Джонатан Страуд – Примарний Хлопець (страница 63)

Знову почувся плюскіт води.  

— Видихни, врешті-решт. І вдихни ще раз, — порадив Локвуд.  

— Дякую.  

—Я повинен дуже гніватись на тебе, — промовив Локвуд. — Просто-таки шаленіти...  

Він опустив ліхтарик і спрямував промінь на стіну за нашими спинами. Тепер ми обоє опинились у сутінках — таких, коли найсимпатичніша людина скидається на лиховісний привид Другого Типу. Однак те, що ти не бачиш обличчя співрозмовника. дозволяє продовжувати бесіду. Мені принаймні це дуже допомагає. Локвудові, можливо, теж.  

— Річ не в тім, що я не хочу цим ділитись, Люсі, — сказав він. — Просто... це дуже боляче для мене...  

— Так, я розумію! Звичайно ж, я згодна з тобою...  

— Помовч хвилинку, — обірвав він мене. — Моя сестра була схожа не тебе. Теж часом отака запальна і вперта, проте завжди визнавала свою провину. І дуже віддана. Вона доглядала мене, а я її обожнював. Але ж я був   малий,    Люсі. Ледачий, неслухняний і таке інше... Я хотів, щоб усе було по-моєму, й часто не дуже прислухався до неї. А дарма. Того вечора, коли це сталось, Джесіка перебирала одну з тих скринь, що залишились від батьків. Ніколи не знаєш, що там може виявитись. Вона попросила мене допомогти їй. А я відмовився. Я був надто заклопотаний — щойно зліз із яблуні й поспішав до своєї кімнати гратись. У цій кімнаті зараз наша контора... Я увійшов через задні двері й почув, як вона кричить. Побіг туди, та було вже запізно... Що сталось потім, я майже не пам’ятаю.   Ти,    напевно, знаєш про це більше за мене.  

Цієї миті Локвуд уперше збився зі свого спокійного тону, і я вельми зраділа, що в пітьмі не бачу його очей.  

—Того духа я знищив, — провадив він. —Та що з того користі? Все одно я спізнився. І відчував... — я зрозуміла, що він старанно добирає слова. — Не тільки гнів, Люсі, не тільки горе, а ще й   спустошеність. Адже    я мав тоді бути в кімнаті сестри... Мав захистити   її   ... Ще однієї такої втрати я собі не дозволю, в   ін    висвітлив ліхтариком прохід у стіні. - Тільки   я тобі присягаюсь, якщо ти ще раз увійдеш до   тієї кімнати без       мого дозволу, або вкрадеш   у    мене шоколадне печиво, я цього       ніколи тобі не пробачу. А тепер лізьмо до цієї діри. Що там у ній — баговиння чи не баговиння, я не знаю. Ось ти це й з’ясуєш.  

Це виявилась просто брудна вода. Ми поволі просувались тунелем уперед.  

— Дякую, — помовчавши, сказала я. — Дякую за те, що розповів мені про це...  

— Усе гаразд. Отже, тепер ти дещо знаєш про моє минуле. Хіба я міг після цього не стати агентом? Мене взяв на роботу такий собі Сайкс.  

Я аж присвиснула:  

— «Могильник» Сайкс? Відоме, нівроку, ім’я!  

— М-м... його справжнє ім’я було Найджел.  

Знову запала тиша.  

— Ти не боїшся про це розповідати мені? Людина з такою репутацією...  

— То був чудовий керівник. Справжній сором і для «Фіттес», і для «Ротвела», поки був живий. Він чув про те, що я зробив з... тим привидом. І запропонував працювати в нього. Тепер ти все знаєш.  

— Так, тільки...  

— Що сталося з моїми батьками? Це вже інша історія. Дуже давня.  

Я кивнула:  

— Розумію. Ти, мабуть, ледве пам’ятаєш їх... Ти був тоді ще такий малий...  

— Ні, я добре пам’ятаю їх, — усміхнувся Локвуд. — Вони були моїми першими привидами... Стривай! Я, здається, бачу вихід із тунелю.  

Він махнув рукою вперед — туди, де над водою з’явилась кругла блакитна пляма. Ця пляма дедалі більшала, поки ми помалу наближались до неї з першим промінням вранішнього сонця.  

   

Ніч поступилася місцем дневі, й співробітники агенції «Локвуд і К°», моргаючи, вийшли з підземного мороку, що докорінно змінив їхню долю.  

Тунель виходив надвір під покинутим причалом на північному березі Темзи, десь за два квартали від магазину Ейкме- рів. Ми знайшли докази того, що вхід до тунелю ще нещодавно було надійно зачинено: про це свідчили численні гнилі палі, вбиті в мулисте дно. До того ж отвір мав щільно перекриватись панеллю, майстерно збитою з ретельно підігнаних дощок. Зараз цю панель було відкинуто вбік так, ніби хтось поспіхом тікав з підземелля: підтверджували це й сліди черевиків, які ми з Локвудом помітили в прибережному бруді. Приплив, що тільки-но розпочався, вже заливав їх і невдовзі змив зовсім.  

