Джордж. — Радше за все, якийсь Дух. Пробачте, пане Барнсе, просто вам не слід було наближатись до нього. Цей привид тоді починає прибирати всілякі мерзенні подоби.

Інспектор узяв з таці серветку й заходився вимочувати нею сорочку. А потім сердито поглянув на нас усіх:

— Саме це я й мав на увазі! Такі склянки не можна зберігати в приватних будинках. Їх слід замикати в безпечних місцях, під контролем відповідальних інституцій, — або навіть відразу знищувати. А що, як цей привид вирветься на волю? Чи дитина прийде сюди і знайде цю склянку? Я ледве побачив те, що там усередині, — й воно налякало мене мало не до смерті! А ви зберігаєте її в звичайному серванті! — Він скрушно хитнув головою. — Як я щойно казав, ви просто граєте в ігри! Що ж, я зробив усе, навіщо приходив. Прочитайте ці документи, пане Локвуде, й подумайте як слід, що робитимете далі! Пам’ятайте — у вас є чотири тижні. Чотири тижні й шістдесят тисяч фунтів. Ні, не турбуйтесь, я вийду сам! Насмілюсь припустити, що у вашому передпокої мене не зжере якийсь упир.

Поправивши на голові капелюха, він пішов з кімнати. Ми зачекали, доки ляснуть парадні двері.

— У будь-якому сенсі дуже втомлива зустріч, — пробурмотів Локвуд. — Хоч наприкінці стало трохи веселіше.

— Трохи?! — захихотів Джордж. — Це було надзвичайно! Ти бачив його обличчя?

Я посміхнулась:

— Ніколи не бачила, щоб хтось задкував так швидко.

— Він аж закам’янів зі страху!

— Це було дивовижно!

— Справді смішно!

— Авжеж!

Аж ось наш сміх ущух, і запала довга мовчанка. Ми безглуздо зирили в порожнечу.

— Ми зможемо сплатити збитки Гоупам? — запитала я.

Локвуд глибоко зітхнув, скривившись від болю, і роздратовано потер собі ребра.

— Якщо сказати коротко — ні. У мене цей будинок, але в банку — нічого. Нічого, чим можна було б розрахуватися з пані Гоуп. Єдиний шлях — продати все. Тоді агенції настане кінець, і Барнс це чудово знає... — Він несподівано поринув у крісло, і в нього всередині немовби клацнув вимикач — на обличчі, вкритому синцями, заграла усмішка. — Але ж це не означає, що треба вчинити саме так! У нас є чотири тижні! Досить часу, щоб заробити добрі гроші! Все, що нам треба,— справжнє замовлення, яке уславить нас і допоможе розкрутитись! — Він показав на журнал, що лежав на столі. — Жодних дурнуватих Тіней чи Причаєних! Нам потрібно те, що зробить нам ім’я! Так... так мий зробимо... завтра... Ні, Джордже, дякую — я не хочу чаю. Я трохи втомився. З вашої ласки, піду й відпочину.

Зі словами «на добраніч» він подався до себе. Ми з Джорджем мовчки залишились удвох.

— Я нічого йому не казав, але ми вже втратили одне замовлення, — зізнався нарешті Джордж. — Вони сьогодні зателефонували й відмовились. Почули, бач, про пожежу.

— Ота дама з котом?

— На жаль, ні. Цікавіший випадок.

— Ми ж не зможемо заробити стільки грошей за чотири тижні! — зауважила я.

— Не зможемо, — погодився Джордж, умостившись із підібганими ногами на канапі.

— Це нечесно! — наполягала я. — Ми ризикували власним життям!

— Атож.

— Ми зіткнулися з небезпечним привидом. Ми зробили Лондон безпечнішим!

— Еге ж.

— Нас мали за це похвалити!

Джордж позіхнув:

— Гарна думка, тільки вона тут не спрацює. Їсти хочеш?

— Ні, я надто втомлена. Краще піду й теж засну.

Я спостерігала, як Джордж підбирає розкидані ложки й чашки — зокрема й чашку, впущену інспектором. Її він витяг з-під канапи.

— Принаймні справу Аннабел Ворд закінчено, — додала я. — Хоч якась невеличка втіха.