Джонатан Страуд – Сходи, що кричать (страница 22)

Двері відчинились. Жовте електричне світло майже засліпило мене.

Локвуд стояв на порозі, в смугастій піжамі й довгому темному халаті.

— Люсі?..

Я майнула повз нього до кімнати:

— Привид! У моїй спальні! Іде сюди!

Локвудове волосся було трохи скуйовджене, обличчя — в синцях, утомлене, та в цілому він видавався таким, як завжди. Він ні про що не питав мене — лише позадкував, не зводячи погляду з відчинених дверей. Поруч із ним стояв комод. Локвуд відкрив горішню шухляду здоровою рукою і заходився впевнено шукати щось усередині. Я відчула приплив полегшення. Дякувати Богові! Там, напевно, в нього бомба чи каністра з сіллю, а може, й залізні стружки... Яка, власне, різниця? Щось там мусить бути!

Нарешті він дістав з шухляди якусь мішанину з дерева, ниток і шматочків металу — в формі фігурок звірят і пташок. Узявшись за дерев’яну палицю, до якої це все було підвішено, він почав розплутувати нитки.

Я спантеличено вирячилась на нього:

— І це все, що в тебе є?

— Мої рапіри внизу.

— А це, в біса, що за бридня?

— Іграшка-мобіль. Я бавився нею, коли був малим. Тримай отут, і ці звірятка крутитимуться під музику. Особливо цей усміхнений жираф — мій улюбленець...

— Гарна, звичайно, штучка, але...

— Ці фігурки залізні Люсі! То що там у тебе сталося? Ти обідрала коліна!

— Привид. Спочатку — темна аура, але світло знадвору її розвіяло. Потім — примарне заціпеніння, туман і холод. А тепер він женеться за мною сходами.

Локвуд тим часом порався з іграшкою. Коли він нарешті розплутав нитки й витяг руку, залізні фігурки вільно загойдались.

— Вимкни, будь ласка, лампу над ліжком, — попросив він.

Я так і зробила. Ми опинились у темряві. Жодного сяйва чи вогнів у коридорі.

— Він був тут, повір мені, — прошепотіла я.

— Гаразд, погляньмо за дверима. Якщо ти зараз біля ліжка, візьми з собою черевик.

Ми підкралися до дверей, тримаючи перед собою іграшку, і обережно визирнули. Жодного знаку привида не було ані в коридорі, ані на сходах.

— Черевик у тебе?

— Так.

— Ану, жбурни його в Джорджеві двері.

Я розмахнулася черевиком — і щосили жбурнула його через коридор. Він глухо гупнув у двері. Ми чекали, вглядаючись у темряву.

— Привид гнався за мною сходами вниз, — пробурмотіла я.

— Так, я пам’ятаю. Ти казала... Швидше, Джордж!

— Ти думаєш, це його розбудить?

— Ну, сонько він добрячий. Але спробувати варто... А ось і він!

На порозі нарешті з’явився Джордж, моргаючи, наче засліплений кажан. На ньому була широчезна блакитна піжама — завелика для нього, мабуть, розмірів на три і оздоблена кривими дитячими малюнками космічних кораблів та літаків.

— Джордж! — мовив Локвуд. — Люсі каже, що бачила тут, у будинку, Гостя.

— Так, бачила, — рішуче підтвердила я.

— У тебе є тут напохваті залізо? — провадив Локвуд. — Треба все перевірити.

Джордж потер очі й пошукав біля пояса, тим самим намагаючись підтягти свої здоровенні штани, що от-от мали сповзти небезпечно низько.

— Не знаю. Можливо. Зачекайте.

Він обернувся й зник у кімнаті. Після недовгої тиші звідти долинуло порпання. Через кілька секунд Джордж повернувся з поясом, накинутим через плече, як у ковбоя. Там було все: і магнієвий порошок, і соляні бомби, й каністри з залізними стружками, й навіть посріблена склянка, що висіла на мотузці. До того ж він ніс у руках моток ланцюгів, рапіру з оздобленим руків’ям, а з-за пояса піжами недбало стирчав ліхтарик. На ногах у Джорджа були величезні черевики. Ми з Локвудом вирячились на нього.

