Джонатан Страуд – Примарний Хлопець (страница 62)

— Знаєш, я не пам’ятаю, як потрапила сюди, — байдужим тоном промовила я. — Мабуть, добряче вдарилась головою, коли впала. Досі ще ледве мозком ворушу.  

Я подумала про кістяки та мою спробу заговорити з ними. А потім — про примарного хлопця-Двійника.  

Локвуд кивнув:  

— Я не дивуюсь. Усе відбулося надзвичайно швидко. Після того, як тебе затягло до тієї діри, Полтергейст хутко вгамувався. Так, ніби ти була центром його тяжіння, Люсі. Ти зникла, й вітер негайно вщух, неначе його заморозило. Було лише чути, як по всьому будинку падають на підлогу речі. Мені пощастило, коли Полтергейст несподівано зник, я саме летів у повітрі, однак тієї миті опинився не над підлогою вестибюля, а над ескалаторами, тож падати виявилось не так уже й високо. Я приземлився десь на середину ескалатора і звідти просто з’їхав униз. Полежав трохи на спині, спостерігаючи, як над усім вестибюлем ширяють штучні листки з того скульптурного дерева... Наче сніжинки, тільки не білі, а червоні. Дуже гарне видовище. От якби його побачив пан Ейкмер... Боюся, що зараз його універсальний магазин став не такий привабливий, як раніше.  

Я потерла очі:  

— Бідолашний магазин...  

— Нічого. Зате подумай, яку рекламу ми йому зробили! — провадив Локвуд, почухавши перенісся. — Якщо він цього не зрозуміє, то нехай забирається геть із бізнесу. Проте що нам до того? Одне я знаю напевно: їм будь-що доведеться щось робити з тією дірою посеред вестибюлю. Діра глибока, земля на її стінках сиплеться. Я добре помучився, поки спустився туди цілим. А коли нарешті дістався до дна, то провалився крізь шар битого каменю і впав до старої в’язничної камери. Знайшов там на підлозі твою свічку і зрозумів, що ти жива. Вирушив шукати тебе, заблукав, та врешті опинився біля проходу, до половини затопленого водою. І вирішив, що   туди ти в    будь-якому разі не підеш.  

— Звичайно, не піду.  

—Але цей прохід надав мені цінну інформацію, бо перш ніж відшукати тебе, мені довелось пройти довгим прямим тунелем. частина якого була підтоплена й пахла річковим мулом. Я можу заприсягтись. що чув. як у його дальньому кінці хлюпоче Темза. Щоправда, мене не дивує, що тут є інший вихід... Може, спробуймо вийти саме ним, нам принаймні не доведеться дряпатись угору з ями?  

Я дивилась униз, на старанно виметену підлогу.  

— Гадаю, тут   повинен    бути вихід. — тихо сказала я. — Локвуде. цей привид, якого ти бачив біля мене...  

— Еге ж... То що це була за тварюка? Я чув. що ти розмовляєш з нею, але бачив тільки моторошне скупчення чорних згустків. Ледве розгледів його постать навіть тоді, коли підкрався до нього з рапірою...  

—То ти не бачив його обличчя?  

—А я мав його побачити?  

— Ні... е-е... це не має значення.  

Запала тиша. Правду кажучи, мені важко було розповісти Локвудові про Двійника. Щоб уникнути негайних розпитувань, я змінила тему й заговорила про сліди нещодавньої діяльності в цій залі: акуратно виметену піддоіу, недопалок сигарети, чорну пляму посередині кімнати й численні краплини застиглого воску. Локвуд помітно стривожився й заходився оглядати залу, раз по раз суплячи брови.  

—Твоя правда. — нарешті сказав він. — Це загадка. Тут напевно хтось побував, до того ж нещодавно. Поглянь сюди: це китайський віск. — він зішкріб з підлоги застиглу краплину і розтер її пальцями. — Пахне олією жожоба. Такі свічки можна купити в Маллета. Дорогий, нівроку, товар... А щодо цієї сигарети... Цікаво, якої вона марки, це теж може дещо підказати нам... — він підняв недопалок, покрутив його в пальцях. підніс до свічки й заходився розглядати, примруживши очі. —Так. так... умгу...  

— То яка ж це марка?  

— Не можу визначити. Поки що це просто клаптик паперу з дрібкою тютюну. Та я певен, що ми змусимо його розповісти більше... — він поглянув на купи кісток. — А   вони    що тут роблять? Знаєш, Люсі, Джордж казав, що повинно було статись щось надзвичайне, щоб так швидко розбудити стільки привидів, як це відбувалось останніми тижнями. І він мав р   ацію   . Я хочу, щоб він сам оглянув цю залу. Джордж уміє звертати увагу на якнайменші подробиці і робити з цього потрібні висновки... І це треба робити мерщій, поки сюди не припхався Барнс. Я певен, що тільки-но тут з’явиться ДЕПРІК, як нас негайно звідси випруть.  

Я кивнула. Саме так зазвичай і траплялось.  

