Джонатан Страуд – Сходи, що кричать (страница 24)

Проте найцікавішим виявився символ у формі сердечка, що займав нижню половину кулона. Його вкривав тоненький візерунок у вигляді павутиння.

— Ой! — скрикнула я. — Тут якийсь напис!

Повернувши кулон до світла, я провела пальцем по літерах.

Тільки-но я зробила це, як почула тихі голоси — розмову чоловіка й жінки. Потім жінка засміялась — високо й пронизливо.

Я моргнула — голоси вщухли. Я втупилась у прикрасу, яку затиснула в руці. Моя цікавість передалася іншим. Локвуд підвівсь і обійшов круг стола. Джордж облишив посуд і з рушником у руках став наді мною, зазираючи мені через плече.

Чотири слова... Ми мовчки зирили на них:

Я й гадки не мала, що вони могли означати.

— Tormentum... — промовив нарешті Джордж. — Звучить приємно.

— Це латина,— обізвався Локвуд. — У нас є де-небудь латинський словник?

— Це від чоловіка, що подарував їй кольє, — припустила я. — Від її коханого... — В моїй голові знову залунали два голоси.

— Звідки ти знаєш, що від коханого?— втрутився Джордж. — Може, від подруги чи матусі...

— Ні, — заперечила я. — Поглянь на символ. Лише коханий міг подарувати річ із написом, який слід носити біля серця.

— Ніби ти багато про це знаєш, — пирхнув Джордж.

— А ти?

— Дайте нарешті поглянути! — перервав Локвуд. Він виліз на стілець поряд зі мною, забрав у мене кольє, підніс його до очей і насупився.

— Латинський вислів, дарунок від коханого, давно померла дівчина... — Джордж перекинув рушник через плече й подався до мийки. — Щось забагато таємниць...

— Та невже? — мовив Локвуд. — А може, й справді?

Ми поглянули на нього. Його очі спалахнули, спина випросталася. Смуток, що огортав його цілий ранок, несподівано розвіявся, наче хмара під вітром.

— Джордже, — провадив він, — пам’ятаєш оту відому справу в агенції «Тенді»? Рік чи два тому? Оту історію з двома кістяками в кайданах?

— Історію з «Плачем Дерева»? Звичайно. Їх ще нагородили за це.

— Еге ж! А який був розголос у пресі! А все тому, що вони встановили, ким були Гості. Правда? Вони виявили на одному кістяку діамантову шпильку для краватки, розшукали відомості про ювеліра, що її виготовив, і тоді виявилось...

— ... що вона належала молодому лорду Ардлі! — підхопила я. — Тому, що пропав безвісти в дев’ятнадцятому столітті! Всі думали, що він утік за кордон. А його закопав у власному садку молодший брат, щоб успадкувати садибу!

Запала мовчанка. Я поглянула на хлопців:

— Чого ви дивуєтесь? Я теж читаю «Правду про привидів»!

— От і чудово, — відповів Локвуд. — Річ ось у чім. Ця чудова історія, це розв’язання давньої загадки дуже прислужилося «Тенді». Раніше вони були звичайнісінькою агенцією, а тепер — у першій четвірці в Лондоні! Отож мені й цікаво... — Він замовк, не зводячи очей з кольє в своїй руні.

— Гадаєш, Аннабел Ворд зробить те саме для нас? — запитав Джордж. — Локвуде, ти уявляєш, скільки Гостей у Лондоні? А в країні? Сила-силенна! Людям начхати на їхні історії. Вони просто хочуть позбавитись від них!

— Так, але в гарних історій і газетні заголовки гарні! — заперечив Локвуд. — А нам трапилася саме така історія. Лише подумай! Світську особу жорстоко вбито, а її тіло сховано кілька десятиліть тому... Двоє нещасних закоханих... І ось невеличка, але успішна агенція з’ясовує правду про це вбивство! — Він усміхнувся нам. — Якщо ми правильно все розіграємо, це матиме неабиякий розголос! Ми спіймаємо журавля в небі!.. Тільки для цього треба попрацювати. Джордж, принеси, будь ласка, латинський словник — він, мабуть, десь у коридорі, на другому поверсі... Дякую! А ти, Люсі... — провадив він, коли Джордж вийшов, — лише ти зараз зможеш допомогти нам.

Я вирячилась на нього. За кілька хвилин він перетворився з похмурої, пригніченої особи на жвавого веселуна. Забувши про свої рани, Локвуд дивився на мене своїми блискучими темними очима. Цієї миті ніщо в цілому світі не захоплювало його так, як я.

— Розкажи-но мені... — почав він. — Я зазвичай про це не питаю, але розкажи мені, що ти відчувала ці останні два дні... особливо зараз, після того, як узяла кольє. Ти ж, сподіваюся, щось відчула?

Я поволі кивнула:

— Якщо ти маєш на увазі психічний залишок, то я справді дещо почула. Голоси, сміх... Небагато, проте я й не дуже старалася.

— А якщо ти постараєшся? — всміхнувся Локвуд.

— Ти хочеш, щоб я розчула в ньому все, що тільки зможу?

— Саме так! Чудова ідея! Ти можеш дізнатися щось важливе... скажімо, знайти якусь потрібну нам підказку!

Збентежена його пильним поглядом, я позирнула вбік:

— Ну... не знаю. Спробую, звичайно.

— Якщо хтось і зможе це зробити, то лише ти, Люсі. Твій слух — найкращий. Спробуй.