А що тим часом відбувалось у магазині Ейкмерів — чи радше в тому, що від нього залишилось? Швидка допомога ДЕПРІК відвезла до лікарні Бобі Вернона. Прогноз лікарів був обнадійливий — Вернон, здавалось, відбувся вивихнутою ногою і, в найгіршому разі, легким струсом мозку. Разом з ним поїхала Кейт Ґодвін. Інші агенти сиділи коло розбитих скляних дверей магазину, кулились від вранішнього холоду й тихенько переговорювались із своїми колегами, що помалу збиралися сюди з усього Челсі. Часом хто-небудь із них протискувався у двері, щоб зазирнути в розгромлений вестибюль. Зовні він скидався на ляльковий будиночок, пом’ятий і потрощений сердитим малям. Там не залишилося жодної речі, що стояла б на своєму місці: все жужмом громадилось по кутках. Середину вестибюлю перетинала величезна глибока тріщина, крізь яку можна було потрапити до підземних в’язничних камер. Коли ми з Локвудом зайшли до магазину, Джордж із Кіпсом, насупившись, саме кріпили до однієї з колон мотузок, щоб лізти під землю шукати нас.  

Наша поява відразу поліпшила всім настрій. Усі з’юрмились довкола нас, бомбардуючи запитаннями. Мене плескали по спині, до мене всміхались, мені пропонували гарячу каву, вітали, дякували, картали, запрошували сісти — і все це водночас. Джордж простяг мені свіжий пончик. Костомаха-Фло кивнула мені з гримасою, що мала правити в неї за усмішку. Навіть Кіпсові, здається, полегшало, бо він одразу заходився жваво сперечатись із Локвудом, що робити далі. Сам він пропонував дочекатись Барнса й відвести службовців ДЕПРІК униз, щоб урочисто показати їм підземну в’язницю. В Локвуда наміри були інші.  

Поки вони сперечались, я вибралася з натовпу й побачила Голлі.  

Вигляд у неї був аж ніяк не бездоганний. Ба більше — за її власною міркою вона видавалась нечупарою. Проте, якщо порівняти зі мною, її вбрання було елегантно подерте, обличчя гарно подряпане, а черевики витончено заляпані.  

Наші погляди зустрілись.  

— Привіт, — сказала я.  

— Привіт.  

— Як ся маєш?  

— Чудово... А ти?  

— Трохи забила голову, та все гаразд... Рада тебе бачити.  

Вона кивнула:  

— Ти все-таки вибралась... Вітаю.  

— Умгу. Дякую.  

— Я тут дещо знайшла, — провадила Голлі. — Ось. Зачепився за якийсь шпичак. Я подумала, що це, напевно, твій...  

Так, у руці вона тримала мій рюкзак — подертий, запорошений. З-під горішнього клапана визирала кришка склянки з привидом. Усередину Голлі, здається, не зазирала. А може, й зазирала. Не знаю.  

Я взяла рюкзак у неї:  

Дякую.  

Нема за що.  

Зрозуміло, що розмова наша вийшла не дуже змістовна. Жодної фрази, щоб годилася чи для гасла над дверима, чи для епітафії на могильній плиті. Проте мені було досить і цього, бо ми з Голлі вперше розмовляли   щиро.    Без прихованої неприязні. Спокійно, втомлено, ніби просячи одна в одної вибачення. Це. думалось мені, стане поворотом у наших стосунках.  

Тим часом Локвуд узяв гору в суперечці з Кіпсом і відразу послав Джорджа до причалу, з-під якого ми вибрались на землю. Джордж мав знайти таємний вхід, а потім дістатися до зали з кістками й дослідити її. Він негайно вирушив у дорогу й до того ж не сам, а з Костомахою-Фло, яка знала берег Темзи краще за нас усіх.  

А невдовзі після цього приїхав інспектор Барнс.  

Він прибув на поліційному автомобілі, в супроводі чотирьох фургонів ДЕПРІК. З перших трьох фургонів повибігали агенти — юрба понурих підлітків з агенцій «Ґрімбл», «Темворт», «Аткінс і Армстронґ», геть зморених після нічної сторожі в Челсі й зараз мало до чого придатних. У такому стані вони навряд чи впоралися б навіть із Причаєним чи Томом-Тіньовиком. Чоловіки й жінки, що вийшли з четвертого фургона, були зовсім і   нші    — в ошатному темно-сірому вбранні, з кам’яними обличчями. На них не було ні уніформи ДЕПРІК, ні значків з емблемами якихось агенцій. Зате очі в усіх були однакові — примружені, пильні. Я подумала, чи це не ті самі «великі цабе», про яких раніше згадував Кіпс. Ті, які віддають накази Барн- сові.  

При вранішньому сонці Барнсові вуса здавались нечесаними. Та й сам він був якийсь пом’ятий і ніби здичавілий, як усяка людина, що тривалий час не спить, не вмивається й не відпочиває. Він тут-таки разом із своїми ошатними помічни- нами підійшов до нас. Помічники вишикувались за його спиною. а він заходився звинувачувати нас в усіх можливих злочинах, серед яких були виклик поліції без причини, незаконні погрози від імені ДЕПРІК і, нарешті, варварське знищення приватної власності.