Джонатан Страуд – Сходи, що кричать (страница 15)

Він подивився на мене:

— Я знаю, про що ти думаєш. Але вхід до цієї кімнати заборонено.

— Заборонено? — Я трохи позадкувала від дверей. — А чому? Чому він тримає її замкненою?

— Не знаю.

— Ти ніколи не заглядав туди?

— Ні. — Джорджеві очі уважно розглядали мене з-за окулярів. — Звичайно ж, ні. Він просив мене цього не робити.

— Еге ж, еге ж... Саме так. — Я всміхнулась так лагідно, як тільки могла. — А скільки ти живеш тут?

— Десь із рік.

— То ти, напевно, добре знаєш Ентоні?

Гладкий хлопчина зсунув окуляри на ніс:

— Що це таке? Допит? Тоді швидше, будь ласка. Мені треба до туалету.

— Пробач... Мені просто цікаво, як йому дістався цей будинок. Тобто... не лише будинок, а й усі ці речі... адже він мешкає сам-один...

— Ти маєш на увазі, — перервав мене Джордж, — де його батьки? Так?

— Так, — кивнула я.

— Якщо ти питала його про це, то мусиш знати — він не любить про них говорити. Я думаю, що вони займались екстрасенсорними дослідженнями — або чимось подібним: це помітно з усіх оцих штучок по стінах. А ще вони були багаті — це помітно з самого будинку. Будь-що їх тут давно немає. Напевно, Локвудом тривалий час опікувався хтось із родичів. Потім він учився на агента в «Трунарі», у Сайкса, й дістав цей будинок у спадщину. — Джордж зручніше підхопив газету і рушив через коридор. — Будь певна: твоїх надприродних здібностей вистачить, щоб довідатися більше.

— Ним опікувалися? — спохмурніла я. — Але ж це означає, що його батьки...

— Як на мене, це означає, що вони померли. Тим чи іншим чином. — Промовивши це, Джордж замкнувся в туалеті.

Неважко здогадатися, хто з нових колег більше припав мені до вподоби, коли я міркувала про них, лежачи вночі без сну під склепінчастою стелею горища. З одного боку: Ентоні Локвуд — привабливий, енергійний, ладний кинутися розкривати будь-яку нову таємницю; хлопець, для якого найбільше щастя — заходити в кімнату з привидом, тримаючи руку на рапірі. З іншого боку: Джордж Кабінс — гарний, наче щойно відкрита бляшанка маргарину, харизматичний, наче мокра кухонна ганчірка на підлозі, для якого найбільше щастя — сидіти між запорошеними теками й тарілками з їжею. До того ж він без упину намагався з мене кепкувати, що мені вже добряче набридло. Отож я вирішила уникати його, наскільки це можна. І водночас мені тішили мрії про те, як ми вдвох із Локвудом сміливо пробиратимемось темрявою...

8

Локвуд любив приймати нових клієнтів перед полуднем. Це давало йому змогу відпочити як слід після нічної роботи. Із своїми замовниками від завжди розмовляв у тій самій вітальні, де тривала моя співбесіда — саме там, де зручні канапки сусідували зі східними пастками на привидів, створювалась найкраща атмосфера для бесід, де буденне перегукувалось із химерним.

Уже в мій перший робочий день на Портленд-Роу на одинадцяту годину ранку до нас з’явився відвідувач — добродій років шістдесяти, з повнощоким жалібним обличчям; нечисленні ріденькі пасма волосся облямовували його лисий череп. Локвуд сів з ним до столика. Джордж улаштувався за письмовим столом, нотуючи їхню розмову у великому журналі в чорних палітурках. Я не брала участі в бесіді — просто сиділа на стільці в глибині кімнати, слухаючи, про що йдеться.

Добродій мав проблему зі своїм гаражем. Його онучка відмовлялася заходити туди — твердила, ніби бачила там моторошне. Проте вона, — зазначав старий, — надто вже ляклива дівчинка, тож навряд чи їй можна вірити. Саме тому він і вирішив порадитися з нами (говорячи це, добродій роздув щоки, щоб показати свою недовіру до всієї цієї історії).

— Скільки років вашій онучці? — якнайчемніше запитав Локвуд.

— Шість. Вона просто мала дурненька бешкетниця.

— Що ж вона розповіла про побачене?

— Я не зміг добитись від неї жодного розумного слова. Каже, ніби в гаражі, в кутку біля ящиків з-під чаю, стояв юнак. Дуже худий.

— Зрозуміло. Він стояв на місці чи рухався?

— Каже, ніби просто стояв на місці. Спочатку вона пробувала заговорити з ним, та він мовчав — тільки дивився на неї. Не знаю вже, як вона таке вигадала. Може, чула щось про Гостей на дитячому майданчику.

— Можливо, пане Поттере, можливо... А самі ви не помічали в гаражі нічого химерного? Чи не ставало там, скажімо, страшенно холодно?

Старий хитнув головою:

— Там завжди холодно... Але ж це гараж — чого від нього сподіватися? 1, перш ніж ви запитаєте, я сам скажу вам: там нічого не траплялося. Ніхто... ну, ви розумієте, — ніхто там не помирав. Цій будівлі лише п’ять років, і я завжди старанно замикаю її.

— Зрозуміло... — Локвуд стулив долоні. — А чи маєте ви вдома тварин, пане Поттере?

Старий здивовано заморгав і провів мізинцем по довгому пасму волосся, пересунувши його собі на чоло.