— Що? — перепитав Джордж. — Так, я зберігаю трохи знаряддя у себе в спальні. Якщо хочеш, бери соляну бомбу, Локвуде.

Локвуд брязнув своєю іграшкою:

— Ні, мені вистачить і цього.

— Як собі знаєш... То де він з’явився, той привид?

Кількома словами я пояснила їм усе. Локвуд віддав наказ, і ми вирушили сходами нагору.

На мій подив, дорога була вільна. Через кожні кілька сходинок ми зупинялись і слухали — та все марно. Зник моторошний холод, розвіявся примарний туман, мовчало моє внутрішнє чуття. Джордж із Локвудом усе старанно оглянули — попри те, що Джорджеві штани от-от мали впасти під тягарем знаряддя.

Нарешті ми зайшли до моєї спальні. Джордж увімкнув ліхтарик і обвів ним кімнату. Усюди було темно й тихо. Зібгана ковдра була там, де я її залишила, — біля мого розореного ліжка. Одяг зі стільця я скинула, коли прокрадалася до дверей; тепер він жужмом лежав на підлозі.

— Нічого немає, — мовив Джордж. — Ти справді бачила щось, Люсі?

— Звичайно, бачила, — зіпнула я, хутко підійшла до вікна й поглянула вниз на вулицю. — Хоч тепер, правду кажучи, не відчуваю нічого.

Локвуд став навколішки й зазирнув під ліжко.

— Як я зрозумів з твоєї розповіді, привид був слабкий — пересувався повільно, ледве відчував і себе, й те, що довкола. Інакше він неодмінно спіймав би тебе. Можливо, йому бракувало енергії, й він мусив повернутись до Джерела.

— І де ж нам шукати це Джерело? — запитав Джордж. — Яким таємничим чином воно могло з’явитись у кімнаті Люсі? Будинок чудово захищений. Сюди ніщо не могло проникнути... — Він зазирнув до моєї шафи, тримаючи напоготові рапіру. — Тут немає нічого, крім гарненьких блузок і спідничок... О-о-о, Люсі! Я ніколи не бачив, щоб ти надягала таке!

Я ляснула дверцятами шафи, мало не прищемивши його товсту руку:

— Я ж кажу тобі, Джордже, що бачила привида! Що я, по-твоєму, недобачаю?

— Ні. Ти, мабуть, просто помилилась.

— Ну, тоді...

— Це все дурниці, — перервав нас Локвуд. — Хіба що Люсі принесла сюди якийсь артефакт із підвалу. Люсі, ти часом не зробила це? Чи не взяла, скажімо, піратську руку, щоб розгледіти її зблизька, а потім забула повернути її на місце?

Я ледве стрималась від розлюченого крику:

— Що за нісенітниця! Звичайно ж, ні! Я навіть і не мрію про такі речі... такі небезпечні речі... ой...

— Нічого. Джордж теж раз по раз забуває склянку з привидом... — Локвуд поглянув мені в обличчя. — Що з тобою, Люсі?

— Ой... ой... нічого.

— Що з тобою? В тебе є щось небезпечне?

Я подивилася на нього.

— Так... — пошепки промовила я. — Думаю, що є.

Джордж із Локвудом разом обернулися до мене, ставши спинами до шафи й купи шмаття на підлозі. Тільки-но вони заговорили, як біля стіни спалахнуло сяйво. Просто з підлоги за ними виросла постать. Я бачила довгі, худі руки й ноги, сукню з жовтогарячими квітами, біляві локони, що майоріли, мов клуби туману, спотворене шаленою люттю обличчя... Я скрикнула. Хлопці обернулися перш, ніж пальці з гострими нігтями вп’ялися в їхні шиї. Джордж махнув рапірою, встромивши її в край моєї шафи. Локвуд якось химерно крутнув своєю іграшкою. Сила заліза вдарила привид: дівчина зникла. Хвиля холодного повітря прокотилась кімнатою, щільно притиснувши нічну сорочку мені до ніг.

Моя кімната на горищі занурилася в темряву.

Хтось із хлопців кахикнув. То був Джордж, що силкувався висмикнути на волю свою рапіру.

— Люсі... — Локвудів голос лунав небезпечно тихо. — Це було схоже...

— Так. Саме так... Пробачте...