Джонатан Страуд – Примарний Хлопець (страница 61)

Мої ноги підкосились. Я впала на коліна. Клацнула об підлогу каністра, яку я досі тримала в руці.  

— О. ні, — прошепотіла я. —Локвуде... Ні...  

— Не сумуй, —    лагідно, спокійно відповів голос.  

Я затулила обличчя долонями, щоб не бачити цього.  

— Ти не винна...   — провадив голос.  

Але ж це було не так. І я це знала. Я стиснула кулаки, впившись нігтями собі в долоні. Далі почула химерне, моторошне виття, схоже на відчайдушний крик пораненої тварини, й тільки тоді зрозуміла, що це кричу я сама.  

Думок у моїй голові не було. Тільки образи. Я бачила, як він кидає мені срібну сітку, і як вона летить через горище між щупальцями ектоплазми. Як він стрибає, щоб відгородити мене від жінки в чорній сукні, що стоїть біля вікна. Як ми біжимо вдвох уздовж карнавальних платформ, ухиляючись від ворожих пострілів. І ще один його стрибок — на сходах у будинку панни Вінтерґарден, який врятував мені життя.  

Знову    врятував мені життя...  

А ще я пригадала фотографію, яку знайшла в кімнаті його сестри, — жвавого, трохи розмитого на знімку малого хлопчини.  

Я погойдувалась туди-сюди, й сльози текли крізь мої долоні. Я почувалась розчавленою, зім’ятою. Це неправильно! Цього не може бути! Не   повинно    бути!  

— Люсі... — я    опустила руки. Я не бачила його постаті через сльози в очах. Проте слухати я цілком могла, а знайомий голос лунав чітко й спокійно, як завжди. —   Я прийшов не для того, щоб завдати тобі болю. Я прийшов попрощатися    з   тобою.  

Я відчайдушно хитнула головою:  

— Ні! Скажи мені, гцо з тобою сталося!  

— Я впав. Я помер. Хіба цього замало?  

— О, Боже... Ти намагався врятувати мене...  

— Так   і мало врешті статись. —    провадила постать. — У   душі ти завжди це знала. Мені не могло щастити вічно. Ллє я радий. Люсі. що зробив це. Не дорікай собі Я радиш що ти залишилась жива. Жива... —    сухо додав голос. —   Відбулась лише подряпинами...  

— Благаю! — заволала я. —Я ладна на все, аби цього не сталось...  

— Я   знаю. —    я здогадалася, що він знову сумно всміхнувся мені з пітьми. —   Знаю. Але... —    постать ніби позадкувала. —   Щось я тут загаявся...  

— Ні! Я мушу побачити тебе! — наполягала я. — Будь ласка! Вийди з темряви!  

— Не можу. Це надто вразить тебе...  

— Будь ласка! Покажись мені!  

— Що ж. гаразд...  

Яскраво-блакитне полум’я огорнуло постать. Прозоре, мов рідке скло, воно піднялось аж до стелі. І тоді я побачила   його.  

Побачила глибоку криваву рану на його грудях. Сорочка була розірвана на клапті якоюсь моторошною силою. З боків звисало чорне лахміття — все, що залишилось від пальта. Внизу постать тоншала, блідшала і врешті щезала.  

Я бачила його худе, спотворене болем обличчя, темні очі. в яких застиг відчай. Та навіть тепер він усміхався мені — сумно й ніжно, й від цієї усмішки ставало страшно.  

У мене потемніло в очах. Я відчула, що непритомнію. Проте я швидко опанувала себе й пішла йому назустріч, широко розкинувши руки. Цієї миті закривавлена голова несподівано озирнулась, ніби помітила щось за своєю спиною, в проході, і я побачила, що це не голова, а порожня маска, всередині якої клубочаться темні згустки.  

Він знов обернувся до мене:  

Я мушу йти, Люсі Не забувай мене.  

Спереду його обличчя здавалося бездоганним. Я бачила на ньому всі ямки, всі зморшки, навіть знайому родимку на шиї. Волосся, щелепи, іудзики на роздертій сорочці — все було на місці. А збоку і ззаду... Ні. це була не голова, а радше вичищена всередині шкаралупа — порожня, як маска з пап’є- маше.  

— Зачекай, Локвуде... Я не розумію. Твоя голова...  

— Мені пора.  