— Не розумію, яке це має значення.

— Мені просто цікаво: чи є у вас, наприклад, собаки або коти?

— У дружини є два сіамські коти. Молочно-білі. Пихаті худі тваринки.

— А вони часто заходять до гаражу?

Чоловік замислився:

— Ні. Їм там не подобається. Хоча там досить просторо. Я завжди думав, що їм просто не хочеться бруднити свої гарненькі кожушки, бо там усюди порох і павутиння.

Локвуд позирнув на старого:

— То у вашому гаражі багато павуків, пане Поттере?

— Еге ж, мабуть, ціла колонія. Вони плетуть павутиння швидше, ніж я його прибираю. Але ж цієї пори звичайно так і буває?..

— Не можу сказати. Що ж, я з охотою подивлюся на ваш гараж. Якщо вам зручно, то сьогодні ж, відразу після комендантської години. А тим часом я, на вашому місці, не підпускав би онучку до цього гаражу.

— Ну, що ви про це думаєте, панно Карлайл? — запитав мене Локвуд, коли ввечері ми їхали автобусом у східному напрямку.

То був останній рейс перед комендантським часом. Дорослих видно не було, зате в салоні юрмилися діти, що прямували на своє нічне чергування на фабриках. Одні дрімали, інші байдуже тупились у вікна. Їхнє спеціальне знаряддя — шестифутові палиці з залізними наконечниками — стояло й гримотіло при стояках біля дверей.

— Схоже ніби на слабкий Перший Тип, — відповіла я, — бо він стояв і не підходив до дівчинки. Але бути тут цілком певним не можна. — Я стиснула губи, відразу пригадавши крихітну світлу фігурку серед темряви Вайсбернського млина.

— Саме так, — відказав Локвуд. — Треба готуватися до найгіршого. До того ж старий сказав, що в гаражі повно павуків.

— Вам відомо про павуків, панно Карлайл? — запитав Джордж, що сидів попереду, і озирнувся на мене.

Це загальновідомий факт: якщо коти не терплять привидів, то павуки дуже люблять їх. Принаймні їх вабить емоційне випромінювання, що виходить від Гостей. Потужні Джерела — зокрема ті, що залишаються активними довгі роки, — часто бувають засновані багатьма шарами запорошеного павутиння, сплетеного різними поколіннями працьовитих павуків. Це одна з найперших речей, на які агенти звертають увагу. Стежки з павутиння часто ведуть до привида. Це знає кожен. Цілком можливо, що це знала й шестирічна Поттерова онучка.

— Так, — відповіла я. — Про павуків мені відомо.

— От і гаразд, — мовив Джордж. — Я просто хотів переконатись.

Ми висіли в східному районі великого сірого міста, недалеко від північного берега річки. Вузенькі вулички з терасами перед будинками були заповнені тінями від підйомних кранів у доках. У сутінках уже почали замикатись тутешні крамнички: заклади душевного зцілення, дешеві кіоски скупників заліза, контори самозваних продавців пасток на привидів з Кореї та Японії. Як і досі, в перші тижні мого перебування в Лондоні, мені від цієї пістряви паморочилось у голові. Люди зусібіч поспішали по домівках. На перехресті засвітився захисний ліхтар; на вікнах довкола опускалися жалюзі.

Локвуд попрямував у провулок. Клинок його рапіри блищав з-під довгого важкого пальта, поли якого підхоплював вітер. Ми з Джорджем тупотіли слідом за ним.

— Як і завжди, Локвуде, — зауважив Джордж, — ми надто поспішаємо. Ти ж не даси мені часу належним чином обстежити будинок і вулицю. Якби я мав хоч один зайвий день, то дізнався б чимало корисного.

— Так, тільки все це буде намарно, — відповів Локвуд. — Тут нема чого по-справжньому досліджувати. До того ж, я вважаю, панна Карлайл буде рада попрацювати з нами. Вона напевно почує щось цікаве.

— Бути Слухачем — небезпечна справа, — зауважив Джордж. — Пам’ятаєш ту дівчину, що працювала в «Епштайна й Гоукса» минулого року? Чудові вуха, неймовірне чуття! Тож вона збожеволіла від усіх тих голосів, що чула, — й стрибнула врешті в Темзу.

Я злегка всміхнулась:

— Маріса Фіттес мала такий самий Талант. Але вона нікуди не стрибала.

Ентоні Локвуд засміявся:

— Чудово сказано, панно Карлайл! А тепер замовкни, Джордж. Ми вже прийшли.

Будинок нашого клієнта виявився однією з чотирьох нічим не прикметних садиб, що розташувались посередині вулиці. То була типова сучасна споруда. До гаража — солідної цегляної будівлі — вели передні металеві двері й бічні дверцята, що з’єднували гараж із кухнею. Всередині стояли три старі мотоцикли на різних стадіях ремонту — головне захоплення пана Поттера. Ще там був довгий робочий стіл, полиці з інструментами вздовж стіни й величезна колона з ящиків з-під чаю, заповнених старими запасними частинами, колесами та розібраними двигунами.

Ми відразу помітили, що й стіл, і полиці з інструментами були досить-таки чисті, але простір довкола них аж потопав у легенькому серпанку свіжого павутиння. Його мерехтливі нитки обплутували ящики й звисали вниз, до підлоги. У світлі наших ліхтариків здоровенні павуки солідно поспішали в якихось власних, невідомих нам справах.