—А навала в Челсі... Як ти гадаєш, ми зупинили її?  

Локвуд знову підбадьорився. Він простяг руку, допомагаючи мені підвестись.  

— Це ми скоро з’ясуємо, — він ще раз поглянув на кістяки, обсипані сіллю й залізними стружками. — Тільки якщо ця зала з усією цією всячиною не Джерело, то я — несосвітенний дурень, і мені пора переходити, скажімо, до Банчерча. Поглянь на ці кістки! Якщо всіх цих хлопців поховали тут заживо, їхньої потойбічної енергії цілком вистачить, щоб спалити цілий міський район, — він поплескав мене по руці-—І це   відшу   кала   ти,    Люсі. Ти молодець!  

Саме молодцем я аж ніяк не почувалась.  

—Локвуде, — нерішуче промовила я, —до речі, про Полтер- гейста... ти сказав правду. Саме я була центром його тяжіння. Коли ти був нагорі, ми... ми з Голлі посварились. Полаялись. І розбудили Полтергейста. Мені справді шкода, Локвуде. Це все моя провина. Я не змогла стримати себе. Я стала для вас тягарем. Через мене ви могли загинути.  

— Не забувай, що ви з Голлі врятували Бобі Вернона, — нагадав Локвуд, водночас не заперечуючи моїх слів.  

— Голлі, мабуть, уже про все розповіла тобі, — провадила я. — Чи, може, їй забракло часу?  

— Ні, вона нічого не казала мені. Тільки дуже переймалась тобою, Люсі. Як і всі ми.  

Він засвітив ліхтарик і повів мене до виходу з зали. Деякий час ми йшли мовчки.  

— Локвуде... — нарешті знову заговорила я. — Я повинна попросити в тебе вибачення. За нещодавнє. Я просто не тямила себе.  

Коридор був вузький, тож ми з Локвудом ішли пліч-о-пліч, а перед нами біг промінець ліхтарика. Коли Локвуд відповів, його голос серед темряви пролунав спокійно й тихо:  

— Я теж хочу попросити в тебе вибачення. Після того, що трапилось у будинку панни Вінтерґарден, я почав думати, що занадто неуважний до тебе. Я знаю, що здаюсь тобі надто відлюдькуватим. Це лише тому... — він глибоко вдихнув. — Тому, що не довіряю сам собі, коли поруч ти. І, напевно, тому, що надто боюся того, що може статись.  

Я обережно переступила камінь, що трапився під ногами. На підлозі виблискували калюжки води.  

—Тобто як «може статись»? — перепитала я.  

— Я маю на увазі робочу ситуацію, коли ми знову опинимось у небезпеці. Твій Талант надзвичайний, Люсі... Ходімо ліворуч. Я розумію, що це   схоже    на стічні води, але насправді це просто баговиння... Я щойно чув, як ти розмовляла з тією тварюкою. Це вдається тобі дедалі легше, й не тільки з черепом. Так. твій Талант унікальний... але він робить тебе надміру вразливою. Тому я й повинен наглядати за тобою.  

Щось боляче стиснуло мої груди. З темних глибин пам'яті знову виринуло бліде, усміхнене обличчя...  

— Ні. Локвуде. Ти не повинен цього робити. Ти не відповідаєш за...  

— Повинен. Люсі. Ти знаєш, як я не люблю про це говорити, але зі мною таке вже трапилось. Я втратив дорогу людину. І не дозволю собі, щоб це сталося знову.  

Я зупинилась. Вода вже була нам по коліно. Ліхтарик висвітив діру в стіні і далі, за купою каміння, проритий просто в землі прохід. Локвуд подав ліхтариком знак, щоб я лізла туди, але я заціпеніла. Я не могла йти далі, не зізнавшись...  

— Локвуде, — сказала я. — Я повинна в дечому признатись тобі. Розкажу все зараз, а потім ти, якщо схочеш, вимкнеш ліхтарик і залишиш мене тут саму-одну. І завалиш за собою цей прохід. Мені буде все одно, бо я на це заслужила.  

Запала мовчанка. Крізь отвір у стіні хлюпала річкова вода.  

— Лишенько! — вигукнув Локвуд. — То, виходить, це ти поцупила з моєї шухляди пакунок шоколадного печива «Ляйб- ніц»? А я вже подумав на Джорджа...  

— Ні, це не я.  

— Значить, усе-таки Джордж... От чортеня! А я навіть Голлі підозрював...  

— Локвуде!  

— Що?  

Я глибоко вдихнула:  

—Я заходила до кімнати твоєї сестри. Бачила фотографію, на якій ви разом. Мені так соромно... я не мала права цього робити. Проте це ще не найгірше, Локвуде. Виходячи з кімнати, я впала... торкнулась ліжка... і почула... Слово честі, я цього не хотіла, але почула відлуння того, що тоді сталось. Я розумію, що мені нема пробачення. Ти можеш учинити зі мною, як собі хочеш, я на це цілком заслуговую, але більше мовчати про це я не можу. Все. Більше мені нема чого сказати.