Постать знов озирнулась, ніби її насторожило щось позаду неї. Так. я не помилилась. То була порожня шкаралупа. По краях маски хилитались тоненькі чорні волокна, як у розтріпаного килимка. А за ними, всередині шкаралупи, я помітила ніби сітку, безладно сплетену з малесеньких джгутиків. Ця сітка нагадувала величезне сіре павутиння, укладене на дні рельєфної мембрани. Я бачила Локвудове обличчя навиворіт — випуклі вилиці, носову западину...  

А на місці очей і рота видніли порожні чорні отвори.  

Постать знов обернулась до мене. Вуста сумно всміхнулись, очі глянули з мудрим співчуттям:  

— Люсі...  

Ці волокна... Я відразу пригадала огидну тварюку, що рачкує.  

Тепер мені все було зрозуміло. Я відсахнулась, переповнившись водночас невимовним полегшенням і огидою:  

— Я знаю, хто ти такий! Ти — не він!  

— Я той, ким я став.  

— Ти Двійник! Самозванець? Ти живишся моїми думками!  

Каністра! Де ж моя каністра? Нічогісінько не розбереш у цій темряві!  

— Я показую тобі твоє майбутнє. Це все зробила ти.  

— Ні! Ні, я не вірю тобі!  

— Не все, що ти бачиш, уже сталось. Часом воно лише має статись...  

На блідому обличчі з’явилася усмішка. Воно дивилося на мене з ласкою й любов’ю...  

А потім його розітнуло вістря рапіри.  

Від голови, від волосся, посередині носа, через рот. через підборіддя і далі крізь груди. Усе відбулось миттєво. Тіло, мов надута повітрям торбина, нітрохи не пручалось.  

Локвудові голова й тіло розвалились навпіл, по різні боки від блискучого срібного клинка. З порожньої маски в повітрі заклубочились чорні згустки, схожі на краплі темного соку, що впали в чисту воду. Постать розпалась на окремі волокна плазми, які закрутились і швидко випарувались.  

На тім самім місці, де щойно зникла примарна постать, стояв Локвуд із закривавленим обличчям, розкуйовдженим волоссям, у розірваному пальті, з відкинутою назад, щоб зберегти рівновагу, рукою й затиснутою в другій руці рапірою.  

На його грудях не було ніякої рани. І його сорочка — біла, хоч і забруднена, — була цілісінька й навіть застебнута до другого згори ґудзика.  

— Агов. Люсі! —усміхнувся він мені.  

Я не відповіла, бо саме репетувала на весь голос.  

 

   

Трохи пізніше ми з ним сиділи вдвох на камені в кутку зали. Щоб відшукати цей камінь, Локвудові довелося відкинути кілька черепів убік. Щоб не трапилось ніяких несподіванок. він посипав купу кісток сіллю й залізними стружками. На підлозі яскраво палали дві свічки з його пояса. У нього знайшовся навіть пакуночок жуйки... Усе було спокійно й затишно.  

— З тобою справді все гаразд? — уже, напевно, вдесяте спитав він.  

— Мабуть, так... Не знаю, — відповіла я, оглядаючи свої коліна. Локвуд міцно, по-дружньому стиснув мені руку. У нього самого була подряпина на щоці й припухла губа, та загалом усе було добре. Принаймні краще, ніжу блідої тварюки, з якою я тут нещодавно розмовляла.  

Знаєш, нарешті сказав він. — Нам пора вибиратися щси нагору^Джордок напевно, вже місця собі не знаходить.  

Джордж. Із ним усе гаразд? А з усіма іншими?  

— Усе гаразд. Із Джорджем.  

— А... з Голлі?  

— Теж усе гаразд. Хіба що трохи вдарилась... Як і всі ми. Вони пішли шукати лікарів для Бобі Вернона. А Кіпс намагається вийти на зв’язок із Барнсом. Я залишив Джорджа за старшого. а сам поліз до цієї діри шукати тебе.  

— Ти не повинен був цього робити, — заперечила я. — Ти не можеш так ризикувати своїм життям!  

— Облиш, — відповів Локвуд. —Ти ж знаєш, я ладен померти за тебе, — він захихотів і додав: — Бог мені свідок, я не раз був до цього близький. Тож полізти рятувати тебе до якогось провалля —дурниця... Еге, ти ж уся тремтиш! Надягни моє пальто. Ну-бо, я наказую!  

Я не сперечалась. Я справді змерзла. А пальто було нівроку тепле.