Ще кілька хвилин тому він збирався спалити це кольє. А тепер воно стало ключем до вирішення всіх наших проблем. Кілька хвилин тому він картав мене, а тепер беріг зіницю ока. Отакий він був завжди, Локвуд: часом від змін у його настрої перехоплювало подих, але його енергії й завзяттю неможливо було противитись. Я почула, як Джордж вовтузиться на другому поверсі, шукаючи словник, і водночас відчула несподіваний азарт — ми могли розкрити загадку дівчини-привида, діставали надію хоч якимось чином урятувати агенцію.

До того ж мене вельми вразили й потішили Локвудові захоплені слова.

Я скрушно зітхнула:

— Гаразд, спробую. Тільки обіцяти нічого не можу. Ти ж знаєш: із Втіленням часто передаються звуки, почуття, але не конкретні факти. Тож якщо...

— Чудово! До роботи! — Він підштовхнув кольє до мене. — Чим тобі допомогти? Може, вип’ємо по чашечці чаю?

— Ні. Просто помовч і дай мені зосередитись.

Спочатку я не почула нічого. Та, врешті, мені й так було зрозуміло, що справа ця не проста. Мені вже вистачало доказів гніву й ненависті дівчини-привида. Еге ж, її долі не позаздриш... Я дивилась на кулон, на вигини ланцюжка і намагалася позбавитись від будь-яких думок. Слід було затамувати всі почуття, налаштувавшись тільки на одне — те, що ховалося в кольє.

Аж нарешті я натрапила на нього. Холод металу пронизав мене.

Я чекала на відлуння спогадів.

І воно долинуло дуже скоро — так само, як і минулого разу. Спочатку я почула розмову чоловіка з жінкою: залунав гучний жіночих сміх, потім до нього приєднався чоловічий. Я відчувала шалені радощі жінки, її пристрасть і насолоду. Усю мою свідомість поглинув згусток неймовірного щастя... Аж тут сміх змінився — в ньому з’явилося щось істеричне. Чоловічий голос став твердіший, звуки переплутались. Мене пронизав крижаний, гострий жах... А далі радощі повернулись — і все було чудово, чудово, чудово!.. Раптом злагода й щастя знову згорнулись — голоси стали гучніші, лютіші, мене огорнули ревнощі й лють. Ці почуття то дужчали, то слабшали — ніби я крутилася на каруселі в Гоксемі, куди мене якось водила мати. Тоді я теж відчувала то веселощі, то страх — і не могла відділити одного від другого... Зненацька запала тиша. Суворий голос щось сказав мені, й мене пройняла нестримна злість, перемішана з відчайдушним болісним криком, — криком, який виявився моїм власним.

Я розплющила очі. Локвуд підтримував мене на стільці. Двері прочинились — і до кімнати вбіг Джордж.

— Що тут, у біса, таке?! — вигукнув він. — Вас не можна залишити вдвох навіть на хвилину!

— Люсі, — промовив блідий як крейда, Локвуд. — Пробач. Мені не слід було просити тебе про таке... Що сталося? З тобою все гаразд?

— Не знаю... — Я відштовхнула його руку й кинула кольє на кухонний стіл. Воно зблиснуло в сонячному світлі. — Мені не варто було слухати це відлуння. Воно надто потужне. Цілком пов’язане з її духом та спогадами. На якусь мить я стала нею — це було дуже неприємно. Її гнів просто неймовірний.

Я трохи посиділа в сонячній кухні, щоб оговтатись від уривків чужих почуттів, як від моторошного сну. Хлопці стояли й чекали.

— Дещо я все-таки можу сказати, — промовила я нарешті. — Не знаю, Локвуде, чи стане це нам у пригоді, однак я впевнена принаймні в одному: цим віє від усіх почуттів привида.

Глибоко зітхнувши, я поглянула на приятелів.

— Чим? — запитав Локвуд.

— Чоловік, що подарував їй кольє, — це її вбивця.

13

Ще до обіду ми здійснили невеличку прогулянку до станції метро «Бейкер-стрит». Було приємно опинитись надворі такої чудової сонячної днини. Настрій у всіх нас помітно покращав. Ми надягли своє буденне вбрання: Локвуд був у довгому брунатному шкіряному пальті, що так пасувало до його стрункої постави. Джордж нап’яв бридку товсту куртку з еластичним поясом, що тільки робив виднішим його черево. Я ж залишилась вірна своїм звичайним смакам: пальто, джемпер з високим коміром, коротка темна спідниця й леґінси. Рапіри ми про всяк випадок узяли з собою (я озброїлась однією з запасних). Це — окрім саден та синців на наших обличчях — красномовно натякало на наш фах, тож люди сахалися нас, тільки-но ми з’являлись.

Потяг на Ювілейній лінії метро, вщент заповнений пасажирами, просяк важким захисним запахом лаванди. Її букетики видніли в чоловіків на лацканах піджаків, а в жінок — на капелюшках. Світло мерехтіло на срібних брошках та шпильках для краваток. Усі п’ять хвилин до Ґрин-Парку ми їхали мовчки. Ніхто не проронив ані слова. Коли ми нарешті висіли з вагону на платформу, натовп провів нас настороженими поглядами.

У вагоні Джордж заклопотано гортав латинський словник. Коли ми зайшли на ескалатор, він витяг олівця з рота і зробив останню нотатку на клаптику паперу.