Джонатан Страуд – Примарний Хлопець (страница 64)

Про останнє інспектор згадав ще до того, як зазирнув до будівлі магазину. На той час він встиг побачити лише розтрощені вхідні двері й друзки скла на асфальті. Коли ж Барнс зупинився, щоб відсапнути, Кіпс показав пальцем у бік вестибюля й мовив:  

— Ви ж іще нічого не знаєте. Зайдіть і подивіться.  

Барнс подивився. І роззявив рота. Навіть ухопився за рештки дверей, щоб не впасти. Проте шматок дверей усе ж таки відламався, а сам інспектор гепнувся на спину.  

— Що ви   наробили! —    зойкнув він. — Де ж я тепер купуватиму собі шкарпетки?!  

— Як бачите, ми знайшли центр навали привидів у Челсі, — весело сказав Локвуд. — Це було б легше, якби ви відрядили нам на допомогу більше агентів. Я просив вас про це, пане Барнсе. Мушу, однак, сказати, що Квіл Кіпс і його команда впорались із своєю частиною роботи якнайкраще, — він позирнув на ошатно вбраних чоловіків і жінок. — Коротко кажучи, ми зіткнулись тут із найпотужнішим Полтергейстом з усіх, які будь-коли траплялись нам, і приборкали його. А ще виявили сховані під землею камери давньої Королівської в’язниці. Люсі Карлайл вирушила туди і виявила там   безліч   непохованих кістяків. ГДдаю, ви легко встановите, що це і є головне Джерело навали в Челсі. Щоправда, Джордж Кабінс іще до нинішнього розслідування вирахував ці деталі й ознайомив вас із ними.  

Барнс влаштував огидну сцену. Спочатку він стверджував, що насправді знав усе заздалегідь і навіть збирався організувати наше розслідування, але тут-таки сердито питав нас, що взагалі тут коїться. Його припухлі очі повнилися недовірою й панікою.  

Нарешті одна з ошатних жінок запитала:  

— Ці кістяки... Як нам дістатись до них?  

— Побоююсь, що це буде нелегко, —Локвуд показав на провалену підлогу вестибюлю. — Доведеться лізти вниз. Може, ви завітаєте сюди пізніше, з належним обладнанням?  

— Дозвольте нам самим це вирішувати, — відказала жінка.  

— Звичайно ж. це ваше право, — якнайлагідніше всміхнувся Локвуд. — Тільки дозвольте поцікавитись: а хто ви, власне, такі? Чи не технічний персонал, що прибиратиме тут? Якщо так, то вам знадобляться хороші мітли й швабри.  

Судячи з п реакції, ця жінка була аж ніяк не прибиральницею. За всіма тими гучними словами, які залунали після цього, ніхто з нас навіть не натякнув на тунель під причалом. Нам було потрібно дати Джорджеві й Фло якнайбільше часу.  

У розпалі всієї цієї сцени до магазину під'їхав ще один автомобіль. З нього вийшов сам пан Ейкмер — свіженький, умитий, акуратно зачесаний. Він хотів перевірити, чи не зіпсували ми чогось уночі. Відразу помітивши на асфальті друзки скла, він з шаленими прокльонами накинувся на Барнса. Інспектор був такий приголомшений, що навіть не спробував   ЯЯВ   ЯДИ   ТИ   Ейкмерові пройти до вестибюля. Той пройшов, усе побачив і так розлютився, що ошатним чоловікам та жінкам урешті довелося рятувати самого Барнса. А Локвудові, Кіп- сові, Голлі й мені саме випала зручна нагода, щоб забратися геть.  

   

Протягом дня все помалу заспокоїлось. Принаймні для більшості з нас.  

Локвуд з Кіпсом поїхали давати інтерв’ю репортерам. Ми з Голлі повернулися додому, на Портленд-Роу, прийняли душ, перевдяглись — одне слово, зробили все, що завжди робимо після повернення з завдання; цього разу, щоправда, я зайшла так далеко, що навіть позичила один з Джорджевих рушників. Потім ми сіли на кухні й поставили кип'ятити чайник. І саме цієї миті до нас, посвистуючи, увійшов Джордж. Я ще не мала сьогодні змоги роздивитись його як слід. Тепер я зробила це, й він видався мені страшенно втомленим і розтріпаним. Він упав на стілець навпроти мене — зморений, але веселий.  

— Що сталось? — запитала я. — Щось я не пам’ятаю в тебе цього синця під оком!  

Джордж гупнув об підлогу робочою торбиною:  

— Дурниці. Просто так вийшло. Ми з Фло знайшли твою залу з кістяками, Люсі. Боже милий, це просто дивовижна річ! Я все виміряв, оглянув і записав. Я сидів би там ще й зараз, та насправді провів у тій залі лише якусь годину, бо туди вдерлась ціла банда агентів з «Ротвела» — та й ну перекривати всі виходи. Сказали мені, щоб я забирався геть. Ну, я у відповідь послав   їх    до дідька... ще й додав кілька слів про їхні манери, вбрання, обличчя... І про батьків їхніх — теж! — він захихотів. — Висловлювався я, напевно, дуже красномовно, бо один з тих мамул хотів розвалити мені голову стегном від якогось кістяка. У відповідь я жбурнув у нього чиїмось ребром, а Фло витягла з-під куртки свої грабельки, якими вона орудує в мулі. Отут і почалася потіха... тільки, на жаль, тривала вона недовго, бо нас із Фло все-таки випхали. Проте це вже нічого не значить. Перш ніж піти, я зробив кілька начерків зали, згодом покажу вам. А зараз у душ, негайно в душ! — він поглянув на нас поверх окулярів. —До речі, що це в тебе, Голлі, накручено на голові? Часом не   мій    рушник?  

