Джонатан Страуд – Сходи, що кричать (страница 21)

— Так, — мугикнув він. — Це ти зробила як слід.

11

Я прокинулася серед ночі. Все моє тіло боліло. До того ж і лежала я у вкрай незручній позі — на спині, трохи повернувшись до вікна. Одна рука, зігнута, спочивала на подушці; друга витяглась на ковдрі. Очі мої розплющились, мозок насторожився. З першого погляду здавалося, що я просто не можу заснути, та насправді все було не так — мене оточувала важка, оксамитова тиша мертвих нічних годин.

Мої порізи щеміли, синці ломило, хоч цілий день після падіння я почувалася більш-менш непогано. Слід було би встати, взяти таблетку аспірину, та ліки — на кухні, далеко внизу, й доведеться докласти серйозних зусиль, щоб дістатись туди. Мені не хотілось ворушитися. До того ж у повітрі було холодно, і я воліла залишатися в теплому ліжку.

Я спокійно лежала й дивилась на вигини стелі. Невдовзі за вікном з’явилося бліде сяйво — спочатку слабке, воно швидко яскравішало. Захисний ліхтар: це його промені потрапили в кімнату, примудрившись освітити ще й вулицю аж до рогу. Кожні три з половиною хвилини він спалахував і суворо сяяв рівно тридцять секунд, а тоді згасав. Офіційно це мало зберігати дороги в безпеці, відганяючи Гостей. Насправді ж численні привиди вешталися, де їм заманеться, й ліхтарі лише переконували людей, що влада намагається робити хоч що-небудь.

І це, як на мене, спрацьовувало. Створювало якусь подобу затишку. Та коли ліхтар згасав, ніч ставала ще чорніша.

Коли світло спалахувало, я могла розгледіти окремі деталі своєї кімнати: балки на стелі, залізні ґрати на вікні, благеньку шафу, де висіли самі мої вішаки — більше туди просто нічого не влізло б. Саме тому я зазвичай звалювала свій одяг купою на стільці біля дверей. Краєм ока мені було видно її: ця купа зростала щодня й щогодини. Завтра треба буде перебрати її.

Завтра... Локвудове обличчя було таке сміливе, впевнене — попри все, що сталось. Але ж таких «завтра» нам залишилось небагато. Чотири тижні... Чотири тижні, щоб роздобути неймовірну суму грошей. А це ж я наполягла, щоб ми залишились у будинку після першого нападу дівчини-привида. Це я знову вирішила зіткнутись із тією дівчиною, хоч легше було просто зібрати речі й податися звідти геть.

Це моя провина. Я прийняла хибне рішення — як на Вайсбернському млині. Тоді я зневажила своє чуття. Цього разу — послухалась, та воно помилилось. Обидва випадки призвели до катастрофи: кінцевий результат виявився той самий. Я все зіпсувала — тому катастрофа й сталася.

Захисний ліхтар на вулиці знову згас; кімната занурилась у темряву. Я досі не ворушилася, сподіваючись, що мені вдасться заснути. Марні надії! Мені було надто боляче, надто соромно, надто не хотілося спати — а ще й ця холоднеча... Я навіть подумала, чи не взяти ще одну ковдру з сушилки в долішній душовій.

Дуже холодно...

Моє серце трохи тремтіло, поки я лежала в ліжку.

Звідки такий холод?

Він нітрохи не скидався на той, що зазвичай панував у середині листопада. Це був холод, через який залишається пара в повітрі від подиху. Холод, який укриває зсередини шибки кришталевим павутинням. То був холод, добре знайомий мені, від якого німіли легені...

Я широко розплющила очі.

Темрява. Навіть без захисного ліхтаря за вікном було помітно ясніше, ніж у моїй кімнаті. Я прислухалась — і почула тільки, як стугонить кров у моїх вухах. Серце билося так гучно, що могло вискочити з грудей по-справжньому. Всі мої м’язи напружились; я відчувала кожен дюйм своєї нічної сорочки, що торкався шкіри, м’яке тепло ковдри, дотик пластиря до своїх ран. Права рука, що лежала на подушці, мимоволі здригнулася; долоня спітніла.

Я нічого не бачила, не чула, але знала: я в кімнаті не сама.

Якась дрібна частина мого розуму волала, щоб я скинула важку ковдру й підхопилася. Не розумію, чому я зробила те, що зробила: тут було краще вчинити що завгодно, ніж просто безпорадно лежати, затиснувши свій страх між зубами.

Просто встати. Відчинити двері. Зійти вниз... Зробити хоч що-небудь!

Проте я нерухомо лежала.

Холодний струмінь пам’яті підказував мені, що йти до дверей — не найкращий задум. Бо я побачила... Що ж я побачила?

Я чекала. Чекала світла.

Часом три хвилини тягнуться надзвичайно довго.

Нарешті захисний ліхтар на розі спалахнув, усередині великих скляних лінз блиснув магній, осяявши вулицю рівним білим світлом. На щастя, воно проникло й до мого вікна на горищі.

Мій погляд зупинився на дверях.

Так. Саме там. Стілець із купою одягу. Купа зараз скидалась на чорну розмиту пляму — тільки була вища ніж звичайно, набагато вища, ніж мусила бути. Якби я звалила жужмом усе своє вбрання — від спідниць і джемперів до шкарпеток, — це нізащо не скидалося б на той високий, тонкий силует, що бовванів у пітьмі біля дверей.

Видиво стояло нерухомо. Десь із півхвилини я дивилась на нього, заклякнувши в ліжку. Привид скував мене так тонко й міцно, що я взагалі не могла пручатися.

Надворі тим часом згас ліхтар.

Я прикусила губу, зосередилась, облишила думати про те, яка я безпорадна. Моє тіло нарешті заворушилось — я скинула з себе ковдру, перевернулася на бік і скотилася на підлогу.

І знову заклякла.

Мої м’язи пронизав біль. Рани щеміли від будь-якої спроби поворухнутись. Тепер ліжко було між мною й дверима — й тим видивом, що височіло біля них. Це було вже непогано. Більше, однак, нічого не змінилося.

Я припала до килима, вмостивши голову на руках. Крижане повітря хльоскало мене по ногах і руках. Над килимом снувався легенький світлий серпанок — примарний туман, що часом з’являється разом з привидом.

Я заплющила очі, спробувала заспокоїтись і пильно прислухалась.

Це просто, коли ти повністю одягнена, споряджена — і в тебе на поясі є рапіра. А от коли ти лежиш на підлозі в рожевій із жовтим нічній сорочці, це вже не так легко. Увійти до будинку з привидом — звична справа для агента на роботі, та коли в твоїй-таки спальні, за один-два метри від тебе, стовбичить щось мертве — це річ достеменно інша.

Проте нічого надприродного я не почула — хіба що власний подих і биття власного серця.

Як це, в біса, взагалі могло статися?! На вікнах — залізо. Як привид міг забратись так високо?

«Заспокойся! — подумки наказала я собі. — Поміркуй! Чи є тут у кімнаті зброя? Будь-що, чим можна скористатись?»

Ні. Мій робочий пояс залишився в кухні на столі — двома поверхами нижче. Двома поверхами! Далеко, мов до Китаю! А щодо рапіри, то вона залишилася на Шин-Роуд — обгоріла й розтоплена в полум’ї пожежі. Усі наші запаси зброї — в підвалі, аж трьома поверхами нижче! Простіше кажучи, я була цілком беззахисна. В будинку, звичайно, чимало всіляких артефактів проти привидів, але всі вони висять по той бік дверей.

Що ж робити? Повітря сколихнулося. Поза шкірою мені побіг мороз.

Лежачи на животі, я не могла високо підняти голову, не допомагаючи собі руками. Тому мені було видно лише найближчу ніжку мого ліжка — сіру й кутасту, блідо-зелений серпанок примарного туману й стіну. Моя спина була неприкрита. Привид міг будь-якої миті опинитись поруч, а я цього навіть не помітила б.

Темно довкола чи ні, але я конче мусила озирнутись. Я напружилась і приготувалась підніматись.

Ліхтар на вулиці знову спалахнув. Я витягла руки, запрокинула голову й визирнула через край матраца...

Моє серце зупинилося зі страху. Біля дверей нікого не було. Привид повільно й тихо пересувався — зараз він уже навис над ліжком. Він зігнувся над постіллю, ніби щось вивчаючи; примарні руки потяглися до матраца, їхні довгі чорні пальці сліпо нишпорили по теплій ковдрі, під якою я нещодавно лежала.

Ще трохи — й ці пальці намацають мене. Я тихенько опустилась на килим.

Ліжко, на якому я спала, мало не найкращий вигляд. Колись тут, напевно, спав Локвуд — багато років тому, ще малою дитиною. Усі частини ліжка покривились, матрац скидався на безладну мішанину пружин та горбів. Та дещо в цьому ліжку було справді чудове — в ньому бракувало шухлядок, як у сучасних ліжках. Місця під ним цілком вистачало для пожмаканих носовичків, книжок, пилу й навіть скриньки з речами, яку я привезла з собою.

Тож зрозуміло, що місця там вистачило й для мене — дівчини, що нечутно прокрадалась підлогою. Я вже не знаю — чи прокрадалась я, чи перекочувалась, і що саме при цьому перекинула чи поламала... Але точно вдарилася головою, й до того ж подерла пов’язку на руці, бо потім її знайшли біля ліжка закривавленою. Через секунду чи дві мене обдало холодом — я зрозуміла, що привид шукає мене з іншого боку.

Згори на мене ляпнулось щось велике і м’яке. На мить я злякалась — та майже відразу зрозуміла, що це моя власна ковдра, яка впала з ліжка. Я стягла її з себе, пацаючи ногами. Вгорі, над ліжком, знову засяяло потойбічне світло. Темна оболонка зникла: бліда, тонка постать підповзала до мене, простягши руки.

Я підскочила до дверей, щосили рвонула їх — і відчайдушно кинулася сходами вниз.

Я вже була на другому поверсі, коли нитки холодного повітря зімкнулись на моїй шиї.

— Локвуде! — скрикнула я. — Джордж!

Локвудова кімната була ліворуч. Із-під її дверей струменіла смужка світла. Я вхопилася за клямку — і озирнулася. Бліде сяйво поволі сповзало сходами до мене. Клямка крутнулась туди-сюди — але марно: кімнату було замкнено. Я з відчаю замолотила кулаками в двері. А зі сходів до мене вже тяглися примарні пальці...