Згодом ми дізналися, що агенти з «Ротвела», що офіційно працювали нібито під керівництвом ДЕПРІК, привезли з собою команду «чистіїв» з найновішими соляними пістолетами, до яких під'єднані каністри з розчином солі, що закріплені в агентів на спинах: потім цю сіль розбризкують із пістолетних цівок. Ці «чистії» провели в підземеллях Королівської в’язниці три доби — знешкоджували й вигрібали звідти безліч кістяків. Я сподівалася, що до цих решток поставляться з пошаною й поховають їх як слід, проте в ДЕПРІК стиль роботи інший.  

Кістки просто відвезли до «Крематорію Фіттес» у Клеркенвелі й спалили без жодних церемоній.  

Після тієї ночі кілька тижнів тривало якнайстаранніше спостереження за універсальним магазином братів Ейкмер, проте Гостей у ньому більше не бачили.  

Локвудову заяву про те. що з навалою привидів у Челсі покін- чено, перевірили вже наступного вечора. У сутінках команди агентів вирушили, як завжди, до забороненої зони. За їхньою роботою зі спостережного пункту на Слоун-Сквер стежили Пенелопа Фіттес. Стів Ротвел та група провідних фахівців ДЕП- РІК. Сіяла мжичка. Агенти пройшли вздовж Кінґс-Роуд і розташувались по сусідніх вуличках. Час збігав; провідні фахівці пили чай, сидячи під парасольками, й вивчали копії Джор- джевих мап, які роздав їм Локвуд. Привиди не пропали зовсім, однак були помітно млявіші, ніж дотепер. Дехто з Гостей, кого тут бачили раніше, просто зник; інші здавались тінню самих себе, пересувались повільніше, стали набагато слабші » й тепер з ними легко було впоратись за допомогою звичайнісіньких залізних стружок та соляних бомб. Одне слово, вперше за останні місяці ситуація в Челсі суттєво покращилась, і всі агенти сподівались, що це початок корінного перелому.  

На спостережному пункті Локвуд пробув досить довго, щоб прийняти вітання від панни Фіттес, щиро вклонитись панові Ротвелу й підморгнути інспекторові Барнсу. Потім він пішов собі, слухаючи, як у нього за спиною на Барнсову голову знову '  

спадає град не дуже приємних запитань.  

Тим чи іншим чином справи агенції «Локвуд і К°» повертали на краще. Я теж переповнилася б цими радощами, теж тішилася б нескінченними телефонними дзвінками й натовпами репортерів біля дверей, якби мене не переслідував привид. Ні. не   справжній    привид, а той, що ніяк не хотів стертись із моєї пам’яті. Його обличчя досі бовваніло переді мною. Його слова дотепер лунали в моїх вухах. І тоді, коли я перебувала разом з друзями, й тим паче тоді, коли я лежала без сну в своїй кімнаті, я не могла позбутись видива того,   іншого    Локвуда. Не могла врятуватись від   Примарного Хлопця.  

   

   

   

А тепер, коли все це скінчилось, чи повернемось ми до свого звичного життя? Чи залишимось такі самі, як раніше? Чи будемо знову виходити на роботу разом — Локвуд, Джордж і я — на якісь простенькі розслідування? Скажімо, знищувати примарні щупальця на горищі, а потім удома спокійно чаювати?.,  

Звичайно ж, через кілька днів після закінчення навали в Челсі ми в себе на Портленд-Роу влаштували урочистий бенкет. Головну частину приготувань узяла на себе Голлі. тож не дивно, що на столі спочатку з’явились вазочки з оливками й салатом, висівковий хліб і кілька тарілочок з шинкою, нарізаною тоненько, як папір. На щастя, в останню хвилину Джордж пробігся по крамницях і повернувся із здоровенним пакунком дешевих сосисок, пляшками газованої води й чип- сами зі смаком бекону. До того ж він приніс величезний шоколадний торт і переможно поставив його посередині стола.  

До речі, через цей стіл між Голлі й Джорджем спалахнула суперечка. Голлі наполягала, щоб ми прибрали зі стола нашу «скатертину мислення»: вона, мовляв, з її нотатками, начерками й карикатурами скидається на стіну в громадській убиральні і завдає їй, тобто Голлі, моральної шкоди. Натомість вона пропонувала застелити стіл новою, чистою й накрохмаленою скатертиною. Джордж уперто відмовлявся: сьогодні за сніданком він почав малювати в кутку скатертини цікаву схему й не бажав, щоб її чіпали. Врешті Джордж виявився наполегливішим і домігся свого.